Євангелія від Ісуса Христа
Шрифт:
У перший день, коли він ішов понад берегом Йордану, чотирирічна звичка усамітнення спонукала Ісуса не наближатися до сіл, які, втім, зустрічалися там нечасто. Проте чим ближче він підходив до озера Генісаретського, тим важче йому стало обминати людей; насамперед тому, що навколо сіл там лежали оброблені поля, перетнути які було нелегко, адже там щоразу доводилося робити великий гак, а селяни не вельми привітно дивилися на підозрілого волоцюгу, який до того ж намагався ухилитися від зустрічі з ними. Тому Ісус вирішив вийти у світ, і, правду кажучи, його не розчарувало те, що він там побачив, якщо не брати до уваги галасу, від якого він давно відвик. Уже в першому селі, в яке він увійшов, зграя вуличних хлопчаків зчинила неймовірний свист і регіт, побачивши те, що він накрутив собі на ноги, і це зрештою принесло добрий результат, бо Ісус мав досить грошей, щоб купити собі нові сандалії, згадаймо, він навіть не доторкнувся до тих грошей, які в нього завелися, починаючи з того дня, коли добрий фарисей дав йому дві монети, адже чотири роки він прожив на безлюдді й не міг там витратити гроші, якби й хотів, тож тепер він мав у своєму розпорядженні справжнє багатство — чого ще йому було просити в Господа? Після того як він купив сандалії, це багатство зменшилося до двох монеток дуже дрібної вартості, але ані вбогість, ані голод тепер його не лякали, бо Назарет уже недалеко, і скоро він буде вдома, куди він неодмінно має повернутися, бо в той день, коли він ішов із дому, й, здавалося, назавжди, він пообіцяв: Так чи інак, рано чи пізно, а я повернуся. Він іде не поспішаючи понад незліченними вигинами річки, ноги його ще не загоїлися настільки, щоб здійснювати великі переходи, та головна причина того, що він іде повільно, полягає в його упевненості, що дім уже близько й нікуди від нього не дінеться, це так, ніби він думає: Можна вважати, я вже прийшов. До того ж іще одне почуття іноді примушувало його вповільнювати кроки, почуття, яке він міг передати приблизно такими словами: Чим швидше я прийду, тим скоріш мені доведеться йти. Він тепер ішов понад берегом озера, в напрямку на північ, і вже був на рівні Назарета, тепер лишалося тільки звернути на захід — і він удома, проте води озера, сині, широкі, спокійні, на певний час затримують його. Йому подобається сидіти на березі й спостерігати, як працюють рибалки, колись іще малою дитиною йому довелося побувати в цьому краю з батьками, але тоді він не звернув особливої уваги на те, як трудяться ці люди, від яких так сильно пахло рибою, ніби вони самі були жителями моря. Підійшовши до них, Ісус намагався допомогти їм, чим умів, а він не вмів нічого, і чим міг, а міг він дуже небагато — витягти човна на берег або зіпхнути його на воду, допомогти витягти сіть. Рибалки бачили з виразу його обличчя, що він голодний, і дали йому як плату дві-три кістляві рибинки, що називалися тілапіями. Спочатку Ісус підсмажував їх, сором’язливо відходячи вбік, та позаяк він затримався там на три дні, то на другий вони його запросили поїсти разом з ними. А в останній день Ісус вийшов у море на човні двох братів, яких звали Симон і Андрій, вони були старші, ніж він, обидва віком понад тридцять років. Посеред озера Ісус, який не мав найменшого досвіду в цьому промислі, сам сміючись зі своєї невправності, наважився, заохочуваний своїми новими друзями, закинути сіть, розмахуючись так широко, ніби кидав комусь виклик, а не закидав невід у море, з єдиним результатом, що сам мало не випав із човна у воду. Симон і Андрій весело реготали, бо вже знали, що Ісус не вмів робити нічого, крім як пасти кіз та овець, і Симон сказав: Нам жилося б набагато ліпше, якби ця худібка, що живе під водою, теж дозволяла себе пасти, а Ісус йому відповів: Принаймні за вашою худібкою не треба ганятися, вона нікуди не розбігається, а перебуває тут на глибині моря, щодня вона втікає від ваших сітей і щодня ловиться в них. Риболовля була не вельми успішною, спіймана риба навіть не покривала дно човна, й Андрій сказав: Вертаймося додому, сьогодні ми вже зловили стільки, скільки могли зловити. Твоя правда, брате, вертаймося, погодився з ним Симон. Вони вставили весла в кочети й хотіли вже веслувати до берега, коли Ісус — ми не станемо стверджувати, що ним керувало натхнення або передчуття, радше то було непоясненне бажання в такий спосіб висловити свою вдячність, — запропонував їм востаннє закинути сіть ще тричі. А що як підводний пастух пригнав свою отару саме в це місце? Симон засміявся: Ще одна перевага овець полягає в тому, що їх видно, на відміну від риб. Й обернувшись до Андрія, він сказав: Закидай сіть, якщо ми нічого не зловимо, то нічого й не втратимо, й Андрій закинув сіть, і її витягли, повну риби. Двоє рибалок із подивом витріщилися на сіть із рибою та на Ісуса, але їхній подив змінився острахом, а потім і переляком, коли, закинувши сіть удруге, а потім і втретє, вони обидва рази витягували її повною. З моря, яке досі здавалося майже безрибним, наче води з чистого джерела, полився щедрий сріблястий потік жабер, спинок, плавців, аж замерехтіло в очах. І запитали тоді Симон та Андрій, звертаючись до Ісуса, як він довідався, що табун підійшов саме тепер, невже він проникає поглядом у глибінь води, й Ісус відповів, що він нічого не бачив і не вважає, що наділений даром якогось передбачення, а просто в нього раптом виникло бажання зробити ще кілька спроб. Брати не мали причин засумніватися в щирості його слів, адже випадковість витворяє й не такі чудеса, але Ісус здригнувся у глибині своєї душі й запитав себе: Хто ж це зробив? Симон сказав: А тепер допоможи нам перебрати спіймане, і тут, я думаю, ми маємо нагоду повідомити, що, звичайно ж, не на Генісаретському морі виникла сентенція, відома в усьому світі: Усе, що потрапило в сіть, — це риба, тут міркують зовсім інакше, і Закон, очевидний і недвозначний, як і в усіх інших випадках, дуже чітко пояснює, щ'o можна вважати рибою, а щ'o ні: З різних тварин, які живуть у водах, їжте все, що живе в морі або в річках і має луску та плавці, а все, що в морі або річках не має ані плавців, ані луски, усе те, що кишить у воді, або створіння, які в ній живуть, для вас гидке і завжди гидким буде, не їжте м’яса тих живих створінь і гидуйте їхніми трупами, усі істоти у воді, які не мають ані плавців, ані луски, погані для вас. Отже, всі створіння з гладенькою шкірою і не вкриті лускою, недостойні бути подані на стіл для обраного народу, треба було повикидати назад у море, й багато з них уже призвичаїлися до такої практики й анітрохи не журилися, коли потрапляли в сіть, бо знали, що незабаром їх викинуть у воду, й задихнутися вони не встигнуть, а також вони, либонь, думали своїми риб’ячими мізками, що Творець відчуває до них якщо не любов, то принаймні особливу прихильність, а тому вважали себе набагато вищими за інших риб, тих, що залишалися лежати
Коли ж нарешті вони повернулися на берег, підпливаючи до нього з надзвичайною обережністю, бо вода була врівень із бортами перевантаженого рибою човна і в будь-яку мить могла перехлюпнути через вінця, люди не могли опам’ятатися від подиву й допитувалися, як їм так пощастило, адже інші рибалки повернулися ні з чим, але жоден із трьох щасливчиків, так ніби вони мовчки змовилися про це наперед, не став нічого розповідати про обставини, які посприяли такому фантастичному успіху. Симон і Андрій не захотіли применшувати перед народом свою професійну майстерність і досвід, Ісус не хотів, щоб інші рибалки, виїжджаючи в море, теж надумали брати його з собою замість принади, хоч від цього, на нашу думку, й була б велика користь, бо люди перестали б по-різному ставитися до своїх синів і пасинків — адже від такого віддання переваги ми бачимо у світі багато зла. Виходячи з наведених вище міркувань, Ісус оголосив увечері, що вранці він іде до Назарета, де на нього чекає родина, з якою він хоче нарешті побачитися після чотирирічної розлуки та мандрів, які можна назвати диявольськими, — такими вони були для нього важкими. Дуже засмутилися Симон та Андрій, коли довідалися про його рішення, адже вони втрачали найкращого пастуха підводних отар з усіх, що були відомі в історії Генісаретського озера, засмутилися й двоє інших рибалок, Яків та Іоанн, сини Зеведея, юнаки, відомі своєю надзвичайною наївністю, бо це їх люди мали звичай жартома запитувати: А хто батько синів Зеведейових? — і почувши це запитання, бідолашні хлопці розгублювалися, не знали, що відповісти, хоч і знали відповідь — та і як могли вони її не знати, адже йшлося про їхнього власного батька? — а проте знаходили її лише через кілька хвилин цілковитого замішання та збентеження. Вони були засмучені, що Ісус іде, не тільки тому, що втрачали нагоду з його допомогою наловити багато риби, а й тому, що, бувши дуже юними, Іоанн був навіть молодшим, ніж Ісус, вони сподівалися, що коли вони з ним об’єднаються, то їм буде легше змагатися з рибалками старшого віку. А їхня наївність пояснювалася не тупістю й не розумовою відсталістю, але вони йшли через життя так, ніби завжди думали про щось інше, тому щоразу розгублювалися й починали вагатися, коли їх запитувано, хто батько синів Зеведейових, і не розуміли, чому так сміються люди, коли нарешті вони з переможним виглядом відповідали: Зеведей. Іоанн удався до ще однієї спроби затримати Ісуса, він підійшов до нього і сказав: Залишайся з нами, наш човен більший, ніж у Симона, ми наловимо більше риби, проте Ісус відповів йому на це словами, що були сповнені мудрого благочестя: Господь усе вимірює іншою міркою, ніж людина, міркою власної справедливості. Замовк Іоанн і відійшов, похнюпивши голову, й протягом усього того вечора більш ніхто не намагався затримати Ісуса. Наступного ранку він попрощався з друзями, які з’явилися у нього вперше за вісімнадцять років життя, і, запасшись на дорогу харчами та обернувшись спиною до моря Генісаретського, де, якщо він не помилився, Бог знову нагадав йому про Себе, пішов у напрямку гір, по дорозі, що вела до Назарета. Але доля захотіла, щоб, проходячи через місто Магдалу, він дуже розвередив собі рану на нозі, вона ніяк не хотіла гоїтися, і з неї потекла кров. Доля також захотіла, щоб цей прикрий випадок стався на околиці Магдали, можна сказати, під самими воротами будинку, що стояв там на відлюдді, осторонь від інших, ніби не хотів до них наближатися або вони відштовхували його. Побачивши, що кров не зупиняється, Ісус покликав: Гей, там хтось є? — із дому відразу вийшла жінка, так ніби чекала напоготові за хвірткою, коли її покличуть, хоч із легкого подиву, який з’явився їй на обличчі, можна було припустити — вона радше звикла, щоб гості відразу заходили до неї, не гукаючи її й не стукаючи у хвіртку, що в цьому випадку здавалося менш доречним, ніж у всіх інших, бо та жінка була повія, й закони її ремесла вимагали, щоб вона замикалася в домі, коли приймає клієнта. Ісус сидів на землі, затуливши рукою відкриту рану, й мигцем поглянув на жінку, яка до нього підійшла. Допоможи, сказав він і, вхопившись за руку, яку вона йому подала, зіп’явся на ноги і ступив кілька кроків, накульгуючи. Ти не спроможний іти, сказала вона, ходімо в хату, я там подивлюся твою рану. Ісус не сказав ані «так», ані «ні» — від цієї жінки пахло так, що він утратив спроможність не тільки думати, а й почасти відчувати біль від рани, й тепер, коли він обіймав її однією рукою за плечі й відчував у себе на поясі ще одну руку, яка вочевидь не могла бути його власного рукою, справжня буря вибухнула в його тілі, чи радше збурилися всі його чуття або, точніше буде сказати, одне з них, яке не має стосунку ані до смаку, ані до дотику, ані до нюху, але взяло якусь частинку від кожного з них. Жінка завела його на подвір’я, взяла хвіртку на засув, посадила його на стілець і сказала: Зачекай, я зараз. Увійшла в дім і повернулася з великою глиняною мискою і клаптем білого полотна. Наповнила миску водою, намочила полотно і, ставши навколішки біля ніг Ісуса, підтримуючи долонею лівої руки поранену ногу, ретельно її вимила й очистила від землі, пом’якшивши засохлу кірку, крізь яку потекла разом із кров’ю бридка, на вигляд жовта рідина з гноєм. Жінка сказала: Однією водою тут нічого не зробиш, а Ісус їй відповів: Я прошу тільки, щоб ти забинтувала мені рану і я міг дійти до Назарета… Він уже хотів був додати: А там мати вилікує мене, але прикусив язика, бо йому не хотілося постати перед цією жінкою хлопчиком, який, діставши удар каменюкою, жалібно зойкає і з плачем гукає: Мамо, мамо, в чеканні, коли мати його пожаліє, ніжно подмухає на синець у нього на лобі, заспокійливо доторкнеться до нього пальцями: Не плач, любий синку, скоро загоїться. Звідси до Назарета ще далеко, але якщо ти хочеш негайно йти, то зачекай, я накладу на твою рану масть, сказала жінка і знову пішла до хати, де затрималася трохи надовше, ніж першого разу. Ісус окинув поглядом невеличке подвір’я і з подивом відзначив, як там було охайно й чисто. Він здогадувався, що ця жінка повія, і не тому, що був наділений спроможністю визначати ремесло людини з першого погляду, ще зовсім недавно його власну професію було б не важко вгадати, адже від нього смерділо козами й вівцями, а тепер кожен, хто до нього наблизився б, не мав би найменшого сумніву з тому, що перед ним рибалка, бо від нього ширився тепер інший сморід, не менш бридкий і не менш очевидний щодо свого походження. Від жінки пахло парфумами, проте Ісус, попри свою невинність, не був невігласом, бо часто бачив, як обходяться з козами й вівцями цапи й барани, а тому розумів, що запашне тіло — недостатній доказ для того, щоб вважати жінку повією. Власне кажучи, повія мала б пахнути запахом того чоловіка, якого вона обслуговує, так само як пастух кіз пахне козами, а рибалка рибою, але ж може бути — хто знає? — ці жінки умисне так сильно напахчуються парфумами, щоб заглушити, приховати або й зовсім забути запах того чоловіка, якому вона віддавалася. Жінка вийшла з невеличким горнятком і всміхалася, ніби хтось там у хаті розповів їй веселу історію. Ісус побачив, як вона наближається, проте якщо очі його не обманювали, то йшла вона дуже повільно, як іноді буває з нами уві сні, її туніка майоріла, повторюючи плавне погойдування стегон, а розпущені чорні коси танцювали на плечах, наче колоски під вітром на пшеничному полі. Жодних сумнівів не лишалося: навіть ця туніка була професійним вбранням повії, тіло було тілом танцівниці, а сміх міг належати тільки жінці легковажної поведінки. Розгублений і збентежений, Ісус став шукати в пам’яті якісь фрази з мудрих висловлювань свого знаменитого тезки, Ісуса сина Сирахового, що могли б допомогти йому в цій скруті, й пам’ять його не підвела, прошепотівши йому навіть не на вухо, а десь ізсередини вуха: Утікай від жінки легковажної, щоб не потрапити в її пастку, а потім: Не залишайся довго з танцівницею, щоб вона тебе не обплутала своїми чарами, й нарешті: Не віддавайся повіям, щоб не втратити себе самого і всі свої надбання, і якщо перша небезпека Ісусові справді загрожувала, адже він був чоловік і такий молодий, то останнє з ним ніяк не могло відбутися, адже ми знаємо, що ніяких надбань він ніколи не мав, а отже, і втратити їх не міг, тож він міг не боятися тієї хвилини, коли перед тим як домовитися про ціну, жінка запитає в нього: А скільки ти маєш? Готовий навіть до такого запитання, Ісус тим більше не був захоплений зненацька тоді, коли, поставивши його ногу собі на коліно, жінка змастила рану якоюсь мастю й запитала: Як тебе звуть? Ісус, відповів він і не додав, що він родом із Назарета, бо раніше вже сказав їй, що там живе, так само як і Марія, позаяк було очевидно, що живе вона в Магдалі, називаючи йому своє ім’я, сказала просто «Марія», а не «Марія з Магдали». Зрештою з великою обережністю, проте швидкими і вправними рухами Марія туго обмотала поранену ногу Ісуса чистим шматком полотна, зробивши йому міцну й надійну перев’язку. От і все, сказала вона. Чим я можу тобі віддячити? — запитав Ісус, і тут уперше його очі зустрілися з її очима, блискучі й чорні, наче вуглини, вони, проте, мерехтіли ніжними і хтивими відблисками, що схвилювали хлопця до глибини душі. Жінка відповіла не відразу, вона, у свою чергу, подивилася на нього довгим поглядом, так ніби оцінювала його, намагалася зрозуміти, що він за чоловік, вона відразу зрозуміла, що грошей у цього бідного хлопця немає, й нарешті сказала: Збережи мене у своїй пам’яті, й більше нічого мені не треба. Я ніколи не забуду твоєї доброти, відповів їй Ісус, а тоді, набравшись духу, сказав: Я тебе не забуду, бо, й він усміхнувся жінці, ти дуже гарна. Ти не знав мене тоді, коли моя краса була в самому розквіті. Я бачу твою красу тепер. Її усмішка потьмяніла, згасла: Ти знаєш, хто я, що я роблю, з чого живу? Знаю. Досить було подивитись на мене, і ти тепер усе знаєш. Ні, не знаю. Ти знаєш, що я повія? Це я знаю. Отже, я правду сказала, що ти знаєш про мене все. Ні, я знаю тільки це. Жінка сіла поруч із ним, легенько провела йому долонею по голові, доторкнулася до його