Іван і Чорна Пантера
Шрифт:
– Як ти думаєш, то їжак чи їжачиха? – спитала Тамара.
– Хто його зна…
– А дядько Митро каже, що їжака тре полоскотати, тоді він скаже, скілько в нього дітей і хто він – їжак чи їжачиха.
– А як його полоскотати?
– Не знаю. Може, гілкою. Чи травинкою.
Тамара зірвала травинку, Іван перевернув їжака, і дівчина спробувала просунути травинку між колючок. Та їжак тільки гнівно пирхнув.
– Ну його, – сказала Тамарка. – Хай собі біжить. З нього ні напитку, ні наїдку. Ходімо вже, раз у тебе нівєста, за вуглом прісєста. Прийдеться мені
Іван похолов і став просити не казати нічого мамі. Бо мама розгнівається. Вельми розгнівається. А вона ж ще й випила типеричка.
– Наказаніє Боже, – сказала Тамарка. – Наказаніє і боягуз. Не піду я за тебе заміж. Ліпше буду Льоськіною любовницею.
«Ну й нехай, – подумав Іван. – Треба мені така сучка».
Тут у нього щось засвербіло. Не міг збагнути де – в носі чи голові. Так майже завше бувало, коли Іван хвилювався. Не те, щоб хвилювався, а коли йому було соромно.
«Нє, вона не сучка, – подумав Іван. – І не бля… Вона Тома, у якої не всі вдома. А в мене вдома тая чорна дівка. Ой, Божечку, як же її звати? Нивже ж Катрусю зновика доведеться питати?»
І тут він, добре наморщивши лоба, згадав – Таумі звати. Гуд бай, Таумі. Гуд монінг, ай лав ю. Слова, вивчені, подаровані йому вчителькою Зінаїдою Антонівною, стали творити у його бідолашній голові дивний танець.
– Що ти там бурмочеш? – спитала Тамара.
– Вчу чужу мову, – сказав Іван. – Знаєш, як по-англіцькі буде їжак?
– Як?
– Хедсхог.
– Їжачий бог, – засміялася Тамара. – А ти, Іване, хоч і дурний, та розумний. Розумний дурнисько. – І легенько пальчиком своїм замурзюканим Івана по носі – теньк.
Іван хотів було образитися, та вони вже виходили з лісу. А ось і хати. І Тамарчина хата, схожа на грибка, набік схиленого.
– Не кажи мамі про нівєсту, – попрохав Іван. – Якщо вже так хочеш, то я на тобі женюсь.
– Треба ти мені такий – як з-під припічка віник, – засміялася Тамарка й змахнувши рукою, пішла кудись швидко-швидко. Може, до того ж Льоськи. Мо’, до іншого свого кавалєра. Іванові стало сумно. І радісно водночас. Він-бо не зачепив цеї жінки. Бо ж у нього є своя. Та таки побачив голу жінку. Ну на річці, де всі голі, не щитається. У Таумі тоже на карточці видно груди, али ж не зусім. І ноги не до кінця.
«От би їх побачити», – зненацька подумав Іван чи то про груди, чи про ноги і геть засоромився.
Добре, що ніхто не бачив.
Дрімало серед теплої весни село.
У хаті ж сиділи й весело вели балачку мама Панаска, Олена, Митро й ще килько низнакомих Іванові людей. Мусів Іван сідати й трохи навіть горілочки випив. Крапелинку. Од чого в голові приємно зашуміло. Випив за їхнє з Тамаркою щастя. Життє щасливе. Боявся Іван сказати, що ніякого життя в них не буде. Сидів, пік раків і кліпав очима. Кудись плив світ, легенько, мов човен по тихій воді.
А річка теж ледь чутно плюскотіла. За човном плив їжак, а над ними маленька пухнаста хмарка.
«Я не буду вас кропити, – сказала хмарка. – Бо сьогодні Іван посватався.
Тут Іван зрозумів, що хмарка тоже забула, як звати того царя, що живе з багатьма жінками, і засміявся.
– Чого тобі, Іване? – спитала мама Панаска. – Ик, чого тобі?
Коли на маму нападали гикавка, Іван то добре знав: пити їй більше не можна і пора йти додому. Він підвівся і став дєкувати. Тут згадали про Тамарку. Іван збрехав, що Тамарка пішла за конхветами, а мо’, й халвою. Що вони про всеньке договорилися. А їм тре збиратися йти, бо неблизька дорога. Ще ніч, чого доброго, тутечки застане, а там же яке-не-яке хазяйство.
Після довгого прощання мами Панаски зі свахою Оленою і сватом Петром, що звідкись нагодився, тоже добре похитуючись, вони нарешті рушили додому. Мама Панаска спиралася на Іванову руку і твердила, що то нічого, в такий день троньки мона і їй, старій, причаститися. Іван погоджувався – авжеж, можна, чом би й ні. Мона, мона, і пійнути самогона. Хі, мамо.
– Ик, – сказала мама Панаска.
Коли геть під вечір, обоє втомлені, дісталися нарешті додому, там на них чекав сюрприз. На лавочці коло воріт сидів якийсь старезний дід з довгою бородою, сивий, як лунь, як остання весняна паморозь, у потертому чорному костюмі, а біля ніг його стояла стара, теж потерта сумка.
– Доброго вечора, Панасіє, – сказав дід, коли вони підійшли близько. – Не пізнаєш? А то хто? Невже мій син Іван?
Дід дивився на них обох, і очі його стали сльозитися, а руки тремтіти. Враз він забухикав, затрясся. Кашляв довго й натужно, все не міг ніяк зупинитися. Затуляв рота долонею, а кашель і через неї просочувався.
– Вибачте, – сказав, коли нарешті перестав.
– Нащо ж ти прийшов? – спитала мама Панаска діда.
– Хіба не бачиш? – сказав дід. – Сина повидіти перед смертю хотів. Та й тебе. І померти біля вас, якщо дозволите…
– Померти? Он як! Він прийшов до нас умирати?!
Мама Панаска взялася руками в боки. Схожою стала на пантеру, тико білу, подумав Іван.
– А де ти раніше був? Де ти був, коли я з цим нещасним дитям мучилася? Чого ж ти, як заєць, посеред поля його покинув?
– Бо дурний був. Бо…
– Він був дурний! – Панаска змахнула руками, от-от полетить, здавалося. – А теперка, перед смертю, порозумнів, так виходить? Добрий розумник!
Чоловік перед ними мовчав і знову закашлявся. Іван уже зрозумів, хто то такий. Хто то. Нивже його батько, про якого він стико думав-передумав? Теплий жаль розлився Івановими грудьми.
– Мамо, – простогнав Іван. – То наш тато?
– Тато? Приблуда гаспидська, Юда Скаріот, а ни тато, – гримнула мама Панаска. – То тая паскуда, що тибе, маленького, нещасного, покинула разом зи мною, як узнала, яким ти будеш. Бач, тілігенське, вчительське званіє ни позволяло йому мати такого сина! Стидно йому було, в дурдом тебе хтів оддати. А як я не згодилася, то здимів, як тая кулька гамняна.
Мама Панаска схопила діда – тата Миколу – за плечі й стала трясти. Тоді зіштовхнула з лавки. А як він упав, сказала: