Євангелія від Ісуса Христа
Шрифт:
Туманний ранок. Рибалка підводиться зі своєї мати, дивиться крізь вікно на білу завісу туману й каже дружині: Сьогодні в море не піду, туман такий густий, що й рибам під водою нічого не видно. Такі самі або дуже схожі слова сказали своїм дружинам майже всі рибалки на обох берегах Галілейського моря, спантеличені несподіваною витівкою природи, — адже в цю пору року таких туманів тут не буває. Лише один з них, — щоправда, ловити рибу не його ремесло, проте він постійно виходить із рибалками в море і з цього живе, — підходить до дверей, ніби хоче переконатися в тому, що сьогодні його день, і, подивившись на непроникне небо, каже комусь, хто перебуває в домі: Я виходжу в море. За його плечем Марія Магдалина запитує: Ти повинен? — й Ісус відповідає: Настав мій час. Ти з’їси що-небудь? Так рано їсти не хочеться. Він обняв її і сказав: Нарешті я довідаюся, хто я такий і навіщо народився на цей світ, потім навдивовижу впевненою ходою, бо в тумані він не бачив навіть своїх ніг, спустився схилом пагорба до води, сів в один із причалених там човнів і почав веслувати в напрямку невидимої середини моря. Стукіт кочетів і весел, плюскіт води, що з них стікає, далеко чутно над поверхнею води в тиші й тумані й не дозволяють склепити очі рибалкам, яким дружини сказали: Якщо не їдеш рибалити, скористайся з цього й довше поспи. У тривозі й неспокої жителі прибережних сіл дивляться в тому напрямку, де має бути море, й, самі про те не здогадуючись, чекають, коли стихне скрегіт та стукіт весел і плюскіт води, щоб розійтися тоді по домівках і позачиняти двері на всі замки та засуви, хоч вони й знають, що це не допоможе, коли той, про кого вони думають, надумає дмухнути в їхній бік, бо злетять тоді всі двері із завіс, хоч би на скільки замків вони були замкнені. Туман розступається, пропускаючи човен Ісуса, але він бачить лише лопаті своїх весел і корму човна з її простою поперечною лавою для сидіння, а далі — стіна, спочатку каламутна, попелястого кольору, та мірою того, як човен наближається до своєї мети, туман стає білим і осяйним і мерехтить та коливається, ніби марно намагається утворити в цій мертвій тиші звук. Охоплений світляним німбом човен зупиняється в самому центрі моря. На кормі, на лаві, сидить Бог.
Тепер він з’явився не у стовпі диму, як першого разу, — в таку погоду хмара або дим можуть злитися з туманом. Тепер він постав перед Ісусом у вигляді високого й кремезного діда з великою бородою, що спадає на груди, з непокритою головою, розпущеним волоссям, широким обличчям і міцною щелепою, з товстими губами, які зовсім не ворушаться, коли він говорить. Він одягнений, як багатий юдей, — на ньому довга туніка яскраво-червоного кольору, синя мантія з довгими рукавами, з парчевою облямівкою, але взутий він у грубі й прості сандалії, сандалії, як то кажуть, для ходіння, а не хизування, й це свідчить, що він не з тих, котрі полюбляють сидячий спосіб життя. Якого кольору було в нього волосся, ми добре не пам’ятаємо — сиве, чорне чи, може, каштанове, у такому віці воно мало б стати зовсім білим, але є люди, які не сивіють до глибокої старості, можливо, він належить саме до них. Ісус поклав весла всередину човна, показуючи, що розраховує на тривалу розмову, й просто сказав: Я тут. Неквапним і акуратним рухом Бог склав на колінах складки своєї мантії й відповів: І я тут. Тон його голосу нібито свідчив про те, що він промовив ці слова з усмішкою, але його губи не зворухнулися, й лише довгі волосинки на кінчиках його вусів та в бороді затремтіли чи, можна сказати, забриніли, але забриніли беззвучно. Сказав Ісус: Я прийшов довідатися, хто я такий і що я повинен зробити, аби виконати перед тобою свою частину нашої угоди. Сказав Бог: Ти поставив два запитання, тому на нього мають бути дві відповіді, яку з них ти хочеш почути першою? Насамперед я хочу знати, хто я такий. А ти цього хіба не знаєш, у свою чергу запитав Бог. Я думав, що знаю, думав, я син свого батька. Ти якого батька маєш на увазі? Я маю на увазі свого батька, теслю Йосипа, сина Ілії чи Якова, я вже добре не пам’ятаю. Того, який помер на хресті? Я не думав, що маю іншого. То була трагічна помилка римлян, той твій батько помер невинно. Ти сказав «той батько», то, виходить, існує й інший? Я у захваті від твоєї здогадливості, ти хлопець вельми кмітливий. Здогадливість і кмітливість тут ні при чому, я про це почув від Диявола. То ти приятелюєш із Дияволом? Я не приятелюю з Дияволом, він сам вийшов мені назустріч. І що ж ти почув з уст Диявола? Що я твій син. Бог повільно кивнув головою і сказав: Так, ти мій син. А хіба людина може бути сином Бога? Якщо ти син Бога, то ти не людина. Я людина, я живу, їм, сплю й кохаю як людина і як людина помру. На твоєму місці я не був би такий упевнений у цьому. Що ти хочеш сказати? Це вже інше запитання, й у свій час, а його в нас багато, я тобі на нього відповім, а тепер скажи мені, що ти відповів Дияволу, коли він повідомив тобі, що ти мій син? Та нічого я йому не відповів, я ждав зустрічі з тобою, а його я тоді прогнав з одержимого, якого він мучив, він назвався Легіоном, бо їх було там багато. А де вони тепер? Не знаю. Ти ж кажеш, що їх прогнав. Тобі ж, певно, відомо краще, аніж мені, що коли виганяєш чортів із людського тіла, то не відомо, куди вони йдуть. А чому ти думаєш,
Запала тиша, коли раптом у тумані, причому не з якогось певного напрямку, на який можна було б указати пальцем, почулися такі звуки, ніби хтось плив у воді, й судячи з його сопіння та відсапування, або не вмів добре плавати, або геть вибився із сил. Ісусові здалося, що Бог посміхається й не бажає уривати мовчанку доти, доки плавець не з’явиться у світляному, очищеному від туману крузі, посеред якого стояв їхній човен. Той несподівано з’явився з правого борту, попри те, що сопіння та плюскіт води долинали з лівого, темна, нечітко окреслена пляма, в якій у першу мить уява Ісуса побачила свиню з вистромленими над водою вухами, та вже через якусь мить стало очевидно, що то людина чи якесь створіння, на людину схоже. Бог обернув голову до плавця не лише з цікавістю, а й із таким виразом, ніби хотів підбадьорити його для останнього ривка, і цей його напівоберт, очевидно побачений тим, хто плив, спричинився до негайного результату, останні рухи плавця були швидкими й добре узгодженими між собою, не було навіть схоже, що він приплив із такої далечі, тобто від самого берега, ми хотіли сказати. Він ухопився руками за борт човна, тоді як голова ще залишалася напівзануреною у воду, й то були руки дужі, з широкими долонями, з міцними нігтями, ті руки, певно, належали тілові, що, як і в Бога, було велике, могутнє й дуже давнє. Човен загойдався на воді від поштовху, над водою вистромилася голова, за нею через борт перекинулося тіло, з якого ринули потоки води, а потім і ноги, й перед ними, наче Левіафан, що виринув із морських глибин, з’явився Пастир, про якого стільки років не було ні чутки, ні звістки, він промовив: А ось і я, і сів на борту човна, якраз на середині відстані між Ісусом і Богом, і, диво дивне, човен зовсім не нахилився в його бік, так ніби Пастир зумів зробити своє тіло зовсім невагомим або витав у повітрі, лише вдаючи, що сидить на борту човна. А ось і я, повторив він, сподіваюся, вчасно прибув, щоб узяти участь у розмові. Розмовляємо ми вже досить давно, але до суті ще не дійшли, сказав Бог, а тоді обернувся до Ісуса: — Це Диявол, про якого ми щойно згадували; Ісус подивився на одного, подивився на другого й побачив, що якби обстригти Богові бороду, вони стали б схожі один на одного, як близнята, хоч правда й те, що Диявол здавався молодшим, зморщок на обличчі в нього було менше, але це могла бути оптична ілюзія, або він просто вмів відводити очі. Сказав Ісус: Я його знаю, прожив чотири роки в його товаристві, коли він ще називався Пастирем, а Бог йому відповів: Треба ж із кимось жити, зі мною ти жити не міг, жити зі своєю родиною не захотів, тож і залишився один Диявол. Він сам мене знайшов, або ти послав мене до нього. Насправді ні те, ні те, просто ми з ним погодилися на тому, що для тебе це буде найліпший вихід. Тож він знав, що каже, коли устами біснуватого з країни Гадаринської назвав мене твоїм сином? Більш або менш. Тобто ви обидва мене обманули. Бути обманутою так чи інак — доля кожної людини. Ти ж сказав, що я не людина. І я це підтверджую, ми можемо сказати — якщо застосувати тут суто технічний термін — що ти втілився в людину. І що ж ви хочете тепер від мене? Це я від тебе чогось хочу, а не він. Але ж ви тут обидва, і я бачу, що його поява не стала для тебе несподіванкою, схоже, ти на нього чекав. Це не зовсім так, але я повинен зазначити, що в будь-якій справі з Дияволом слід рахуватися. Але якщо справа, яку ми сьогодні збираємося обговорити, ти і я, стосується лише нас двох, то чого він сюди приплив, чому ти не проженеш його геть? Можна прогнати геть той набрід, який Диявол тримає в себе на службі, коли він почне набридати тобі своїми діями чи словами, але із самим Дияволом так поводитись не годиться. Але якщо він сюди прийшов, то, виходить, ця розмова стосується і його. Сину мій, не забувай, я тобі вже казав: усе, що цікавить Бога, цікавить і Диявола. Пастир, якого ми по старій пам’яті так станемо називати, щоб не надміру часто згадувати ім’я ворога роду людського, слухав їхню розмову з досить байдужим виразом обличчя, так ніби не про нього йшлося, й усім своїм виглядом спростовував останнє й дуже важливе твердження Бога. Та коли Ісус сказав: А тепер я хотів би почути відповідь на своє друге запитання, він умить насторожився, і стало видно, що він тільки вдає байдужість, хоч досі не промовив жодного слова.
Бог глибоко зітхнув, розглянувся навколо й промурмотів таким тоном, ніби щойно відкрив щось украй несподіване й цікаве для себе: Тут ми з тобою зовсім як у пустелі, а я про це й не подумав. Він знову обернув погляд до Ісуса, зробив довгу паузу, а потім, ніби змирившись із неминучістю, заговорив: Почуття невдоволення, сину мій, було закладене в людське серце творцем усього сущого, тобто мною, але це невдоволення, як і все те, що я створив за своїм образом і подобою, я знайшов там, де воно було, у своєму власному серці, але час, який відтоді минув, не стер його в мені, навпаки, я маю всі підстави стверджувати, що час зробив його сильнішим, нагальнішим і гострішим. Бог зробив тут коротку паузу, ніби давав Ісусові можливість оцінити його вступ, а тоді провадив: Ось уже минуло чотири тисячі й чотири роки відтоді, як я став богом юдеїв, народу, за своєю природою, запального й неспокійного, проте мені вдалося досягти певної рівноваги в моїх із ним стосунках, і я не маю причин нарікати на цих людей, бо вони сприймають мене і сприйматимуть, наскільки я спроможний передбачити майбутнє, дуже всерйоз. Отже, ти задоволений, запитав Ісус. І так, і ні, або, якщо висловитися точніше, я був би задоволений, якби моє неспокійне серце щодня мені не казало: Нічого не скажеш, добре ти влаштувався, адже по чотирьох тисячах років, які не винагородиш жодними принесеними на вівтар жертвами, хоч би якими вони були щедрими й розмаїтими, ти й далі залишаєшся богом крихітного народу, що живе в далекому закутні світу, який ти створив з усім, що є в ньому, тож сам поміркуй, мій сину, чи можу я бути задоволений, постійно маючи перед очима цю прикру очевидність? Не знаю, сказав Ісус, я світу не створював і в такому становищі не бував, тому оцінити його не можу. Оцінити не можеш, а допомогти зможеш. Допомогти як і в чому? Ти можеш допомогти мені розширити мій вплив, стати богом для значно більшої кількості людей. Не розумію. Якщо ти добре виконаєш свою роль, тобто ту роль, яку я передбачив для тебе у своєму плані, то я переконаний, що мине не більш як п’ять-шість століть, і, хоч нам із тобою й доведеться здолати чимало перешкод, я стану богом не тільки для юдеїв, а й для тих, кого на грецький манір назвуть католиками. І яку ж роль ти відводиш мені у своєму плані? Роль мученика, мій сину, роль жертви, бо немає ліпшого способу, щоб розпалити віру й поширити релігію. Медовими устами Бог вимовив слова «мученик» і «жертва», але раптовий холод пронизав усе тіло Ісуса, так ніби туман накрив його своїм крижаним покривалом, а тим часом Диявол не відривав від нього свого загадкового погляду, в якому суто науковий інтерес змішувався з мимовільною жалістю. Але ж ти обіцяв, що обдаруєш мене славою і могутністю, пробелькотів Ісус, усе ще тремтячи від холоду. Обдарую, неодмінно обдарую, але ж ти не забувай про нашу домовленість: я тебе обдарую ними по твоїй смерті. А навіщо мені могутність і слава, якщо я помру? Бо ти не помреш у повному значенні цього слова, бо ти будеш зі мною або в мені, я поки що не вирішив остаточно. Але що означає «не помру в повному значенні цього слова»? Це означає, що тобі до кінця віку споруджуватимуть храми та вівтарі, означає — я тобі можу сказати про це вже тепер, — що в майбутньому люди навіть почасти забудуть про свого первісного Бога, тобто про мене, та це не має ваги, багато можна розділити й на двох, а дрібнички й одному не вистачить. Ісус подивився на Пастиря, побачив, як той посміхається, й усе зрозумів. Тепер мені ясно, чому тут присутній Диявол, адже якщо твоя влада пошириться на більше людей і більше країн, то і він побільшить свою владу над людьми, бо межі твоїх володінь — це межі і його володінь, ні кроком далі, ні кроком ближче. Ти маєш рацію, мій сину, твоя проникливість мене тішить, ти цілком слушно відзначив той факт, на який ніколи не звертають увагу, що демони однієї релігії не можуть діяти в межах іншої релігії, так само й бог, якби ми уявили собі, що він розпочав боротьбу з іншим богом, не зміг би ані здолати його, ані зазнати від нього поразки. А якою буде моя смерть? Мученикові належить помирати смертю тяжкою і, бажано, ганебною — так легше буде схвилювати тих, хто вірує, вразити й розчулити їхні серця. Не ухиляйся, скажи мені напрямки — як я помру? Ти помреш у ганьбі й стражданнях, на хресті. Як і мій батько? Твій батько я, ти цього не забувай. Якщо мені ще можна обирати собі батька, то я обираю його, попри те, що були в його житті години ганьби. Обирати тобі не дозволено, ти сам обраний. Я розриваю нашу угоду, відмовляюся від тебе, хочу жити, як звичайна людина. Не говори дурниць, мій сину, невже ти досі не зрозумів, що перебуваєш у моїй цілковитій владі й що всі документи такого зразка, хоч би як ми їх називали — угодами, договорами, контрактами, пактами чи якось іще, — можна було б записати одним лише пунктом, щоб не марнувати папір і чорнило, пунктом, який би прямо й без жодних недомовок проголошував: Усе, чого хоче Бог, стає законом, обов’язковим для виконання, у тім числі й винятки з правил, тому й ти, сину, хоч ти й становиш цілком очевидний виняток із правил, мусиш підкорятися цьому законові, як і будь-яке правило, бо йдеться про мій закон. Але з тією могутністю, якою ти володієш, чи не було б простіше і, я сказав би, чистіше з погляду моралі, якби ти сам, без нічиєї допомоги, вирушив на завоювання тих країн і народів, про які ти говориш? Не можу, бо між нами, богами, існує договір, згідно з яким ми зобов’язалися ніколи не вступати у відкритий конфлікт між собою, чи можеш ти уявити мене на громадському майдані, в оточенні ідоловірців та поган, де я переконував би їх, що вони моляться ідолові, а їхній справжній бог — я, такої свині жоден бог іншому не підкладе і жоден бог не дозволить, щоб у його домі творилося те, чого він сам ніколи не творив би в чужому. Тому ви користуєтеся послугами людей. Так, мій сину, людина — це палиця, яку може застосувати кожен, від свого народження й до смерті вона завжди готова підкорятися, скажеш їй: Іди, вона йде, скажеш: Зупинися, зупиняється, скажеш: Повертай назад, вона повертається назад, людина як під час миру, так і під час війни — це найліпше знаряддя, яке мають у своєму розпорядженні боги. А як ти використаєш ту палицю, якою є я, твій син і разом з тим людина? З цієї палиці я вистругаю ложку, яку занурю в казан людства й витягну її з тими людьми, що увірують у нового бога, яким для них стану я. Ти витягнеш ложку з людьми, щоб пожерти їх. Мені не треба їх пожирати, вони самі себе пожирають.
Ісус опустив весла у воду й сказав: Прощайте, мені пора додому, а ви повертайтеся теж: ти пливи туди, звідки приплив, а ти повертайся у те своє нізвідки, з якого сюди прийшов. Ані Бог, ані Диявол не зворухнулися, сидячи на своїх місцях, і тоді Ісус додав з іронією в голосі: А, то ви хочете, щоб я вас відвіз на берег, ну то гаразд, панове, залишайтеся в човні, й нехай усі нарешті побачать Бога й Диявола в натуральному вигляді, побачать, як добре вони вміють порозумітися між собою і які вони між собою схожі. Ісус повернув човна, спрямувавши його в напрямку берега, від якого приплив, і, кілька разів сильно налігши на весла, поринув у туман, такий густий, що вмить перестав бачити і Бога, і Диявола, від них не залишилося навіть розмитих постатей. Ісус налягав на весла, відчуваючи якийсь незвичайний приплив сил, і йому стало весело, з того місця, де сидів, він не міг бачити ніс човна, але відчував, як він підіймається за кожним поштовхом весел, мов голова коня, який бере участь у перегонах і який щомиті хоче звільнитися від свого важкого тіла, але мусить змиритися й нести його до кінця дистанції. Ісус веслував, веслував, берег уже мав бути зовсім близько, він уявляв собі, як здивуються люди, коли він скаже: Отой, що з бородою, — це Бог, а отой другий — Диявол.
Озирнувшись через плече, Ісус побачив ще один просвіт у тумані й оголосив: Приїхали, і зробив ще один поштовх веслами, чекаючи, що зараз зашарудить рінь під днищем човна і його ніс м’яко тицьнеться в берег, але ніс човна, якого він не бачив у тумані, як і раніше, був спрямований у бік моря, а щодо просвіту в тумані, який він був побачив, то це було те саме світляне коло, та сама осяйна пастка, що з неї, як йому здавалося, він вибрався. Він почув себе геть виснаженим, знеможено опустив голову на груди, уперся руками в коліна, схрестивши їх так, ніби хтось мав зараз зв’язати їх, і навіть не подумав витягти весла з води — з такою владною силою наринуло на нього відчуття того, що марним буде будь-який його рух. Він не заговорить першим, не визнає вголос свою поразку, не проситиме пробачення за те, що нешанобливо поставився до волі та задумів Бога й непрямо пішов усупереч інтересам Диявола, який завжди здобуває користь із непрямих і побічних, але далеко не другорядних дій, які неодмінно супроводжують ефективне виконання задумів і накреслень Бога. Мовчанка, яка запанувала після невдалої спроби Ісуса, була короткою, Бог, що знову сидів на тій лаві, де сидів і до того, з ритуальною врочистістю судді, що збирається проголосити вирок, обсмикнув поли своєї мантії, поправив комір і промовив: Вернімося до того місця в нашій розмові, де я тобі сказав, що ти цілком перебуваєш у моїй владі, бо всяка твоя дія, яка суперечитиме смиренному та слухняному визнанню цієї істини, буде марнуванням часу, що його ані ти не повинен витрачати даремно, ані примушувати до цього мене. Що ж, тоді повернімося до нашої розмови, сказав Ісус, але я відразу хочу заявити, що відмовляюся від тієї сили творити чудеса, якою ти мене обдарував, а без чудес твій задум зазнає невдачі, він буде як ото злива, що проллється з неба, але не встигне погамувати нічию спрагу. Ти мав би рацію, якби спроможність творити чудеса перебувала у твоїх руках. А хіба вона в них не перебуває? Що за ідіотська думка, чудеса, як малі, так і великі, творю лише я, у твоїй, звичайно, присутності, щоб ти міг здобути з них ті вигоди, які мені потрібні, у глибині душі ти чоловік забобонний, бо думаєш, що біля узголів’я хворого має стояти чудотворець для того, щоб чудо сталося, але якщо я захочу, то людина, яка помирає в цілковитій самотності, людина, біля якої нема ані лікаря, ані санітарки, ані близького родича, до якого вмирущий міг би озватися або доторкнутися, якщо я захочу, повторюю, то ця людина врятується від смерті й житиме собі далі так, ніби з нею нічого й не було. Чому ж ти тоді так не робиш? Бо вона почне приписувати своє несподіване одужання власним заслугам, почне розбалакувати приблизно так: Така людина, як я, не могла вмерти, самовихваляння й так уже процвітає у світі, який я створив, тому я не можу дозволити, щоб воно процвітало ще більше. Отже, всі чудеса твориш ти? Авжеж, усі ті, що ти вже створив, і ті, які ще створиш, і навіть якби ми припустили, — хоча, звісно, це гіпотеза чистої води, можливо, корисна для прояснення тієї розмови, задля якої ми тут сьогодні зібралися, — що ти й далі чинитимеш упертий спротив моїй волі, скажімо, ходитимеш і повсюди заявлятимеш, що ти не син Божий, я обставлю твою дорогу такими неймовірними чудесами, що тобі не залишиться нічого іншого, як прийняти вдячність тих, хто тобі за них дякуватиме, хоч, власне, вони дякуватимуть не тобі, а мені. Отже, виходу для мене немає? Аніякісінького, і я раджу тобі не поводитися, як перелякане ягня, що не хоче йти на вівтар і впирається, і так жалібно скиглить, коли його туди тягнуть, що серце розривається від жалості, а проте його доля вже визначена, й жертовний ніж над ним уже занесений. Я і є цим ягням. Ти, мій сину, не просто ягня, ти агнець Божий, той, кого сам Бог покладе на свій вівтар, до чого ми тут, власне, тепер і готуємося.
Ісус подивився на Пастиря, так ніби чекав від нього — ні, не допомоги, але з огляду на той факт, що він не людина, ніколи людиною не був, а тому дивиться на світ зовсім інакше — лише погляду, поруху брів, знаку, який, хай і не був би прямою відповіддю на його запитання, але дав би йому бодай ілюзорну можливість відчути себе не зацькованою твариною, приреченою на забій. Але в очах Пастиря Ісус прочитав ті самі слова, якими той колись прогнав його від отари: Ти так нічого й не навчився, іди геть, і тепер Ісус зрозумів: він тоді хотів йому сказати, що не послухатися Бога одного разу не досить, той, хто не захотів принести йому в жертву ягня, не повинен приносити йому в жертву й вівцю, що не можна Богові сказати: Так, а потім йому ж таки сказати: Ні, немовби «Так» і «Ні» — це права рука та ліва рука, й робота відбувається успішно лише тоді, коли вони працюють обидві. Бог, попри те, що він завжди демонструє свою могутність, Бог, який є всесвіт і світила, громи та блискавки, голоси й вогонь на вершині гори, не має такої сили, щоб примусити тебе вбити вівцю, і якщо ти, у сподіванні майбутньої слави та влади, все ж таки її вбив, кров, яка з неї витекла, не всмокталася цілком у пісок пустелі — і дивись-но, вона вже підповзає до нас, звивається червоною струминкою в товщі води, а коли ми вийдемо на берег, то потягнеться, як червоний слід, — за тобою, за Богом і за мною. Ісус сказав Богові: Гаразд, я повідомлю людям, що я твій син, єдиний син у Бога, але я не вірю, що навіть на цих землях, якими ти давно володієш, цього буде досить для того, щоб розширити твої володіння, згідно з твоєю волею. Дякую тобі, сину мій, за те, що ти нарешті відмовився від своєї примхливої впертості, через яку я мало не розгнівався на тебе, і своєю власного ногою ступаєш на стежку, яку я схильний назвати modus facendi, [5] із тієї безлічі дуже різних властивостей, які притаманні людям, хоч би до якої вони належали раси, хоч би якого були кольору шкіри, хоч би в якого бога вірували і хоч би яку філософію сповідували, одна властива їм усім, ученим і невігласам, молодим і старим, могутнім і жалюгідним, — ніхто з них не наважився б сказати: До мене це не має стосунку. Про що ти? — запитав Ісус, навіть не намагаючись приховати свого інтересу. Кожна людина грішник, — відповів йому Бог тоном лектора, — незалежно від того, де вона перебуває й що робить, гріх, так би мовити, так само невідокремний від людини, як людина від гріха, людина — це монета, перекинь її і на протилежному боці побачиш гріх. Ти не відповів на моє запитання. Я на нього відповідаю; отже, зі сказаного мною вище випливає очевидний висновок: жодна людина не посміє відкинути як слово, що не має до неї стосунку, слово: Покайся, бо всі вони бодай один раз у житті згрішили, той погано подумав про ближнього, той порушив звичай, той учинив злочин, великий або малий, той не прийшов на допомогу тому, хто її потребував, той не виконав свого обов’язку, той учинив блюзнірство проти віри та її священнослужителів, той не визнав Бога — і всім цим людям ти муситимеш казати: Покайтеся, покайтеся, покайтеся! Заради такої дрібнички ти міг би й не віддавати на жорстоку смерть того, кого ти називаєш своїм сином, тобі досить було б послати на землю пророка. Той час, коли люди дослухалися до пророків, уже минув, сьогодні їм потрібен набагато сильніший засіб, що розбудив би їхню вразливість і збурив почуття. Син Божий на хресті. Хоч би й це. А що я муситиму казати людям, якщо вони поставляться байдуже до твого послання й обернуться до мене спинами? Ти маєш слушність, закликати їх до покаяння буде не досить, ти муситимеш підключити свою уяву, не кажи, що її в тебе нема, я досі захоплююся твоєю винахідливістю, коли ти спромігся врятувати призначене мені в жертву ягня. Це було неважко, адже та тваринка не мала в чому каятись. Цікава думка, хоч вона й не має глузду, а щодо людей, то буде дуже добре, якщо тобі вдасться вселити в них почуття тривоги, неспокою, навіяти їм думку, що, коли вони не можуть зрозуміти твої слова, то це їхня провина. То мені треба буде розповідати їм усілякі історії? Атож, історії, притчі, моральні настанови та повчання, й не буде нічого поганого в тому, якщо ти десь трішечки відійдеш від Закону, цю рису люди боязкої вдачі завжди вельми цінують в інших, я сам, хоч я й не боязкої вдачі, із щирим захватом спостерігав, як тобі пощастило врятувати від певної смерті перелюбницю, а мою похвалу ти повинен цінувати особливо, бо закони, яких ви повинні дотримуватися, дав вам я. Ти дозволяєш порушувати свої закони, а це поганий знак. Я дозволяю порушувати їх, коли мені вигідно, згадай, як я розповідав тобі про закон і винятки, що їх моя воля може тут-таки перетворити на закон. Отже, ти сказав, я помру на хресті. Така моя воля. Ісус скоса подивився на Пастиря, але вираз його обличчя був неуважним, так ніби він спостерігав якусь подію, що відбудеться в майбутньому, і його очі відмовлялися повірити в те, що бачили. Ісус опустив руки й промовив: То нехай сповниться воля твоя.
5
Спосіб дій (лат.).
Бог уже підіймався з лави, щоб обняти свого улюбленого сина, але Ісус зупинив його жестом руки: Але з однією умовою. Ти добре знаєш, що не можеш ставити мені умов, відповів Бог із невдоволеним виразом. Тоді нехай це буде не умова, а моє прохання до тебе, звичайне прохання засудженого на смерть. Говори. Ти Бог, а Бог може відповісти правдиво на будь-яке поставлене йому запитання, адже, будучи Богом, він знає все, що було в минулому, все, що відбувається тепер, і все, що буде в майбутньому. Це справді так, бо я час, істина і життя. Тоді в ім’я того, що ти мені розповів, розкажи мені також, щ'o буде в майбутньому після моєї смерті, щ'o в ньому відбудеться такого, чого не відбулося б, якби я не погодився принести себе в жертву задля твоєї втіхи, задля твого бажання панувати над більшою кількістю людей і країн. Бог зробив роздратований рух, як той, кого спіймали на власному слові, і не дуже впевнено спробував ухилитися від прямої відповіді: Майбутнє, сину мій, неозоре, розповідь про нього вимагає надто багато часу. А скільки часу ми вже перебуваємо тут, у морі, в гущі туману, запитав Ісус, один день, один місяць, один рік, тож що нам перешкоджає посидіти тут іще один рік, один місяць або один день, Диявол може собі піти, якщо хоче, він уже так чи інак забезпечив собі участь у здійсненні твого задуму, і якщо вигоди будуть поділені порівну, по справедливості, то чим більше здобуде Бог, тим більше матиме й Диявол. Я залишуся, сказав Пастир, це він озвався вперше, відколи промовив: А ось і я. Я залишуся, повторив він, а тоді додав: Я й сам можу дещо передбачати в майбутньому, але мені не завжди вдається вгадати, правдою чи брехнею є те, що я бачу, тобто моя власна брехня одурити мене не може, адже
Сказав Бог: Ти станеш засновником Церкви, а це слово, як тобі відомо, означає зібрання людей або релігійне товариство, або його заснують від твого імені, що, власне, одне й те саме, якщо дивитися в суть, і ця Церква набуде поширення в усьому світі, дійшовши до таких куточків, про які ще мало кому відомо, вона називатиме себе католицькою, тобто всесвітньою, хоч, на жаль, не допоможе уникнути незгод та розколу між тими, які візьмуть за духовний зразок тебе, — більшою мірою, аніж мене, як я вже тобі казав, але так триватиме лише протягом певного часу, кілька тисячоліть, бо я існував до тебе й існуватиму після того, як тебе не стане або ти перестанеш бути тим, ким ти був. Говори ясніше, урвав його Ісус. Ясніше говорити я не можу, сказав Бог, слова людські як тіні, а тіні ніколи не зможуть пояснити світло, бо між ними й світлом лежить непрозорий простір, який їх породжує. Я тебе запитував про майбутнє. Про майбутнє я й говорю. Я хочу знати, як житимуть люди, що прийдуть у світ після мене. Ти маєш на увазі тих, які стануть твоїми послідовниками? Атож, я хочу знати, чи вони будуть щасливішими. Чи стануть вони щасливішими, мені важко сказати, але вони матимуть надію на щасливіше життя на небі, де я пробуваю вічно, а отже, надію на те, що вічно житимуть біля мене. І більш нічого? А хіба це мало — життя з Богом? Мало це чи багато, з’ясується лише після Страшного суду, де ти судитимеш людей за їхні добрі й погані діла, а доти тобі доведеться жити на небесах у самоті. Я маю своїх янголів та архангелів. Але людей у тебе нема. Їх у мене справді нема, і саме для того, щоб вони до мене прийшли, ти й будеш розіп’ятий на хресті. Я хочу знати більше, сказав Ісус майже з люттю, ніби хотів відкинути образ себе самого, який постав йому перед очима — образ себе, обвислого на хресті, закривавленого, мертвого, я хочу знати, як прийдуть люди до віри в мене і як вони стануть моїми послідовниками, тільки не розповідай, що для цього мені досить буде закликати їх, щоб вони в мене увірували, або щоб їх переконали в цьому ті, котрі уже в мене увірували, візьмімо, наприклад, поган і римлян, які вірують в інших богів, невже ти хочеш, щоб я повірив, ніби вони відмовляться від них задля мене? Не задля тебе, а задля мене. Задля тебе чи задля мене, ти ж сам сказав, що це одне й те саме, тож не будемо жонглювати словами, відповідай на моє запитання. Хто матиме віру, той прийде до нас. Отак просто, й нічого більше не буде треба? Не так просто, інші боги чинитимуть опір. І ти, звичайно, воюватимеш із ними? Не говори дурниць, усе відбуватиметься на землі, а небо перебуває у вічному мирі, доля людей вирішується там, де вони живуть. Скажи мені ясно, навіть якщо слова — це тіні, люди помиратимуть за тебе й за мене? Люди завжди помиратимуть за богів, навіть за богів облудних і брехливих. А хіба боги можуть брехати? Вони можуть. І лише ти один єдиний і правдивий серед них? Так, я єдиний Бог, і я не брешу. Але навіть будучи єдиним і правдивим, ти не можеш запобігти тому, щоб люди помирали за тебе, ті люди, які мають народжуватися на землі, щоб для тебе жити, жити звичайно, на землі, а не на небі, де ти не зможеш дати їм жодної з тих радостей, які так прикрашають життя людське. То облудні радощі, бо вони народилися з прабатьківського гріха, запитай свого Пастиря, він знає, як усе було. Якщо між Богом і Дияволом існують таємниці, то принаймні одну я від нього взнав, хоч він і каже, що я нічого в нього не навчився. Запала мовчанка. Бог і Диявол уперше перезирнулися між собою, здається, вони хотіли щось сказати, але так нічого й не сказали. Сказав Ісус: Я чекаю. Чого ти чекаєш, запитав Бог, ніби пробудившись зі своєї неуважності. Я чекаю, коли ти розповіси мені, скільки смертей і страждань коштуватиме твоя перемога над іншими богами, скількома смертями та муками оплатять боротьбу за твоє та моє ім’я ті люди, які в нас увірують, скільки крові вони за це проллють? Ти наполягаєш на тому, щоб я тобі відповів? Так, наполягаю. Ну гаразд, так-от: буде споруджена будівля тієї віри, про яку я тобі казав, але котлован під неї, щоб вона стояла міцніше, буде вирито в живій людській плоті, а її підвалини будуть скріплені вапном, замішаним на зреченнях, сльозах, стражданнях, тортурах, на всіх різновидах смерті, які ми лише можемо уявити собі сьогодні, й на тих, які стануть відомі лише в майбутньому. Нарешті ти заговорив без ухилянь, ясно і зрозуміло, розповідай далі. Почну з тих, кого ти знаєш і любиш: рибалку Симона, якого ти назвеш Петром, як і тебе, розіпнуть на хресті, але головою вниз, Андрія також розіпнуть на хресті, що матиме форму літери «X», синові Зеведея, якого звуть Яків, зітнуть голову. А що буде з Іоанном та Марією Магдалиною? Ці двоє помруть своєю природною смертю, коли закінчаться дні їхнього земного життя, але твої інші друзі, яких ти ще матимеш, твої учні та апостоли не уникнуть мученицької смерті, як і ті, про кого я вже сказав, Філіпа прив’яжуть до хреста й каменуватимуть, поки він помре, з твого учня на ім’я Варфоломій з живого обдеруть шкіру, Хому настромлять на списа, Матвій теж помре, я вже не пам’ятаю, якою смертю, ще одного Симона переріжуть пилкою навпіл, Юду заб’ють палицями, ще одного Якова каменують, а другого Матвія обезголовлять, ще буде такий собі Юда Іскаріот, про нього тобі буде відомо більше, аніж мені, за винятком його смерті, звісно, він знайде її, повісившись на смоковниці. Й усі вони помруть через тебе? — запитав Ісус. Якщо ставити питання в такому плані, то так, але точніше буде сказати, що вони помруть не через мене, а за мене. А потім? А потім, сину мій, я вже тобі казав, почнеться нескінченна історія, яку писатимуть залізом і кров’ю, вогнем і попелом, будуть океани сліз і неозорі моря страждань. Розповідай, я хочу знати все. Бог зітхнув і монотонним голосом почав читати свою літанію — в алфавітному порядку, щоб уникнути звинувачень у тому, ніби він віддав комусь перевагу: [6] Адальберт Празький — заколотий семизубцем; Адріан — покладений на ковадло й забитий молотами; Афра з Ауґзбурга — спалена на вогнищі; Аґапіт із Пренести — підвішений за ноги і спалений на вогнищі; Аґрікола з Болоньї — розп’ятий на хресті й проколотий цвяхами; Аґведа Сицилійська — їй відрізали груди; Альфеґій із Кантуарії — на смерть забитий кісткою бика; Анастасій Салонський — повішений і обезголовлений; Анастасія Сирмінська — відріжуть груди і спалять на вогнищі; Ансаній Сієнський — вирвуть нутрощі; Антоній Памірський — четвертований; Антоній із Ріволі — каменований і спалений; Аполінарій із Равенни — забитий дрюками; Аполлонія Александрійська — спалена на вогнищі, після того як їй вирвали зуби; Августа з Тревізо — спалена, після того як їй зітнули голову; Аура з Остії — розчавлена жорнами; Аурея Сірійська — посаджена на стілець, утиканий цвяхами, і стекла кров’ю; Аута — розстріляна з луків; Бабілас з Антіохії — відрубали голову; Варвара з Нікомедії — обезголовлена; Варнава з Кіпру — каменований і спалений; Беатриса Римська — задушена; Блаженний із Дижона — проколотий списом; Бландіна з Ліона — заколота рогами розлюченого бика; Брас із Себасте — розчавлений у чесальній машині; Каліст — розчавлений жорнами; Кассіана з Імоли учні закололи стилетом; Кастулій — живцем закопаний у землю; Катерина Александрійська — обезголовлена; Цецилія Римська — обезголовлена; Кипріан Карфагенський — обезголовлений; Кір із Тарса помер ще дитиною, коли суддя вдарив його головою об сходини помосту; Кларій із Нанта — обезголовлений; Кларій із Відня — обезголовлений; Климент — задушений, йому поклали якір на шию; Криспін і Криспініан із Суасона — обезголовлені; Кристіна з Больсано закатована на смерть із застосуванням жорен, колеса, лещат, стріл та отруйних змій; Кукуфату з Барселони розпороли живіт… Дійшовши до кінця літери «К», Бог сказав: Далі все йде так само або майже так само, різниця лише в дрібних подробицях катувань, які іноді були такими витонченими, що їх довелося б надто довго пояснювати, зупинімося на цьому. Продовжуй, — сказав Ісус, і Бог провадив, намагаючись скорочувати свій перелік повсюди, де міг: Донато з Ареццо відрубали голову; Еліфію з Рампійона розтрощили череп; Емеріту спалили живцем; Емілію з Треві зітнули голову; Емерано з Ратісбони прив’язали до драбини й там його забили; Енґрасії із Сарагоси відрубали голову; Еразма з Ґаети, якого ще називали Тельмом, роздерли коловоротом; Ескубікулу відрубали голову; Ескіла зі Швеції забили камінням; Стефана каменували; Євфемію Халцедонську закололи мечем; Євлалії з Меріди відтяли голову; Євтропію із Сента відрубали голову сокирою; Фабіана закололи мечем і роздерли йому тіло на спеціальній машині для катувань; Феї з Аґена відрубали голову; Фелісії та її сімом дітям постинали голови; Феліксу та його братові Адаукту зробили те саме; Фереолу з Безансона відрубали голову; Фієла з Сиґмарінґена забили палицею, що була втикана гостряками; Філомену розстріляли з луків і роздушили якорем; Фірміна з Памплони обезголовили; Флавії Доміцілії і Фортунато з Евори зробили те саме. Фрутуосо з Тараґони спалили; Ґауденсіо Французькому зітнули голову; Ґеласія роздерли на машині для катувань; Ґенґульфа з Бургундії вбили руками коханця його дружини; Ґерардо Саґредо з Будапешта закололи списом; Ґереана з Кельна обезголовили; братам-близнюкам Ґервасію та Протасію зробили те саме; Ґоделіву з Ґістеля задушили; Ґоретті Марію скарали так само; Грація з Аости обезголовили; Герменеґільда зарубали сокирою; Гієрана — мечем; Іполита роздерли кіньми; Іґнасіо Асеведо вбили кальвіністи, які католиками не були; Інесі Римській розпороли живіт; Януарію Неапольському відрубали голову, але перед тим його кидали в піч та у клітку до хижаків; Жанну д’Арк спалили живцем; Жанові з Бріто відтяли голову; Жана Фішера обезголовили; Іоанна Непомуценського з Праги втопили; Хуана з Прадо вбили, вдаривши ножем у голову; Джулії з Корсики відрізали груди, а тоді розіпнули її на хресті; Джуліані з Нікомедії відрубали голову; Хусту та Руфіну із Севільї одну колесували, другу задушили; Юстину з Антіохії підсмажили разом із рибою, після чого обезголовили; Хусто й Пастиря, але не цього, який сидить тут, з іспанської провінції Алькала-де-Енарес, обезголовили; Кіліана з Вюрцбурґа обезголовили; Леже з Отюна стратили так само, після того як викололи йому очі й вирвали язик; Леокадію Толедську скинули вниз зі скелі; Лієвіну з Ґента вирвали язик, а тоді відрубали голову; Лонґіньйоса обезголовили; Лоренсо підсмажили на решітці; Людмилу з Праги задушили; Люцію із Сиракуз обезголовили, спершу видерши їй очі; Мажіно з Тараґони обезголовили зубчатим серпом; Мамеда з Каппадокії випотрошили; Мануїла, Сабела й Ісмаїла обезголовили, перед цим Мануїлові загнали два цвяхи по обидва боки грудей, а один цвях забили в голову, від вуха до вуха; Маргариту з Антіохії обсмалили смолоскипом і роздерли залізним гребенем із гострими зубцями; Маріо з Персії відрубали мечем обидві руки; Марфінью з Рима обезголовили; мученикам із Марокко, Берардо з Ґобіо, Петрові з Джемініано, Отанові, Аджутові та Акурсію постинали голови; двадцять шість мучеників із Японії порозпинали на хрестах, закололи списами і спалили; Мавриція з Аґауне закололи мечем; Майнрада з Айнзідельна забили палицею; Менаса з Александрії — мечем; Меркуріо з Каппадокії зітнули голову; те саме зробили з Мавром Томою та з Нікасіо з Реймса; Оділію з Уя застрелили з лука; Пафнутія розіпнули на хресті; Пайо четвертували; Панкратія обезголовили; те саме зробили й Панталеонові з Нікомедії та Патроклові з Труа й Соеста, Павлові з Тарса, якому ти завдячуватимеш своєю першою Церквою; Педро з Ратеса зарубали мечем; П’єтро з Верони вдарили тесаком у голову, а кинджалом — у груди; Перпетую і Фелісію з Карфагена, Фелісія була рабинею Перпетуї, заколола рогами розлючена корова; Піатові з Турне розкололи череп; Полікарпа вдарили кинджалом і спалили; Пріску з Рима кинули на з’їжу левам; Процесій і Марфиніан, думаю, померли такою самою смертю; Квінтінові загнали цвяхи в голову та в інші частини тіла; Квірінові з Руана розкололи череп; Квітерії з Коїмбри відрубав голову