губів пучками пальців. Якщо хочеш мені подякувати, залишайся сьогодні зі мною. Я не можу. Чому? Я не маю чим тобі заплатити. Чи й не новина. Не смійся з мене. Можливо, ти мені й не повіриш, але якщо доходить до сміху, то я більше схильна сміятися з тих чоловіків, у яких гаманець туго напханий. Але річ не тільки в грошах. А в чому ж? Ісус нічого не відповів і відвернув обличчя вбік. Вона не стала допомагати йому, хоч могла б запитати: Ти незайманий? — але мовчала й чекала. Запанувала мовчанка, така густа й глибока, що чутно лише було, як калатають два серця, його — гучно й часто, її теж дедалі частіше, коли їй стало передаватися його хвилювання. Ісус сказав: Твої коси схожі на отару кіз, що спускається з гори Ґалаадської. Марія усміхнулася і промовчала. Потім Ісус сказав: Твої очі — немов озерця Гезебонські, що перед брамою Бат-Рабіма. Знов усміхнулася вона і знову мовчки. Тоді Ісус обернув до неї обличчя і сказав: Я не знав жінки. Марія взяла його за руки: Усі мають колись починати, чоловіки, які не знали жінки, жінки, що не знали чоловіка, нехай той, хто знає, навчає, а хто не знає, навчається. А ти хочеш навчити мене? Тоді тобі знову доведеться дякувати мені. Отже, я вічно буду перед тобою в боргу. А я вічно тебе навчатиму. Марія підвелася, взяла на засув ворота й хвіртку, але спочатку вивісила зовні певний знак, який мав повідомити клієнтам, коли вони до неї прийдуть, що вона зачиняє своє вікно, бо їй настав час співати: Здіймися, вітре з півдня, прилети вітре з півночі, повій над садом моїм, і нехай розіллються пахощі його, щоб мій коханий увійшов до свого саду і з’їв солодкі плоди його. Потім обоє — Ісус, як і раніше, спирався на плече Марії, повії з Магдали, яка забинтувала його рану, а тепер прийме його у своїй постелі, — увійшли в дім, у приємну прохолоду чистої та охайної кімнати, де постіль була не тією пошарпаною матою, розстеленою на підлозі й накритою бурим простирадлом, яку Ісус бачив у батьківському домі, відколи себе пам’ятав, це була постіль справжня, схожа на ту, яку описано такими словами: Я прикрасила ложе своє покривалами, зітканими з льону єгипетського, миррою, алое і корицею напахчені вони. Марія з Магдали підвела Ісуса до вогнища, де підлога була вистелена цеглою, і там, відмовляючись від його допомоги, своїми руками роздягла його й вимила, іноді доторкаючись то там, то там пучками своїх пальців до його тіла, покриваючи легкими поцілунками його груди та стегна, то з одного боку, то з другого. Від цих легких доторків Ісус затремтів, і мурашки пробігли по його тілу, коли по ньому дряпнули її гострі нігті. Не бійся, — сказала йому Марія з Магдали. Вона витерла його й за руку повела до постелі. Лягай, я скоро прийду. Вона сховалася за завісою, знову почувся плюскіт води, потім настала пауза, повітря несподівано наповнилося пахощами парфумів, і Марія з Магдали з’явилася гола. Ісус теж був голий, такий, яким вона його покинула, хлопець боявся, що для неї буде образою, якщо він накриється. Марія зупинилася біля ложа, подивилася на нього з виразом, який був водночас палким і ніжним, і сказала: Ти гарний, але щоб стати прекрасним, ти повинен відкрити очі. Після короткого вагання Ісус розплющив очі, відразу їх заплющив, засліплений, знову їх розплющив і в ту мить зрозумів, що насправді означали слова царя Соломона: Вигини твоїх стегон округлі, немов намиста, твій пуп — кругла чаша, наповнена запашним вином, живіт твій — купа пшениці на квітнику лілей, соски твоїх персів схожі на двох козенят газелі, але ще зрозуміліші вони йому стали, коли Марія лягла з ним поруч і, взявши його за руки, повільно стала водити ними по своєму тілу, по волоссю, обличчю, шиї, плечах, грудях, які вона легенько стиснула його пальцями, по животу, пупові, лобкові, де вона затримала його пальці, заплутала їх у волоссячку й знову розплутала, по пружних стегнах, і поки все це робила, тихо, майже пошепки промовляла: Досліджуй, вивчай моє тіло. Ісус дивився на власні руки, якими керувала Марія, і хотів їх визволити, щоб самостійно почати дослідження всіх тих куточків, але вона їх не відпускала, знай повторюючи: Вивчай моє тіло, вивчай моє тіло. Ісус важко дихав, але була мить, коли він мало не задихнувся, і це сталося тоді, коли її руки, ліва від голови, а права від щиколоток, почали рухатися назустріч одна одній, ніжно пестячи його тіло, й обидві зійшлися в одній центральній точці, де затрималися лише на мить і так само повільно повернулися туди, звідки почали свій рух. Ти так нічого й не навчився, іди геть, — сказав йому Пастир, і, може, це означало, що він не навчився захищати життя, і тепер Марія з Магдали навчала його. Вивчай моє тіло, казала вона й повторювала, але трохи по-іншому, змінюючи лише одне слово: Вивчай своє тіло, і його плоть напружилася, затверділа, повстала, а гола й чарівна Марія з Магдали схилилася над нею і сказала: Заспокойся, ні про що не турбуйся, не рухайся, дозволь мені зробити все самій, і тоді він відчув, як частина його тіла, та сама, занурилася в її тіло, що охопило її наче вогненним кільцем, ковзаючи туди-сюди по ній, і він затремтів і засмикався з криком, наче риба, викинута на пісок, такого бути не може, риби не кричать, але ж він закричав, несамовитий зойк вихопився в нього, тоді як Марія, застогнавши, впала всім тілом на його тіло, приглушивши його крик нетерплячим і жадібним поцілунком, від якого в нескінченній судомі засмикалося тіло Ісуса.
Протягом дня ніхто не постукав у двері Марії з Магдали. Протягом усього дня вона навчала хлопця з Назарета, який, зовсім її не знаючи, прийшов просити, щоб вона полегшила його біль і допомогла йому вилікуватися від ран, які — чого вона не могла знати — відкрилися в нього після іншої зустрічі, зустрічі в пустелі з Богом. Бог сказав Ісусові: Від сьогодні ти належиш Мені, й наш із тобою союз скріплений кров’ю, Диявол, якщо то був він, зневажливо звелів йому забиратися: Ти так нічого й не навчився, іди геть, а Марія з Магдали, в якої піт струменів між персами, від розпущених кіс, здавалося, валував дим, губи розпухли, очі були схожі на озерця чорної води, гарячково шепотіла йому: Ти не прихилишся до мене за те, чого я тебе навчила, але залишся зі мною бодай до ранку. А Ісус, лежачи на ній, відповідав: Те, чого ти мене навчила, не в’язниця, а воля. Вони заснули разом, але не тільки в ту ніч. Коли прокинулися вже пізно вранці й після того, як їхні тіла знову знайшли одне одного і знову злилися, Марія захотіла оглянути рану Ісуса: Вона вже гоїться, але йти тобі ще не варт, дорожня пилюка може завдати великої шкоди. Я не можу залишатися далі, та й сама ти кажеш, що рана майже загоїлась. Ти можеш ще залишитися тут, якщо, звісно, захочеш, а я нікому не відчинятиму свої двері доти, доки захочу. Але ж у тебе своє життя. Зараз моє життя — ти. Чому ти так думаєш? Я відповім тобі словами царя Соломона: Мій коханий просунув руку в отвір моїх дверей, і моє серце затріпотіло. Але як я можу бути твоїм коханим, якщо ти мене зовсім не знаєш, я для тебе тільки випадковий перехожий, ти впустила мене, пожалівши за мої страждання та моє невігластво. За це я тебе й покохала, що допомогла тобі й навчила тебе, а ти не міг мене покохати, бо нічого мене не навчив і ні в чому не допоміг мені. У тебе нема ніякої рани. Ти знайшов би її, якби пошукав. Про яку ти рану говориш? Це ті відчинені двері, в які інші заходять, а мій коханий — ні. Ти ж сказала, що я твій коханий. Тому двері й зачинилися, після того як ти увійшов. Я нічого не можу тебе навчити, крім того, чого навчився від тебе. Навчи мене бодай цього, подаруй мені втіху навчатися від тебе. Ми не можемо жити разом. Ти хочеш сказати, що не можеш жити з повією. Так. Після того, як ти увійшов до мене, я перестала бути повією, поки ти зі мною, я не повія, я не повія у твоїх обіймах. Ти хочеш надто багато від мене. Я не прошу в тебе чогось такого, чого б ти не міг мені дати на один день, на два дні, на той час, поки твоя рана загоїться, а моя відкриється. Я йшов сюди вісімнадцять років. Тому ще два дні нічого для тебе не змінять, адже ти ще такий молодий. Ти теж молода. Я старша від тебе, хоч і молодша за твою матір. Хіба ти знаєш мою матір? Ні. Тоді чому ти її згадала? Бо я не можу мати сина, який мав би твій вік. А й справді, який я дурний! Ти не дурний, ти невинний. Я вже не невинний. Тому, що пізнав жінку? Я вже не був невинний, коли ліг із тобою. Розкажи мені про своє життя, але не тепер, тепер я тільки хочу, щоб твоя ліва рука лежала в мене під головою, а твоя права рука обіймала мене.
Ісус залишався цілий тиждень у домі Марії Магдалини — саме стільки часу знадобилося для того, щоб на його рані наросла нова шкіра. Ворота й двері її дому залишалися зачиненими. Кілька клієнтів, підштовхувані хіттю або роздратуванням, стукали у ворота, не звертаючи уваги на вивішений там знак, що мав би їх зупинити. Їм хотілося знати, хто це так надовго в неї затримався, й один із найнетерплячіших навіть вигукнув через мур: Він або не може, або не вміє, відчини двері, Маріє, і я покажу йому, як це робиться, і Марія з Магдали вийшла у дворик, щоб йому відповісти: Хоч би хто ти був, але те, що ти міг, ти вже не зможеш, і те, що робив, більш не робитимеш. Щоб тобі заціпило, клята хвойдо! Іди геть, бо ти помиляєшся: я не клята й не проклята, я найблагословенніша з тих жінок, що живуть на світі. Чи то внаслідок цієї сутички, чи тому, що так мало бути, але більше ніхто не стукав у двері, найімовірніше, що жоден із чоловіків, які жили в Магдалі та в ближніх околицях, не хотіли ризикувати й накликати на себе прокляття, яке прирекло б їх на статеве безсилля, бо існувала думка, що повії, а надто повії високого рангу, що досягли великої майстерності у своєму ремеслі, володіють даром не лише розвеселяти й утішати чоловічу плоть, а й уселяти їй глибоку та невиліковну зневіру, відбирати в неї і радість, і апетит. Тож протягом того тижня Марію та Ісуса більше ніхто не тривожив, і наука, якою вони обмінювалися, злилася в такий собі безперервний діалог, що складався з жестів, відкриттів, сюрпризів, нашіптувань, вигадок, це було схоже на мозаїку, складену з камінців, кожен із яких окремо нічого не означає, але вони утворюють нудову композицію, після того як усі будуть притулені на своє місце. Марія Магдалина не раз просила коханого розповісти про себе, але Ісус ухилявся від цієї розмови й, наприклад, відповідав так: Прийшов я до саду свого, о сестро моя, наречена! Збираю я мирру свою із бальзамом своїм, споживаю свого стільника разом із медом своїм, п’ю вино я своє зі своїм молоком, і палко проказавши ці слова, відразу переходив від натхненної декламації до натхненних дій, я бачу, любий Ісусе, ти не хочеш розмовляти зі мною. Але одного дня Ісус вирішив розповісти їй про свого батька-теслю та про свою матір-прялю, про своїх вісьмох братів і сестер, розповів і про те, що, як велить звичай, він почав навчатися батькового ремесла, але потім чотири роки був пастухом, що тепер він повертається додому, що прожив кілька днів із рибалками, але того часу було не досить, щоб навчитись рибалити. Ісус розповідав про це ввечері, коли вони вечеряли на подвір’ї і знову й знову підіймали голову, щоб помилуватися ластівками, які з пронизливими криками швидко пролітали над ними, і з тієї мовчанки, що запала, коли Ісус закінчив свою розповідь, можна було зробити висновок, що уже все сказано, що чоловік у всьому зізнався жінці, проте жінка, певно, думала інакше, бо запитала: І це все? Він ствердно кивнув головою і відповів: Так, це все. Знову запала глибока мовчанка, ластівки полетіли геть і тепер кружляли над іншими місцями, й Ісус сказав: Мого батька розп’яли на хресті чотири роки тому в Сефорисі, його звали Йосип. Якщо не помиляюся, то ти перший син у родині. Так, я найстарший син. Тоді я не розумію, чому ти не залишився з родиною, адже це був твій обов’язок. Між нами виникли непорозуміння, й більше не запитуй мене нічого. Про твою родину я не стану більше тебе розпитувати, але розкажи мені про ті роки, коли ти був пастухом. Про це нема чого розповідати, завжди одне й те саме, завжди кози та вівці, козенята та ягнята і молоко, багато молока, молоко скрізь і всюди. А тобі подобалося бути пастухом? Подобалося. Чому ж ти звідти пішов? Мені там набридло, я знудьгувався за родиною. Що значить «знудьгувався»? Значить захотілося побачитися з ними. Ти брешеш. Чому ти вирішила, що я брешу? Бо я бачу страх і каяття у твоїх очах. Ісус нічого не відповів. Він підвівся, пройшовся по дворику й зупинився перед Марією. Одного дня, якщо нам судилося зустрітися знову, я, можливо, розповім тобі решту, тільки пообіцяй зберегти усе в таємниці. Навіщо відкладати, розкажи тепер. Ні, розповім, коли зустрінемося знову. Ти сподіваєшся, що на той час я вже не буду повією, а зараз ти не можеш мені довіряти, думаєш, я спроможна продати твої таємниці за гроші або так просто, задля розваги розповісти про все першому-ліпшому, хто сюди прийде й подарує мені кращу ніч кохання, аніж та, яку подарував мені ти і яку я подарувала тобі. Ні, причина не в цьому. Тоді я повинна тобі сказати, що Марія з Магдали, чи залишиться вона повією чи ні, буде біля твоїх ніг завжди, коли вона тобі знадобиться. Хто я такий, щоб це заслужити? Ти сам не знаєш, хто ти такий. А вночі Ісуса знову навідав давній кошмар, який останнім часом перетворився на щось подібне до неясної тривоги, яка іноді нагадувала про себе у проміжках між звичайними сновидіннями і зрештою увійшла у звичку й стала цілком терпимою. Але в цю ніч — може, тому, що Ісус востаннє спав у цій постелі, а може, тому, що ввечері згадував про Сефорис, — кошмар, наче велетенська змія, яка пробудилася після зимової сплячки, став повільно розгортати свої кільця й підіймати жахливу голову, й Ісус прокинувся з криком, укритий холодним потом. Що з тобою, що сталося? — запитала перелякана Марія. Мені наснився поганий сон, більше нічого, спробував заспокоїти її Ісус. Розкажи мені, й ці прості слова були сказані з такою любов’ю, такою ніжністю, що Ісус не міг стримати сльози, а після сліз не зміг не розповісти про те, про що розповідати не хотів: Мені сниться, що мій батько хоче мене вбити. Але ж твій батько мертвий, а ти тут, живий. Я мала дитина й перебуваю у Віфлеємі, в Юдеї, а мій батько скаче на коні, щоб мене вбити. А чому ти у Віфлеємі? Бо я там народився. Можливо, ти думаєш, твій батько не хотів, щоб ти народився, і твій сон про це? Ти нічого не знаєш. Ні, не знаю. Багато дітей у Віфлеємі померли з вини мого батька. Він їх повбивав? Він їх повбивав тому, що не схотів урятувати, не він заносив над ними меч. І у твоєму сні ти себе бачиш одним із тих дітей, так? Я вже пережив тисячу смертей. Бідолашний Ісус. Саме тому я й пішов із дому. Тепер я тебе розумію. Тобі тільки здається, що ти мене розумієш. А чому тільки здається? Бо я ще не все можу тобі розповісти. Те, що ти розповіси мені, коли ми знову зустрінемося? Так. Ісус заснув, поклавши голову на плече Марії й дихаючи їй на груди. Вона вже не спала до самого ранку. Серце їй боліло, бо ранок принесе розлуку, але душа в неї була спокійна. Вона знала, що чоловік, який спить поруч із нею, це той самий чоловік, якого вона чекала протягом усього свого життя, чоловік, чиє тіло належало їй, а її тіло — йому, хоч його тіло дісталося їй невинним, а йому її тіло вже безліч разів використаним і нечистим, але життя тепер починається з нової сторінки, на якій поки що написано лише вісім рядків — вісім днів, і сьогоднішня ніч — цьому підтвердження, а що таке вісім днів у порівнянні з величезним майже непочатим майбутнім, а він же такий молодий, цей Ісус, який до мене прийшов, і я, Марія з Магдали, лежу тут із чоловіком, як уже стільки разів лежала, але тепер я знемагаю від кохання й у мене немає віку.
