Ваш покірний слуга кіт
Шрифт:
— Як хочеш.
— Сенсей, ви б не написали музики?
— Ти сповна розуму?
— А чи немає серед нас когось, хто б знався на музиці?
— Ось віртуоз гри на скрипці — бідолашний кандидат на доктора — Канґецу-кун. Ти його добре попроси. Правда, за пляшку шампанського він навряд чи згодиться. Він не з таких.
— Шампанське по чотири-п’ять єн за пляшку нічого не варте. Я не частуватиму такою дешевизною. Ну, ви напишете для мене музику?
— Аякже. Навіть за пляшку по двадцять сен. Як треба, то й задурно напишу.
— Ні, задурно я не хочу. Я мушу віддячити. Якщо не до душі шампанське, то, може, ось ще? — і Сампей-кун вийняв
— Он скільки в мене кандидаток. Я можу віддячити Кавґецу-кунові й Тофу-кунові, засватавши їм будь-яку з цих дівчат. Як вам ця подобається? — Семпей-кун тицьнув Канґецу-кунові під ніс один знімок.
— Чарівна. Обов’язково мені засватай.
— А оця! — Сампей-кун показав ще одну.
– І ця зваблива. Обов’язково мені засватай.
— Яку?
— Будь-яку. .
— О, скільки у вас пристрасті! Сенсей, ось ця — племінниця одного професора.
— Он як!
— В неї лагідний характер. До того ж молода — всьогo-то сімнадцять років. За нею матимете тисячу єн посагу. А он та — донька губернатора.
— А не можна з усіма побратися?
— З усіма? Ви надто жадібні. Невже ви прихильник полігамії?
— Я не прихильник полігамії. Просто я не байдужий до жінок.
— Ну, гаразд, забирай хутко своїх дівуль! — сердито звелів господар.
— Так що, ні одна не підходить? — перепитав Сампей-кун і поклав фото в кишеню.
— Що це за пиво?
— Це подарунок від мене. На честь урочистої події. Я купив у крамниці за рогом. Покуштуйте.
Ляскотом долонь господар покликав служницю і звелів розкоркувати пляшки. Всі п’ятеро — господар, Мейтей, Докусен, Канґецу і Тофу — врочисто підняли склянки і побажали Сампей-кунові сімейного щастя. Сампей-кун радісно оголосив:
— Панове, всіх вас запрошую на весілля. Сподіваюсь, прийдете?
— Я не прийду, — відразу сказав господар.
— Чому? Такий урочистий день буде лише один раз у моєму житті. Невже не зможете прийти? Які ви безсердечнi!
— Ніякий я не безсердечний, просто не прийду, та й квит.
— Може, у вас немає пристойного кімоно? Хаорі й хакама я вам роздобуду. Сенсей, хоч іноді треба виходити на люди. Я вас познайомлю із знаменитостями.
– Навіщо вони мені здалися?
— У вас шлунок поправиться.
— Хай не поправляється, мені все одно.
— З вами нічого не вдієш, коли ви так уперлися. Ави?
– Я? — спитав Мейтей. — Обов’язково прийду. Якщо можливо, то я вважав би за честь для себе бути сватом. «Весняний вечір. Молодята обмінюються чашками» [214] . Що? Сват — Судзукі Тоо-сан? Я так і думав! Шкода, але доведеться змиритись. Двох сватів забагато. Тоді я прийду як звичайний гість.
— А ви як?
— Я? «Живу на волі, на природі і ловлю рибу між ряскою та осокою».
214
Японська шлюбна церемонія включає трикратний обмін чашками саке між молодятами
— Що це? Із збірника Танської поезії?
— Я сам не знаю. .
— Не знаєте? От біда! Канґецу-кун, ти прийдеш? Адже ти знайомий з молодою…
— Неодмінно. Мені ж кортить послухати, як оркестр виконає мій твір.
— Зрозуміла річ.
— Як тобі сказати… Хотілося б, звісно, перед молодятами прочитати нові вірші.
— Чудово! Сенсей, мені ще ніколи не було так приємно. Вип’ю ще склянку пива. — Сампей-кун узявся до пива, яке сам приніс, і почервонів як рак.
Згасав короткий осінній день. Я заглянув у хібаті, закидану недокурками. Вогонь уже давно погас. Видно, навіть такі безтурботні люди занудьгували.
— Ого, як пізно! Треба йти, — і Докусен підвівся. «Я теж iдy», — один за одним повторили інші гості й зникли за дверима. У вітальні стало сумно, як у театрі після вистави.
Повечерявши, господар замкнувся в кабінеті. З холоду втягнувши голову в комір кімоно, господиня заходилась латати прану-перепрану одежину. Діти заснули поряд. Служниця зайшла у ванну.
* * *
Наче й безтурботні люди, а посткайтее в денце їхньої душі, і ви почуєте сумний відrолос. На Докусен-куна, здається, зійшла велика мудрість, але все одно він ходить по землі. Можливо, Мейтей-кунові живеться легко, але його світ не такий привабливий, яким його зображують на картинах. Канґецу-кун закинув обточувати кульки, а привіз із провінції жінку. Життя тече своїм природним плином. Але якщо той плин триває без кінця, то бере нудьгa. Через років десять Тофу-кун, мабуть, збагне, як нерозумно присвячувати свої вірші першій-ліпшій особі. Що ж до Сампей-куна, то важко передбачити, чи він житиме у воді, чи в лісі. Добре, якщо хоч зможе ціле життя тішитися, частуючи гостей шампанським. Судзукі Тоо-сан у, всіх відношеннях котитиметься дедалі нижче й нижче. А як котитиметься дедалі нижче й нижче, то щораз більше вимажеться. Але навіть у багні він доскочить ласого шматка раніше за тих, що не котилися. Понад два роки минуло, як я з’явився серед людей. Я гадав, що на світі нема такого освіченого кота, як я, та коли недавно дізнався, які несподівані думки проголошував незнайомий одноплеменець кіт Мур [215] , довго не міг вийти з дива. Згодом я довідався, що той кіт умер років сто тому. Здається, тільки з цікавості він навмисне став привидом і явився з далекого потойбічного світу на землю, аби мене приголомшити. Той кіт не мав уявлення про синівську вдячність — одного разу вирядився в гості до матері, прихопивши з собою подарунок — рибку, aлe по дорозі не витримав і сам її проковтнув. Видно, його розум не поступався перед людським. Кажуть, начебто він здивував господаря, склавшиІ вірша. Якщо такий герой вже століття тому жив на світі, то мені, непутящому, годилося б попрощатися з цим світом і переселитися у країну Утопію.
215
Мається на увазі повість «Кіт Мур» Ернста Амадея Гофмана (1776–1822)
Рано чи пізно господар помре від хворого шлунка. Канеда — вже труп, жертва своєї зажерливості. Поопадало з дерев осіннє листя. Смерть судилася всьому живому на світі. Зрештою, чи не краще вмерти, ніж небо коптити? Якщо вірити декому із знайомих сенсеїв, то виходить, що доля прирекла людство на самогубство. Якщо не вжити якихось запобіжних заходів, то й коти будуть народжуватися в цьому тісному світі. Який жах! Аж руки опускаються. А що, коли випити Сампей-кунового пива і хоч трошки розвіяти поганий настрій?