власний батько; Рено з Дортмунда помер від удару молотом каменотеса; Рен з Алізи — від меча; Реституту з Неаполя спалили на вогнищі; Роландо закололи мечем; Романа з Антіохії задушили, спочатку вирвавши в нього язик, — чи з тебе не досить, запитав Бог в Ісуса, а Ісус йому відповів: Це ти себе запитай, і Бог провадив: Сабініан із Санса — обезголовлений; Сабініан Асізький — забитий камінням; Сатурній Тулузький — розтерзаний биком; Себастьян — пронизаний стрілами; Сиґізмунд, король бургундів, — укинутий у колодязь; Секунд із Асті — обезголовлений; Сервасій із Тонґреса та Маастріхта помер від ударів черевиками в живіт, хоч така смерть і здається малоймовірною; Север із Барселони — убитий цвяхом у голову; Сидвел з Ексетера — обезголовлений; Синфоріан з Отана — помер такою самою смертю; Систію — теж відрубали голову; Тарцизія — каменували; Теклу Іконійську четвертували і спалили; Теодора спалили на вогнищі; Тибурцію відрубали голову; Тимотея з Ефеса забили камінням; Тйрсія — перепиляли навпіл; Томасові Бекету з Кантуарії розкололи череп мечем; Торкватій і Двадцять Сім — убиті генералом Мусою перед брамою Ґуймараеша; Тропез із Пізи — обезголовлений; Урбан — також; Валерія з Ліможа — також; Валеріан — також; Венансій із Камеріно — обезголовлений; Вісент із Сарагоси — підсмажений на решітці з гостряками; Віргілій із Тренто — ще один забитий ударами носаків; Вітал із Равенни — заколотий списом; Вітор — обезголовлений; Вітор із Марселя загинув тією самою смертю; Віторія з Рима померла після того, як їй вирвали язик; діва Вільґефорте, або Ліберата, або Евтропія — розіпнута на хресті та інші, інші, інші, багато й багато інших — гадаю, досить. Ні, не досить, сказав Ісус, хто були ті інші? Ти наполягаєш? Наполягаю. Під іншими я маю на увазі тих, котрих не мучили, й вони померли своєю смертю, але протягом свого життя терпіли жорстокі спокуси від світу та від Диявола і, щоб подолати їх, умертвляли свою плоть постами й молитвами, й там бували справді курйозні випадки, наприклад, такий собі Джон Скорн стільки часу простояв навколішках у молитві, що на колінах у нього наросли величезні мозолі, а ще розповідають — ти чуєш, Пастирю, це вже тебе стосується? — ніби йому вдалося загнати диявола в чобіт, ха-ха-ха! Мене — в чобіт? — здивувався Пастир, ну, це пусте базікання, для цього чобіт мав би бути великий, як світ, і хотів би я подивитися, хто міг би взутися в такий чобіт, а потім скинути його з ноги. То вони боролися зі спокусами лише молитвою і постуванням? — урвав його Ісус, звертаючись до Бога, а Бог йому відповів: Ні, вони ще катуватимуть своє тіло болем і кров’ю, обляпуватимуть його нечистотами, а також удаватимуться до багатьох інших видів покути, носитимуть колючі волосяниці й нещадно шмагатимуть своє тіло, будуть серед них і такі, що не митимуться протягом усього свого життя, інші підуть у ліси й качатимуться там у снігу, щоб приборкати надокучливі вимоги плоті, яку спокушає нечистий, чия єдина мета — збити душу зі шляху істинного, який веде прямо на небеса, показуючи своїм жертвам голих жінок та лякаючи їх страхітливими чудиськами, пороки, любострастя і страх — ось та зброя, яку демон застосовує проти бідолашних людських створінь. Ти все це робитимеш? — запитав Ісус, звертаючись до Пастиря. Більш або менш, відповів той, я обмежуся тим, що візьму собі те, чого Бог не любить, а саме, плоть, із її радощами та її смутком, її молодістю та старістю, з її свіжістю і її гниттям, але неправда, що моєю єдиною зброєю буде страх, наскільки мені пригадується, не я винайшов гріх, покарання за нього і страх, який завжди їх супроводжує. Замовкни, нетерпляче урвав його Бог, гріх і Диявол — це дві різні назви для одного й того самого. Для чого? — запитав Ісус. Для моєї відсутності. А в чому причина твоєї відсутності — у тому, що ти відступився від людини, чи в тому, що вона відступилася від тебе? Я ніколи не відступаю. Але погоджуєшся, коли люди відступаються від тебе. Хто відступається від мене, той шукає мене. І якщо він тебе не знаходить, то провина, звісно, падає на Диявола. Ні, не він у цьому винен, це тільки моя провина, бо я не з’являюся там, де мене шукають, — зізнався Бог із несподівано гірким смутком у голосі, так ніби раптом йому відкрилися межі його могутності. Ісус сказав: Говори далі. Є й такі, — повільно почав Бог, які йдуть у пустелю та глухомань, ховаються в печерах і гротах, живуть життям самітників у товаристві лише диких звірів, є й такі, що зачиняються від світу в келіях і монастирях, інші залізають на високі стовпи й живуть там по багато років, їх називають стовпниками, голос Бога ослаб і став ледве чутний, перед зором його божественної уяви тепер проходила нескінченна вервечка людей, тисячі, тисячі, тисячі й тисячі чоловіків і жінок, що в усіх куточках земної кулі прямували до монастирів та обителей, одні з яких були примітивними сільськими будівлями, а інші — розкішними палацами: Вони йдуть туди, щоб служити мені й тобі, служити з ранку до ночі, неспанням і молитвами, усі вони мають одну мету й однакову долю, вони поклонятимуться нам і помиратимуть із нашими іменами на устах, вони називатимуться по-різному: бенедиктинцями, бернардинцями, картезіанцями, августинцями, гільбертинцями, тринітаріями, францисканцями, домініканцями, капуцинами, кармелітами, єзуїтами, і їх буде багато, дуже багато, о, як шкода, що я не можу вигукнути: Боже мій, звідки вас набралося так багато! У цю мить Диявол втрутився до розмови і сказав Ісусові: Зверни увагу на те, що він тобі розповідає про два способи втратити життя: один — через мучеництво, другий — через зречення, їм не досить того, що вони помруть, коли надійде їхній час, ні, вони не хочуть спокійно дочекатися смерті, вони або біжать їй назустріч, роблячи все можливе, щоб їх розп’яли на хрестах, обдерли, обезголовили, спалили, забили камінням, утопили, задушили, четвертували, або самі ховаються в печерах, замикаються у скитах та монастирях, проклинаючи і караючи себе за те, що народилися у плоті і мають тіло, яке дав їм Бог і без якого вони не мали б куди помістити душу, повір, усі ці муки винайшов не Диявол, який із тобою тепер розмовляє. Це все? — запитав Ісус у Бога. Ні, не все, бо ще будуть війни. І війни будуть? І буде велика різанина. Про різанину я вже дещо знаю, я міг би навіть померти під час однієї з них, і шкода, що не помер, бо тепер мені б не довелося чекати, коли мене розіпнуть на хресті. Це я тоді привів твого другого батька в потрібне місце в потрібний час, де він зміг підслухати розмову вояків Ірода, до якої спонукав їх знову ж таки я, й у такий спосіб я врятував тобі життя. Урятувати життя для того, щоб забрати його, коли тобі буде вигідно — це те саме, що двічі вбити. Мета виправдовує засоби, сину мій. З того, що ти мені розповів, мабуть, воно і справді так є: самозречення, добровільне самітництво, страждання і смерть, а тепер ще й війни та різанина, і які