Ранок вони згаяли на приготування в дорогу, і здавалося, хлопець зібрався йти на край світу, а не до Назарета, куди й двохсот стадій не буде, так що нормальна людина, вийшовши звідси ополудні, до вечора вже туди дійде, навіть при тому, що дорога від Магдали до Назарета не дуже рівна й пряма і перетинає чимало крутих пагорбів та всіяних камінням рівнин. І стережися, бо в цій місцевості блукає ще чимало загонів, які боролися проти римлян, сказала йому Марія. Справді? Ти давно не бував у наших краях, а це ж Галілея. Я сам галілеянин, і вони мені шкоди не завдадуть. Який же ти галілеянин, якщо народився в Юдеї, у Віфлеємі. Мої батьки зачали мене в Назареті, і, правду кажучи, я народився навіть не у Віфлеємі, а в печері на його околицях, а тепер мені іноді здається, що тут, у Магдалі, я народився вдруге. Від повії. Для мене ти не повія, гнівно заперечив Ісус. Але досі я була нею. Після цих слів запала довга мовчанка, Марія чекала, коли Ісус завершить свою думку, а Ісус ніяк не міг подолати своє замішання й нарешті запитав: Ти забереш той знак, який вивісила на дверях, щоб ніхто не заходив? Марія з Магдали подивилася на нього із серйозним виразом, потім лукаво всміхнулася: Я не можу приймати у своєму домі двох чоловіків водночас. Що ти цим хочеш сказати? Що ти підеш, але все одно залишишся тут зі мною. Вона зробила паузу, а тоді додала: Знак, який я повісила на дверях, висітиме там і далі. Вони думатимуть, що ти з чоловіком. Якщо вони так думатимуть, то не помиляться, бо я буду з тобою. Ніхто більше сюди не увійде? Ти це сказав, і так воно й буде, бо жінка на ім’я Марія з Магдали перестала бути повією, коли ти сюди увійшов. А з чого ти житимеш? Лише польові квіти не знають праці й турбот. Ісус узяв її за руки й сказав: Назарет недалеко від Магдали, десь через кілька днів я тебе неодмінно навідаю. Якщо ти прийдеш, я тебе чекатиму. Я хочу, щоб ти завжди мене чекала. Я тебе чекатиму навіть після того, як ти помреш. Ти хочеш сказати, я помру раніше від тебе? Я старша й, безперечно, помру раніше, але якби раптом ти помер раніше, то я житиму тільки для того, щоб ти міг зустрітися зі мною й по смерті. А якщо все ж таки ти помреш першою? Хвала тому, хто привів тебе в цей світ, коли я ще в ньому жила. Потім Марія подала Ісусові їсти, і йому не було потреби казати: Сядь зі мною, бо від самого першого дня, коли вони зачинилися в домі, цей чоловік і ця жінка ділили та примножували між собою почуття, рухи, простір і відчуття, не виявляючи особливої пошани ані до правил, ані до законів. Безперечно, вони не знали б, що нам відповісти, якби ми їх запитали, що вони робили б, якби не почували себе захищеними та вільними в цих чотирьох стінах, поміж якими вони змогли лише за кілька днів створити світ за своїм образом і подобою, за образом і подобою чоловіка та жінки — мимохідь зауважимо, що він був створений більш за її подобою, аніж його, — а що обоє не мали найменшого сумніву в тому, що в них будуть іще зустрічі, то нам залишається тільки набратися терпіння й зачекати, коли їм доведеться постати віч-на-віч зі світом, із тим самим світом, що чатує на них за дверима й мешканці якого вже тривожно себе запитують: Що ж там відбувається в тому домі, й будьте певні, що їхня уява малює їм зовсім не невинні розваги в постелі. Після того, як вони поїли, Марія взула на ноги Ісуса сандалії і сказала: Тобі пора йти, якщо ти хочеш добутися до Назарета ще за дня. Прощай, — сказав Ісус і, взявши свою торбину та патерицю, вийшов у дворик. Небо було затягнуте хмарами, схожими на жмутки брудної вовни, Господові, певно, було нелегко роздивитися з височини, що там поробляють його вівці. Ісус і Марія з Магдали на прощання обнялися, і їхнім обіймам, здавалося, кінця не буде, потім поцілувалися, але їхній поцілунок тривав недовго, і тут нема чому дивуватися: тривалі поцілунки не були тоді в моді.
Сонце вже зайшло, коли Ісус знову ступив на землю Назарета, де не був чотири довгі роки, тижнем більше чи тижнем менше, не має значення, починаючи від того дня, коли він звідси втік, ще зовсім дитиною, гнаний смертельним розпачем, щоб знайти когось, хто допоміг би йому зрозуміти першу нестерпну правду його життя. Чотири роки, хоч би як повільно вони тяглися, термін недостатній для того, щоб загоїти біль, але приглушити та пом’якшити його вони можуть. Ісус ставив запитання книжникам у Храмі, ходив гірськими стежками з отарою Диявола, зустрівся з Богом, спав з Марією Магдалиною, і про колишні страждання нагадує лише вологий блиск у його очах, про який ми вже говорили, проте якщо ми поміркуємо про його причини, то, може, йому досі роз’їдає очі дим від спалюваного на жертовних вогнищах м’яса, або плаче в екстазі душа, заворожена чудовими обріями, які відкрилися їй на гірських пасовищах, або досі змагає його страх, пережитий у ту мить, коли сам-один у пустелі він раптом почув перед собою голос: Я твій Господь, а найімовірніше він просто сумує та журиться за тілом Марії Магдалини, з якою розлучився лише кілька годин тому. Почастуйте мене родзинками, нагодуйте яблуками, бо я знемагаю від кохання, так би міг сказати Ісус своїй матері та братам, але чомусь біля самого батьківського будинку його кроки вповільнюються. Хто вони, моя мати та мої брати, запитує він себе, й не тому, що цього не знає, проблема в тому, чи вони знають, хто він такий, чи знають вони, що до них прийшов той, хто розпитував книжників у Храмі, той, хто дивився на неозорі обрії, хто зустрівся з Богом, той, хто спізнав плотське кохання й у ньому відчув себе чоловіком. На цьому самому місці, перед ворітьми його дому стояв колись жебрак, який назвався янголом і який, якщо він справді був янголом, міг би змахнути своїми величезними крильми і вдертися в дім, піднявши справжню бурю й усе там розметавши, але він визнав за ліпше скромно постукати у хвіртку й попросити милостиню. Хвіртка зачинена лише на клямку, її легко відчинити з вулиці, й Ісусові не треба гукати гучно: Чи є тут хтось, як він гукав у Магдалі, він може спокійно увійти, адже це його дім, увійти впевнено й навіть не кульгаючи, бо нога вже загоїлась, немає сумніву, що рани з кров’ю та гноєм гояться набагато легше, аніж рани іншого виду. Йому не треба було стукати, але він постукав. Почув за муром голоси, упізнав голос матері, що пролунав десь далі, але не наважився просто штовхнути хвіртку й оголосити: А ось і я, як робить той, хто знає, що його давно ждуть, і хоче всіх ощасливити й усім зробити приємний сюрприз. Хвіртку йому відчинила дівчинка років восьми-дев’яти, яка не впізнала того, хто прийшов, голос крові не підказав їй: Це твій брат, невже ти не пам’ятаєш свого найстаршого брата, Ісуса, це він відразу її впізнав, попри чотири зайві роки, що додалися до її віку та до його власного, та вже густі сутінки, і сказав: Тебе звуть
У ту ніч Ісусові приснився батько. Він уклався спати на подвір’ї, під повіткою, бо коли настав час лаштуватися до сну, зрозумів, що в кімнаті, де в марних пошуках затишного притулку сплять покотом десятеро людей, він заснути не зможе, давно минув той час, коли він не помітив би великої різниці між своїми братами, сестрами й отарою овець, тепер він постійно наштовхувався б на чиїсь ноги, руки, доторки до яких були для нього не дуже приємні. Перед сном Ісус пригадав Марію з Магдали і все те, що вони удвох витворяли, й ці думки так його схвилювали та розпалили, що йому двічі довелося підводитися зі своєї солом’яної постелі, щоб пройтися подвір’ям і охолодити кров, та коли він нарешті таки заснув, його сон був глибокий і непробудний, наче сон невинної дитини, його тіло наче пливло за течією річки, м’яко погойдуючись на її поверхні, а вгорі над ним пропливали віти дерев і хмари, а якась безголоса пташка то з’являлася, то зникала. Його сон почався тоді, коли він відчув легкий доторк, так ніби його тіло, пливучи за водою, доторкнулося до якогось іншого тіла. Він подумав, що це Марія Магдалина, й, усміхаючись, обернув до неї голову, але побачив, що по тій самій воді, під тим самим небом і тими самими вітами пливе його батько і та сама безмовна пташка літає над ним. Давній крик жаху почав утворюватися йому в горлі, але він утримав його там, сон відрізнявся від уже звичного, тепер він не був дитиною і не стояв серед інших дітей на майдані у Віфлеємі в чеканні неминучої смерті, не цокали копита й не чутно було іржання коней, не чулося брязкоту та скреготіння зброї, лише шовковистий плюскіт води, два тіла, що ніби утворювали один пліт, — батько й син — пливли за течією однієї річки. У цю мить страх покинув душу Ісуса, і на його місце прийшла бурхлива радість, відчуття справжнього захвату, великого торжества. Батьку мій, вигукнув він уві сні. Батьку, повторив він, уже прокинувшись, але тепер уже зі слізьми в голосі, бо побачив, що він знову сам-один. Йому хотілося повернутися в сон, повторити його від першої миті, щоб знову пережити радісний подив від того доторку, знову побачити батька й пливти разом із ним за течією, до кінця вод і кінця віків. У ту ніч йому не вдалося повернутися в цей сон, але той давній сон тепер уже не мучитиме його, на місце страху прийшла радість, на місце самоти — товариство батька, загроза близької та неуникної смерті зміниться обіцянкою життя, і хай тепер учені книжники, обізнані в усіх хитросплетіннях Святого Письма, розтлумачать нам, якщо зможуть, значення того сну, який наснився Ісусові, значення річки і течії, значення навислого над водою гілля дерев і хмар, які пропливають у небі, значення пташки, що не подає голосу, й пояснять, як завдяки тому, що все це поєдналося в певному порядку, змогли поєднатися батько й син, хоч провина одного залишається непрощенною, а біль другого не може бути зцілений.
