Іван і Чорна Пантера

Лис Володимир Савович

Це вже було занадто. Поліцейські таки скрутили Таумі.

Доставили в дільницю. Іветта ж тим часом зробила заяву для преси: вона негайно подає на міс Таумі Рембелл до суду за образу честі й гідності.

Ця подія миттю облетіла світові ЗМІ. Звичайно, Таумі Ремпбелл відпустили. Навіть без сплати застави. Все ж вона була іноземною громадянкою. Та й на її захист відразу стали кілька впливових людей Франції – від діячів модельного й шоу-бізнесу до політиків. Вони аргументували: ця витівка Таумі – суто жіночий вчинок.

Але передчуття чергового, ще більшого

скандалу, пов’язаного з Таумі Ремпбелл, знову витало в повітрі. Тим більше, що на запитання, коли вона подаватиме до суду, Іветта Сімпсоні сказала:

– Негайно. Завтра ж. Цього разу це їй так не минеться. Я звернуся до американського суду. А він (я гадаю, панове, вам це відомо) справедливий та неупереджений і не зважає на імена.

V

Іван

Боляче писати, як двоє стоять одне проти одного – Іван і Тамара. Дівчина дивиться на Івана незмигно. Іван же, навпаки, кліпає очима. Він першим не витримує.

– Там дєдько Митро, – каже він. – Вони вдвох з мамою сидєть. Дєдько Митро нагнав, каже, багацько самогонки. Та йому нема з ким пити. Він хотів мене пригостити, а мама кажуть, що мені не мона.

– Чого не мона? – спитала Тамара.

– Бо мама бояться, що я стану анкоголіком.

– То й що? В нас усі алкаші. А хто не алкаш – п’яниця. Гі-гі… А я часом до дядька Митра ходжу і краду горілку.

Іван дивується – як то? Хіба можна красти? Авжеж, можна, заспокоює Тамарка. Я ж не просто так краду, а для Льоськи Шатрового. З бутля надливаю трохи, часом у блєшку, а то й у банку. Дядько Митро й не помічає. А Льоська любить випити, він мій любчик, як добре вп’ється, то береться гоцати.

– Твій любчик?

Іван геть спантеличений. Він же свататися прийшов, а тутечки така придибенція.

– То він на тобі жениться?

Тамарка сміється. Довго й заливисто. Хитає головою – нє, ни жениться. Йому мати не позволить. Бо ж він непутящий, геть непутящий. І їй тоже мамка не позволить. Вони тико так, граються. Далі Тамарка вживає вельми некрасиве слово. Іван затуляє пальцями вуха. Дивиться, як дівчина смішно розтуляє і стуляє губи. Ніби велика лялька. Потім перестає те робити й засовує до рота пальця. Іван хмурить брови. Супиться. Міркує. У нього є суперник. Льоську він добре знає. Такий здоровенний бугай з червоним носом. Мав би його набити за те, що любиться з його, Івановою, нєвестою. Та, певне, не подужає.

Іван дістає пальці з вух. А Тамарка свого все смокче, мов цукерку.

Не знав Іван, що йому робити. Та таки наважився і піді йшов до Тамарки. І сказав, що свататися прийшов. Бо мама хоче його женити. Може, то й тре, тільки в нього є вже любов. Далека-далека. А раз у Томи є любчик, то їм робити нема чого. Розійдуться, як у морі… Як у морі… Тут Іван спинився, бо забув, хто там у морі розійдеться. Винувато закліпав очима.

– Хоч, я тобі пісню заспіваю, Іване? – спитала Тамара. – Хоч? Про два дубки. Льоська, як уп’ється, любить її співати. А то й удвох співаємо. А часом і втрьох, з Петром Гинделиком.

Іван закліпав ще швидше. Петра не

міг пригадати. Великий він, високий чи такий грубенький, як бочка? Подумав, що світ якийсь не такий. Може, й Петро у Тамари любчик, як і Льоська, то їх, виходить, троє. А троє женихів – забагато.

Тут із хати вийшла жінка. Десь Іван її бачив. Гов, та тож Тамарчина мати. Іван зрадів та тутечки й засоромився.

– Драстє, тіточко…

– А здоровля тобі, – сказала Тамарчина мати. – Ба, то ж ніби Іван з Кукурічок, Митрів свояк. У гості прийшов?

Іван закліпав очима. Сказати чи не сказати про сватання?

– У гості. Али не тико до Митра…

– А до кого ж?

– До вас.

– До нас? То заходь до хати.

– Дєкую. Може, я маму свою покличу?

– То ви-те з мамою Панаскою прийшли? То клич.

Іван вирушив до дядька Митра. Через хату і його подвір’я. А в хаті сиділи Митро і мама Панаска. Митро таки вгостив родичку самогонкою. Мама Панаска жалілася: на долю, дітей і, звісно, на Івана.

Мама казала, що Іван добрий хлопчисько, та неслух. Слова вилітали з її рота, цілували губи й летіли до Івана. Сідали на його долоню й щоки метеликами. Мама ж здалася йому схожою на поранену сиву голубку. Її підбите крило лежало на столі й теж просилося полетіти.

«Добрий неслух», – подумав Іван, і йому захотілося тутечки в хаті затанцювати.

– Ходімо свататися, мамо, – сказав натомість Іван.

Мама підвела на нього очі. У них сиділи два маленьких равлики й простягали ріжки, щоб погладити ними Івана.

– Ой, горе мені, горе, – сказала мама Панаска. – І тутоньки горе, і вдома, бо якби я мала полюцького сина, то би хіба за такою невісткою ходила свататися?

– Та ничо, – сказав посоловіло дєдько Митро. – Нічо. Я тобі скажу, Панаско, що двоє дурнів часом важать більше, ніж їден розумний. А Тамарка хоть і гуляща та з мухами в голові, али роботяща. Олена нею хвалиться й правильно хвалиться. То, мо’, ще вип’ємо?

Проте мама Панаска більше пити не схотіла. Іван узяв її під руку й повів з хати свататися. На сусідському дворі вони довго цілувалися з Тамарчиною мамою Оленою, котра, видко, тоже десь тріньки насоловілася. Так довго обіймалися й цілувалися, та казали одна до одної золоті слова, що Тамарка шарпнула Івана за рукав.

– Ходімо.

– Куди? – Іван подивився нерозуміюче.

– Та хоча б до лісу. Он тудечки.

– А свататися? Я ж того прийшов.

– Без нас хай собі…

Тамара пирскнула. Тоді простягла другу долоню і здмухнула невидиму пушинку.

– Бачив? – спитала і захихотіла.

– Що? – не зрозумів зновика Іван.

– Зозулька до вирію полетіла, – сказала Тамарка. – І нас за собою кличе.

Вона взяла Івана за руку чіпко, аж кісточки захрустіли, й потягла за собою. Ліс, який був справді неподалік, вибіг їм назустріч.

– Куди вони, оглашенні?

Олена хтіла сваритися, кричати, абись вернулися. І Панаска хотіла, та мусила витирати заслинені поцілунком Тамарчиної матері губи.

– Хай, – зрештою сказала вона. – Хай собі. Діло молоде.