ж це війни? Їх буде багато, й вони ніколи не закінчаться, та особливо запеклими будуть ті, в яких люди воюватимуть проти мене і проти тебе в ім’я бога, який ще тільки має з’явитися. Як може з’явитися новий бог, коли бог, якщо він і справді бог, завжди є і завжди буде? Я визнаю, що це зрозуміти важко, а ще важче пояснити, але станеться все так, як я тобі кажу, прийде новий бог і закличе до війни проти нас і тих людей, котрі залишаться нашими послідовниками, а то будуть цілі народи, й мені бракує слів, щоб описати, до якого кровопролиття це спричиниться, до якої бійні та різанини, уяви собі мій вівтар у Храмі Єрусалимському, збільшений у тисячу разів, уяви собі на ньому людей замість тварин, і навіть тоді ти не зможеш виразно собі уявити, чим були хрестові походи. А що це таке й чому ти говориш, ніби вони були, якщо вони тільки мають бути? Не забувай про те, що я час, і тому все, що має відбутися, для мене вже відбулося, а все, що вже відбулося, відбувається щодня. Розкажи мені про хрестові походи. Гаразд, мій сину, усі місця, де ми тепер перебуваємо, включно з Єрусалимом, та інші землі на північ і захід будуть завойовані послідовниками того нового бога, про якого я тобі казав, а наші прихильники, ті, котрі залишаться на нашому боці, докладуть усіх зусиль, щоб прогнати їх з тієї землі, яку ти топтав своїми ногами і яку з таким задоволенням навідую я. Ти небагато сьогодні зробив, щоб вигнати звідси римлян. Я розповідаю тобі про майбутнє, не відвертай моєї уваги. Ну то продовжуй. Ти на цій землі народився, жив і помер. Поки що я не помер. Я вже тобі пояснював, що з мого погляду те, що має відбутися, вже відбулося, і, будь ласка, не уривай мене, коли не хочеш, щоб я замовк. Гаразд, я мовчатиму. Так-от, позаяк ці краї, які нащадки назвуть Святими Місцями, з огляду на те, що ти тут народився, жив і помер, що тут була колиска заснованої тобою релігії, потраплять у негідні руки невірних, то це стане більш аніж достатньою причиною для того, щоб протягом десь років двохсот сюди приходили із Заходу величезні армії з метою відвоювати і зберегти для нашої віри печеру, в якій ти народився, і гору, де ти помер, бо ці два місця наші послідовники вважатимуть найбільшими святинями. Ці війни й називатимуться хрестовими походами? Саме так. І вони завоюють той край, який прагнутимуть завоювати? Ні, але вони повбивають безліч людей. А ті, хто сюди прийде з хрестовими походами? Їх теж загине дуже багато, якщо не більше. І все це робитиметься в наше ім’я? Вони йтимуть на війну з криком: Так хоче Бог! І помиратимуть, повторюючи: Так хоче Бог! Це буде гарна і славна смерть. А мені здається, що такі жертви будуть завеликими. Для свого спасіння, мій сину, душа потребує, щоб тіло було принесене в жертву. Я вже чув подібні слова й раніше, а ти, Пастирю, що скажеш про грандіозні події, які відбудуться в майбутньому? Я думаю, ніхто з тих, у кого збережеться здоровий глузд, не стане звинувачувати Диявола за ту страхітливу бійню та різанину, хіба що якомусь схибленому ідіотові заманеться приписати мені відповідальність за появу нового бога, що стане суперником того, який тут із нами сидить. Мені здається очевидним, що твоєї провини в цьому нема, а щодо тієї надуманої відповідальності, то Диявол, будучи брехнею, ніколи не зможе створити бога, який є істина. Але хто ж тоді створить нового бога? — запитав Пастир. Ісус не знав, що відповісти йому на це запитання. Бог мовчав і далі, і тут із туману пролунав голос. Можливо, цей Бог і той, який прийде, — лише гетероніми? [7] Гетероніми кого? — поцікавився інший голос із туману. Людини, відповів перший голос. Ісус, Бог і Диявол спочатку прикинулися, ніби нічого не чули, але потім переглянулися зі страхом, бо спільний страх має властивість згладжувати різницю між індивідами.
6
Бог подає алфавітний порядок імен у їхньому латинському написанні, який не завжди відповідає алфавітному порядку літер кирилиці.
7
Тобто один Бог з різними іменами.
Минав час, туман мовчав, і Ісус запитав тоном людини, яка чекає лише ствердної відповіді на своє запитання: Отже, на цьому все? Бог завагався, а потім стомлено відповів: Ні, ще залишилася інквізиція, але про неї, якщо ти не заперечуєш, ми могли б поговорити десь в інший час. А що таке інквізиція? Інквізиція — ще одна історія, якій немає кінця. Розкажи. Тобі ліпше про це не знати. Розкажи, я наполягаю. У такому разі ти вже сьогодні переживатимеш докори сумління за те, що відбудеться в майбутньому. А ти ні? Бог є Бог, і йому докори сумління не притаманні. Але якщо я вже завдав на свої плечі тягар померти за тебе, то, можливо, я втримаю на них і докори сумління, які мають бути твоїми. Я волів би пощадити тебе. Відтоді, як я народився, ти нічого більш і не робиш. Ти невдячний, як і всі діти. Облиш прикидатися й розкажи мені, що таке інквізиція. Інквізиція, яка також називається Священним Трибуналом, — це необхідне зло, жорстокі ліки, якими нам доведеться лікувати заразу, що одного дня проникне в тіло твоєї церкви через мерзенні єресі, головні й другорядні, ті, що виникнуть як наслідки перших, до яких додадуться певні спотворення як плоті, так і душі, і якби ми зібрали їх в один мішок жахіть, не звертаючи уваги на те, в якому порядку вони виникали і яких масштабів набули, то там би опинилися лютерани й кальвіністи, моліністи та юдофіли, содоміти й чаклуни, ці виразки на чистому тілі церкви, одні з яких з’являться лише в майбутньому, інші належать і нашому часу, й усім часам. І як же лікуватиме ці виразки інквізиція, яку ти називаєш необхідним злом? Інквізиція — це поліція й суд, і вона діятиме, як діють усі поліції та суди, тобто хапатиме зловмисників, судитиме їх і каратиме. Каратиме в який спосіб? Тюремним ув’язненням, засланням, спалюванням на вогнищі. Спалюванням на вогнищі, я правильно почув? Атож, у майбутньому на вогнищах загинуть тисячі й тисячі чоловіків і жінок. Ти вже мені розповідав про деяких. Тих перших кидали у вогонь за те, що вони вірили в тебе, а цих за те, що сумнівалися. То сумніватися у стосунку до мене не буде дозволено? Ні. Але ж нам дозволено сумніватися в тому, що Юпітер, якому поклоняються римляни, бог? Єдиний Бог — це я, я — Господь, а ти — мій син. Отже, помруть тисячі людей. Сотні тисяч. Помруть сотні тисяч чоловіків і жінок, по всій землі лунатимуть крики болю, стогони і зойки розпачу, дим від спалених тіл закриє сонце, жир від них сичатиме на розжареному вугіллі, плоть конатиме в агонії, і я буду виною всьому цьому. Не виною, а причиною. Отче, забери від мене цю чашу. Ти повинен випити її — в цьому запорука моєї могутності і твоєї слави. Я не хочу цієї слави. Але я хочу мати цю могутність. Туман почав рідшати й відступати, стало видно воду навколо човна, її поверхня була гладенька й матова, жодна хвилька, жоден плавець риби, яка пропливала б поруч, її не збрижували. І тоді Диявол сказав: Треба бути Богом, щоб так любити кровопролиття.