Наступного дня Ісус хотів допомогти Якову в теслярській справі, але відразу стало очевидно, що його добрі наміри ніяк не можуть замінити майстерність і досвід, яких у нього не було, і що в ті останні роки, коли сам батько навчав його свого ремесла, він дуже мало чого досяг. Що ж до Якова, то він набув майстерності, яка була достатньою, щоб успішно виконувати замовлення клієнтів, і навіть Йосип, хоч йому ще не було навіть чотирнадцяти років, уже опанував мистецтво обробітку дерева настільки, що міг би повчити свого найстаршого брата, якби такий замах на авторитет старшого віку був дозволений суворими правилами родинної ієрархії. Щодо Якова, то він, сміючись над невмінням Ісуса, сказав йому: Той, хто зробив тебе пастухом, загубив тебе, і важко було уявити собі, щоб ці слова, сповнені приязної іронії, могли ховати в собі якусь потаємну думку або були наділені другим змістом, а проте, почувши їх, Ісус рвучко відсахнувся від верстата, а Марія сказала своєму другому синові: Не говори про згубу, не клич диявола та зло в наш дім. Але ж я нікого не кликав, мамо, відповів приголомшений Яків, мені просто так сказалося. Ми всі чули, щ'o тобі сказалося, відрубав Ісус, чув я і чула наша мати, і це в її голові пастух поєднався зі згубою, а не в твоїй, ти нічого про це не міг знати, а вона знає. Я тебе остерегла, сердито промовила Марія. Остерегла тоді, коли зло було вже скоєне, і я тепер дивлюся й не бачу його. Найсліпіший сліпець — це той, хто не хоче бачити, сказала Марія. Ці слова розсердили Ісуса, який відповів із гнівом у голосі: Замовкни, жінко, бо якщо очі твого сина й побачили зло, то спочатку воно постало перед тобою, але ті самі очі, які ти щойно назвала сліпими, побачили й те, чого ти не бачила й не побачиш ніколи. Авторитетний голос першонародженого сина і твердість його тону, а також загадковий зміст його слів примусили Марію відступити, а проте в її відповіді пролунало останнє застереження: Пробач, я не хотіла тебе образити, нехай Господь завжди оберігає світло твоїх очей і твоєї душі. Яків дивився на матір, дивився на брата, він розумів, що вони посварилися, але не мав найменшого уявлення про те, які давні причини могли пояснити цю сварку, а для виникнення нових причин не вистачило б часу. Ісус рушив до будинку, але, переступаючи через поріг, обернувся і сказав матері: Відішли дітей, нехай вони пограються десь надворі, бо мені треба поговорити з тобою, а також із Яковом та Йосипом. Малюки повибігали з дому, і будинок, ще хвилину тому переповнений дітлахами, раптом спорожнів, і четверо людей посідали на підлогу, Марія між Яковом і Йосипом, Ісус навпроти них. Запанувала тривала мовчанка, ніби всі, наперед домовившись, хотіли дати досить часу дітям, чия присутність була небажаною, щоб вони встигли відійти на таку відстань, куди навіть відлуння від їхньої розмови не долинатиме, а тоді нарешті Ісус заговорив, повільно карбуючи слова: Я бачив Бога. У першу мить на обличчі матері та братів з’явився вираз священного жаху, який швидко змінився виразом обережної недовіри, а між першим і другим виразом на обличчі Якова встигло промайнути щось подібне до виразу зловтішної підозри, а на обличчі Йосипа — захоплене збудження, тоді як тінь гіркого смирення затьмарила погляд Марії. Ніхто не обізвався, і тоді Ісус повторив: Я бачив Бога. Якщо, за народним повір’ям, мить мовчанки означає, що пролетів янгол, то тут вони, либонь, пролітали знову й знову, один за одним, Ісус сказав усе, що хотів сказати, його родичі не знали, що йому відповісти, певно, незабаром усі вони підведуться, і кожне з них повернеться до свого життя, запитуючи себе, чи не наснився їм сон, адже надто неймовірним було те, що повідомив їм Ісус. Проте мовчанка, якщо дати їй час, має ту властивість, що сама себе заперечує, вимагаючи, щоб хтось неодмінно її порушив. Тому, коли напруга чекання стала нестерпною, Яків поставив запитання, не наповнене жодним конкретним змістом, суто риторичне запитання, як то кажуть: А ти певен? Ісус нічого не відповів, лише подивився на брата таким поглядом, яким, певно, дивився на нього Бог зі своєї хмари, й утретє повторив: Я бачив Бога. Марія не стала нічого запитувати, лише сказала: Тобі привиділося. Мамо, привидітися може все, що завгодно, але те, що нам увижається, не розмовляє, а Він говорив зі мною, — відповів Ісус. Яків оговтався від замішання й вирішив, що в брата з головою не все гаразд — що за нісенітниця, він бачив Бога й розмовляв із Богом? У такому разі чи не Господь поклав тобі ті монети в торбу, запитав він з іронічною посмішкою. Ісус почервонів, але відповів сухо: Ми все одержуємо від Господа, Він завжди шукає і знаходить дороги, які ведуть до нас, і ці гроші я одержав не від Нього, але за його сприяння. І що ж тобі сказав Господь, і де ти був, коли його бачив, уві сні чи наяву? Я був у пустелі, шукав там вівцю, й він покликав мене. І що він тобі сказав, якщо тобі дозволено повторити його слова? Що одного дня він зажадає від мене моє життя. Життя кожної людини належить Господу. Так я йому й сказав. А він? Що в обмін на життя, яке я йому віддам, він обдарує мене могутністю й славою. Ти здобудеш могутність і славу, після того як помреш? — запитала Марія, не певна, що вона все почула правильно. Так, мамо. Але яка слава, яка могутність може бути дарована тому, хто помер? Я не знаю. Тобі це примарилося. Я не спав, а шукав у пустелі вівцю. І коли Господь захоче взяти твоє життя? Я не знаю, але він сказав, що знову прийде до мене, коли я буду готовий. Яків подивився на брата з тривогою в погляді, а тоді висловив припущення: Жарке сонце пустелі вплинуло тобі на голову, а Марія несподівано запитала: А вівця? Що сталося з вівцею? Господь наказав мені принести її в жертву, щоб скріпити нашу угоду. Ці слова обурили Якова. Ти блюзниш, брате, Господь уклав угоду зі своїм народом, а не з окремою людиною, такою, як ти, син теслі, пастух і більше ніхто. Марія, судячи з виразу її обличчя, схоже, докладала великих зусиль, щоб зловити якусь думку, так ніби боялася, що вона зникне з-перед її очей, але нарешті зловила її за кінчик і поставила те запитання, яке хотіла поставити: А що то була за вівця? Це було те саме ягня, яке я тримав на руках, коли ми зустрілися в Єрусалимі, біля брами Рамала, я тоді не захотів віддати його Господу, й Господь тепер у мене його забрав. А яким він був, Бог, коли ти його побачив? Він був у хмарі. Відкритій чи закритій? — запитав Яків. То був стовп диму. У тебе не все гаразд із головою, брате. Якщо у мене не все гаразд із головою, то так захотів Господь. Ти потрапив під владу Диявола, радше викрикнула, ніж сказала Марія. У пустелі я зустрів не Диявола, а Господа, і якщо я й справді тепер перебуваю під владою Диявола, то так хоче Господь. Диявол був із тобою, відколи ти народився. Ти справді так вважаєш? Так, я це знаю і знаю, що ти жив із ним і без Бога чотири роки. А після того, як я прожив чотири роки з Дияволом, я зустрівся з Богом. Ти розповідаєш жахливі небилиці та брехню. Я твій син, ти мене народила на світ, тож вір у мене або відкинь мене. Я тобі не вірю. А ти, Якове? І я тобі не вірю. А ти, Йосипе, який носиш ім’я нашого батька? Я тобі вірю, але не вірю тому, що ти розповідаєш. Ісус підвівся, подивився на всіх згори вниз і сказав: Коли Господь виконає обіцянку, яку він мені дав, вам доведеться мені повірити. Він узяв свою торбину й патерицю, взув сандалії. Уже в дверях він поділив гроші на дві частини і сказав: Це на посаг для Лізії, на її життя у шлюбі, й поклав їх на порозі, монету до монети, а решта повернеться туди, звідки прийшла, можливо, там вона також перетвориться на посаг. Він обернувся до дверей і хотів уже вийти не попрощавшись, але Марія йому сказала: Я помітила, що у твоїй торбині немає чашки. У мене вона була, але розбилася. Он там стоять чотири чашки, вибери одну й візьми собі. Ісус завагався, він не хотів брати нічого, але все ж таки підійшов до печі, де стояли чотири чашки, вкладені одна в одну. Вибери собі одну, повторила Марія. Ісус зробив, як вона сказала. Він обрав ту, що здалася йому найдавнішою. Ти обрав ту, яка тобі найбільше підходить. Чому? Вона має колір чорної землі, не розіб’ється й не зітреться. Ісус поклав чашку в торбину, стукнув патерицею по землі. Скажіть іще раз, що не вірите мені. Ми тобі не віримо, сказала мати, а тепер не віримо більше, аніж раніш, бо ти обрав собі знак Диявола. Про який знак ти говориш? Про цю чашку. І в цю мить, прийшовши десь із далеких глибин пам’яті, у вухах Ісуса пролунали слова Пастиря: Ти матимеш іншу чашку, й вона не розіб’ється доти, доки ти житимеш. Мотузка, що була натягнута на всю свою довжину, раптом обкрутилася в кільце й зав’язалася вузлом. Удруге Ісус покидає батьківський дім, але тепер він не каже: Так чи інак, я повернуся. І коли, обернувшись спиною до Назарета, він спускається по схилу першого пагорба, його тривожить думка проста, але сповнена глибокого смутку: А що як і Марія Магдалина не повірить мені?
Цьому чоловікові, якому Бог пообіцяв могутність і славу, немає більше куди йти, крім як у дім повії з Магдали. Він не може повернутися до своєї отари, адже Пастир сказав йому: Йди геть, не може він повернутися й у батьківський дім. Ми тобі не віримо, сказали йому мати й брати, і тепер його кроки вповільнюються, він вагається, він боїться йти туди, куди йде, й почуває себе так, ніби знову опинився посеред пустелі. Він запитує: Хто я такий? — але ні гори, ні долини йому не відповідають, не відповідає навіть небо, яке все накриває і якому все відомо, а якщо він знову повернеться в батьківський дім і повторить своє запитання, то, немає сумніву, мати йому відповість: Ти мій син, але я тобі не вірю, а тому Ісусові тепер нічого не залишається, як сісти на камінь, що чекає тут на нього відтоді, як світ став світом, і поплакати від самоти й горя, адже невідомо, чи Господь надумає знову з’явитися перед ним, нехай навіть у вигляді стовпа диму або хмари, і сказати йому: Ну чого ти так розклеївся, чоловіче, навіщо всі ці сльози та схлипування, усім нам доводиться переживати тяжкі часи, але є одна дуже важлива річ, про яку ми ніколи не говоримо, але я тобі скажу про неї тепер: усе в житті, щоб ти знав, відносне, навіть велике нещастя може здатися стерпним, якщо ми порівняємо його з іще більшим нещастям, тож утри сльози й поводься як чоловік, ти вже помирився зі своїм батьком, а це для тебе не абищо, що ж до суперечки з матір’ю, то я сам цим займуся, коли настане час, мені, чесно кажучи, не дуже до вподоби твоя історія з Марією Магдалиною, повія все ж таки, але ти молодий, й одне другому не стає на заваді, бо всьому свій час — час їсти і час постувати, час грішити й час каятись, час жити й час помирати. Ісус утер сльози тильним боком долоні, й чого це він справді розпустив нюні, нема ніякого сенсу стовбичити тут до вечора, пустеля — вона і є пустеля, вона нас оточує, якоюсь мірою навіть захищає нас, але вона нічого нам не дає, а тільки дивиться на нас, і якщо сонце на мить сховається за хмари, і це дає нам підстави сказати: Сонце співчуває моїм стражданням, то ми верземо нісенітницю, бо сонце завжди зберігає абсолютну неупередженість, і йому байдужісінько і до нашої радості, й до нашого смутку. По дорозі з Назарета йдуть люди, й Ісус не хоче, щоб із нього сміялися, чоловік уже з бородою на обличчі, а рюмсає, наче мала дитина, яка проситься, щоб її взяли на руки. На дорозі зустрічаються рідкі перехожі, одні підіймаються вгору на пагорб, інші з нього спускаються, вони обмінюються багатослівними привітаннями, але тільки після того, як переконаються, що в того, хто їм зустрівся, добрі наміри, бо в цій місцевості можуть блукати й люди лихі. Бувають серед них і справжні розбійники та грабіжники, як ті лиходії, що напали на цього ж таки Ісуса й обібрали його до нитки п’ять років тому, коли бідолашний хлопець ішов до Єрусалима, щоб знайти там розраду у своєму горі, і шляхетні повстанці, які надихаються високими помислами й не чинять розбій на великій дорозі, а лише іноді з’являються на ній, перевдягнені, щоб простежити за пересуванням підрозділів римського війська й потім влаштувати ворогам засідку, або відкрито, не ховаючись, відібрати золото, срібло та інші цінності в багатих колабораціоністів, яких навіть чималий збройний ескорт не може врятувати від народної помсти. Ісусові не було б вісімнадцять років, якби його уява не малювала йому героїчних подвигів, що відбуваються серед цих величних гір, де в ущелинах, печерах та на крутосхилах ховаються ті, хто продовжує велику боротьбу Юди Галілеянина та його сподвижників, якби його фантазія не підказувала йому, як він учинить, коли зустрінеться на дорозі з повстанцями і ті запропонують йому приєднатися до них і проміняти принади мирного, проте вбогого життя на славу бойових подвигів, на владу переможця, бо у Святому Письмі повідомляється про пришестя такого собі Месії, Посланника, який визволить свій народ від сьогоднішнього гніту і зміцнить його дух для майбутніх битв. Вітром безумної надії та неподоланної гордості овіяло обличчя Ісуса, голова йому пішла обертом, і син убогого теслі на короткий час відчув себе воєначальником, полководцем, головнокомандувачем великого війська, з мечем у руці, одна поява якого вселяє жах і паніку в легіони римлян і примушує їх утікати, падаючи в провалля, так ніби сенат і народ римський водночас перетворилися на свиней, у яких уселилися біси. Та цим мріям не судилося тішити його довго, бо вже наступної миті Ісус пригадав, що хоч могутність і славу йому справді буде даровано, але тільки по його смерті, а тому йому слід подумати про те, щоб не згайнувати ті роки життя, які йому ще лишаються, і якщо він справді піде воювати, то тільки за умови, щоб у короткі часи замирення йому було дозволено відлучатися на кілька днів до Марії Магдалини, адже навіть у війську людей, що воюють за свободу та незалежність своєї країни, маркитанткам, певно, не дозволяють дарувати своє кохання лише одному воїну, а інших ним обділяти, а це вже не кохання, а розпуста, з якою Марія Магдалина, за її ж таки словами, покінчила назавжди, й тому на полях битв вона його супроводжувати не зможе. Будемо сподіватися, що з ремеслом повії вона справді покінчила, бо Ісус відчув приплив нових сил, згадавши про жінку, яка вилікувала йому одну болючу рану, а натомість нагородила його іншою, вселивши йому неподоланне жадання, і цікаво знати, що відчує він, опинившись перед зачиненими ворітьми з вивішеним на них знаком, не маючи абсолютної певності в тому, що за ними він знайде те, що там покинув, жінку, яка живе чеканням, чекає на його тіло та його душу, бо одне без другої Марія з Магдали не визнає. День хилиться до вечора, будинки Магдали вже видніють на обрії, схожі здалеку на отару овець, але будинок Марії скидається на вівцю, яка відбилася від отари, і його звідси не видно за величезними прискалками, що стримлять обіч покрученої дороги. У якусь хвилину Ісус пригадав вівцю, ту саму, яку мусив убити, щоб скріпити кров’ю угоду, накинуту йому Богом, і в його голові, що вже очистилася від фантазій про битви та перемоги, виникла нова тривожна думка про те, що він знову шукає свою вівцю, але не для того, щоб убити, і не для того, щоб повернути її в отару, а щоб разом із нею піднятися на нові, незаймані пасовища, які ще існують, якщо пошукати добре, в широкому світі, де топталося стільки ніг, існують там і затишні, неприступні ущелини, в яких ми, вівці, могли б знаходити собі притулок. Ісус зупинився перед хвірткою, обережно помацавши її, переконався, що вона замкнена зсередини. Знак усе ще висів на своєму місці, Марія з Магдали клієнтів не приймала. Ісусові досить було покликати її, сказати: Це я, і зсередини почувся б радісний спів: Ось голос мого коханого, ось я бачу, як він стрибає по горах, біжить по пагорбах, я чую, як він стоїть у мене за стіною, за моїми дверима, але Ісус вирішив постукати у хвіртку кулаком, один раз, двічі, не подаючи голосу й чекаючи, коли прийдуть йому відчинити. Хто там, запитали зсередини, і чого треба, і тоді раптом Ісусові закортіло змінити голос і прикинутися клієнтом, що прийшов із грішми і знемагає від хоті, сказати, наприклад: Відчини мені, запашна квітко, я не поскуплюся ані на пестощі, ні на гроші. Голос він і справді змінив, але слова прозвучали справжні: Це Ісус із Назарета. Марія Магдалина відчинила не відразу, бо, по-перше, не була певна, що впізнала голос, а по-друге, їй здавалося неможливим, щоб її коханий уже повернувся, адже минула одна тільки ніч, минув один тільки день, відтоді як він пішов, пообіцявши їй: Назарет недалеко від Магдали, десь через кілька днів я тебе неодмінно навідаю, о, як часто чуємо ми подібні слова, сказані тільки для того, щоб зробити приємність тому, хто хоче їх почути, але «день» у такій фразі може означати і місяць, і три місяці, але ніколи не означає «завтра». Нарешті Марія Магдалина відчиняє хвіртку й падає в обійми Ісуса, досі не можучи повірити у це неймовірне щастя, й вона така схвильована та розгублена, що в неї виникає безглузда думка: він повернувся тому, що рана в нього на нозі відкрилася, і з цією думкою вона заводить його до кімнати, садовить до світильника і мовить: Як твоя нога, покажи мені ногу, але Ісус їй відповідає: Моя нога давно загоїлася, хіба не бачиш? Марія Магдалина могла б відповісти йому: Ні, ні, я нічого не бачу, бо наповнені слізьми очі і справді нічого не можуть бачити. Їй знадобилося припасти губами до його запилюженої литки, обережно розв’язати затягнуті там ремінці сандалій, доторкнутися пучками пальців до тонкої молоденької шкіри, аби переконатися в тому, що цілюща масть справді подіяла, а в глибині душі повірити й у те, що і її кохання допомогло рані загоїтися.
Під час вечері Марія Магдалина запитань не ставила, а тільки хотіла знати — і немає потреби пояснювати, що це не одне й те саме, — як він дістався до рідного села, чи нічого поганого не сталося з ним у дорозі та інші такі не дуже істотні подробиці. А по закінченні трапези вона взагалі замовкла і стала чекати, бо не її черга була говорити. Ісус подивився на неї пильним поглядом, ніби стояв на скелі над морем і оцінював свої сили, перш ніж стрибнути у воду: так дивляться не тому, що бояться хижих тварюк, які можуть зачаїтися там у глибинах, або бояться розбитися об гострі вершини підводних рифів, а просто запитують себе, чи вистачить сміливості кинутися вниз. Ісус знає цю жінку вже цілий тиждень, цього досить, аби знати, що, коли він до неї прийде, вона завжди розкриє йому свої обійми і запропонує своє тіло, але йому страшно признатися їй у тому, хоч час для цього, безперечно, настав, що лише кілька годин тому його відкинули люди, рідні йому по крові, але ЯКІ ВИЯВИЛИСЯ чужими по духу. Ісус вагається, не знає, по якій дорозі пустити свої слова, й замість необхідного тривалого пояснення у нього з губів зривається проста фраза, якою він хоче вигадати час, але ймовірніше, що в такий спосіб він лише втратить його: Ти не здивована, що я повернувся так рано? Я стала чекати тебе відразу, коли ти пішов, я не рахувала часу між тими хвилинами, коли ти пішов і коли повернувся, і я не рахувала б його навіть тоді, якби він тривав десять років. Ісус усміхнувся і злегка стенув плечима, він міг би вже й зрозуміти, що з цією жінкою немає сенсу ані прикидатися, ані ховатися за ухильні слова. Вони сиділи на підлозі, обличчям до обличчя, між ними був світильник і рештки від вечері. Ісус узяв шматок хліба, розломив його на дві половини і сказав, подавши одну Марії: Нехай цей кусень буде хлібом істини, з’їмо його, щоб не піддати сумніву нічого з того, що буде тут сказано. Нехай буде так, погодилася Марія з Магдали. Ісус доїв хліб, зачекав, поки вона доїсть і свій, і сьогодні уже вчетверте промовив: Я бачив Бога. Марія Магдалина не змінилася на обличчі, лише трохи поворухнула руками, які склала на колінах, і запитала: Ти саме це хотів сказати мені, якщо нам судилося ще зустрітись? Так, і що більше подій зі мною відбувається, відтоді як чотири роки тому пішов із дому, то дужче я переконуюся в тому, що між ними існує зв’язок, хоч і не можу пояснити, чому й для чого. Я наче твій рот і твої вуха, відповіла йому Марія Магдалина, те, що ти говориш, ти ніби говориш самому собі, я лише те, що є в тобі. Тепер Ісус міг почати свою розповідь: вони обоє розломили хліб істини, й у житті нечасто бувають такі години, як ця. Ніч докотилася до світанку, вогник світильника двічі помирав і двічі воскресав між ними, Ісус розповів тут усю свою історію, яка вже нам відома, зокрема й багато таких подробиць, які ми не визнали гідними нашої уваги, виклав багато думок, які ми попропускали, й не тому, що Ісус хотів їх від нас приховати, а просто тому, що й євангеліст, погодьтеся, не може за всім устигнути. Коли Ісус почав розповідати про те, що було після того, як він повернувся додому, від смутку голос його став зовсім тихим, він завагався, чи розповідати їй про те, яке тривожне передчуття опанувало його перед тим, як він постукав у хвіртку отчого дому, й тоді Марія Магдалина вперше порушила мовчанку й запитала його тоном людини, яка наперед знає відповідь: Твоя мати не повірила тобі, так? Не повірила, відповів Ісус. І тому ти повернувся в цей дім? Так. Я все віддала б за те, щоб збрехати тобі тепер і сказати, що я тобі теж не вірю. Чому? Бо в такому разі ти знову зробив би те, що вже зробив, пішов би з цього дому, а мені, оскільки я тобі не повірила, не довелося б іти з тобою. Це не відповідь на моє запитання. Правда твоя, не відповідь. Отже? Якби я тобі не повірила, мені не треба було б переживати разом із тобою той жах, який доведеться пережити тобі. А звідки тобі відомо, що мені доведеться пережити жах? Я нічого не знаю про Бога, але знаю, що його прихильність може бути не менш жахливою, ніж його гнів. Звідки ти взяла цю дивну думку? Треба бути жінкою, аби знати, як тяжко жити, коли тебе відкинув Бог, але від чоловіка вимагається ні з чим не зрівнянна мужність, щоб жити і померти як його обранець. Ти хочеш мене налякати. Я розповім тобі про сон, який я бачила однієї ночі, коли переді мною з’явився малий хлопчик, він прийшов невідомо звідки, прийшов і сказав, що Бог жахливий, сказав це й відразу зник, я не знаю, хто був той малюк, звідки він з’явився і хто були його батьки. Це ж тільки сон. Ніхто краще тебе неспроможний зрозуміти, що слово «сон» не можна вимовляти таким недбалим тоном. А що сталося потім? А потім я стала повією. Але ж тепер ти покинула це ремесло. Але ж мій сон ніхто не спростував, навіть після того, як ти прийшов у моє життя. Ану повтори мені ще раз, що сказав той малюк. Він сказав, що Бог жахливий. Ісус побачив перед собою пустелю, мертву вівцю, кров на піску, почув, як задоволено засопів димовий стовп, і сказав: Можливо, можливо, але одне — побачити щось уві сні, й зовсім інше — пережити в реальній дійсності. Не доведи, Боже, щоб тобі й справді довелося таке пережити. Ніхто не уникне своєї долі. А про свою долю ти вже одержав перше серйозне провістя.