Ваш покірний слуга кіт
Шрифт:
— Хто б міг подумати! Власне, з якого століття ця книжка?
— З шістнадцятого. Автор: Томас Неш [211] .
— Ще більш дивно. Виходить, що вже тоді ганили мою жінку?
— Ганили багатьох, серед них і твою. От послухай.
— Аякже, слухаю. Чудово!
— Написано: «Передусім ознайомлю вас з поглядами античних мудреців на жінку». Гаразд?.. Ви слухаєте?
— Ми всі нашорошили вуха. Навіть я, нежонатий.
— «Арістотель сказав: жінка — самий клопіт. Тож як думаєте женитися, беріть собі малу жінку, а не велику. Бо велика жінка — великий клопіт, а мала — малий».
211
Томас
— Канґецу-кун, твоя жінка велика чи мала?
— Моя жінка — великий клопіт.
— Ха-ха-ха! Цікавенька книжка. Ну, читай далі.
— «Хтось запитав: яке найбільше чудо на світі? Мудрець відповів: вірна дружина»…
— А хто цей мудрець?
– Імені не подано.
— Напевне, його жінка не раз скакала в гречку.
— А тепер про Діогена. «Хтось запитав: коли треба одружуватися? Діоген відповів: юнаком рано, старим пізно».
— Ти ба, сидів у бочці, а таке придумав!
— «Піфагор сказав: на світі є три жахливі речі. Сказав: вогонь. Сказав: вода. Сказав: жінка».
— Бач, як необдумано базікали грецькі філософи. Як на мене, то на світі нема нічого страшного. Я, приміром, у вогні не горю, у воді не тону… — Докусен-кун затнувся.
– Коло жінок не впадаю, — прийшов ва допомогу Мейтей-кун. Господар скоромовкою читав далі:
— «Сократ сказав: найважча робота — правити жінкою. Демосфен сказав: якщо хочеш замучити свогo ворогa, віддай йому свою жінку. Вона йому таку бучу зчинить, так з нього воду виварить, що він не зможе й на ногах встояти. Сенека вважав жінку й неуцтво двома найбільшими нещастями на світі. Марк Аврелій сказав, що жінкою так само важко правити, як і командувати флотилією. Плаут [212] сказав, що жінки пишно вдягаються, щоб приховати свою природну потворність. Валерій [213] в листі до приятеля сповіщав, що для жінок нема нічого неможливого на світі й благав небо, щоб воно зглянулося на нього і захистило від жіночих підступів. Він же писав: що таке жінка? Вона — ворог дружби і любові, вона — гope неминуче, вона — шкода обов’язкова, вона — спокуса природна, вона — отрута, схожа ва мед. Якщо покинути жінку неморально, то не кинути — значить приректи себе ва муки пекельні».
212
Тіт Плаут (приблизно 254–184 рр. до н.е.) — римський комедіограф
213
Максим Валерій (20 р. до н.е. — 50 р. н.е.) — римський письменник та історик
— Сенсей, вже досить. Як наслухаєшся такого про свою жінку, то вже нічого не захочеш.
— Ще кілька сторінок лишилося. Ну що, читати?
— Краще не треба. Адже незабаром господиня вернеться, — тільки встиг пожартувати Мейтей-кун, як із їдальні долинув її голос.
— Кійо, іди-но сюди! — гукала вона служницю.
— От тобі й маєш! Чуєш, господиня вже дома!
— Ха-ха-ха! — засміявся господар. — А тобі не все одно?
— Господине, коли це ви встигли повернутися?
В їдальні тихо. Жодної відповіді.
— Господине, ви чули, про що ми оце розмовляли, гa?
3вову жодної відповіді.
—
— Нічого не знаю, — простодушно відповіла здалеку господиня. Kaнґeцу-кун хихикнув.
— Я теж не знаю. То вже пробачте! — Тільки-но Мейтей-кун засміявся, як загримотіли двері, розсунулись сьодзі й у вітaльню безцеремонно, не питаючи дозволу, ввірвавсаяТатара Сампей-кyн. Сьогодні він не був схожий на себе. В білій як сніг сорочці, в новісінькому сюртуку, він тримав у правій руці кошичок з чотирма пляшками пива. Сампей-кyн поставив пляшки коло тунців й опустився на мату. Вигляд у вього був войовничий.
— Севсей, як у вас із шлунком останнім часом? Краще? Ви безвихідно сидите вдома, а тому й не одужуєте.
— Я ж тобі ще не сказав, чи мені краще, чи гірше.
— Не сказали, але ж ввrляд у вас нездоровий. Обличчя якесь жовте. Тепер не завадило б рибку половити. Взяти в Ciнaґaвa човна і… Я тієї неділі рибалив.
— Що спіймав?
— Нічого не спіймав.
— Не спіймав, і все-таки було цікаво?
— Ви знаєте, я настільки піднісся духом. А ви коли-небудь ловили рибу? Ох і приємна розвага. Кружеляєш собі на маленькому човнику посеред широкого моря…
— А я волію на здоровому човні по малюсінькому морю, — втрутився Мейтей.
— Якщо вже вудити, то принаймні кита або русалку. Інакше не варт і починати, — додав Kaнґeцу-кун.
— А хіба їх можна ловити на гачок? У цих літераторів ані крвхти здоровоro глузду…
— Я не літератор.
— Невже? А хто ж тоді? Для таких, як я, бізнесменів насамперед конче потрібен здоровий глузд. Сенсей, останнім часом я збагатився тим глуздом. 3 яким пристаєш, таким сам стаєш.
— Яким це таким?
— Ну от хоч би цигарки… Поки куриш «Асахі» або «Сікісіму» ніхто тебе не помічає. — Сампей-кун вийняв єгипетську цигарку з позолоченим мундштуком і запихкав.
– У тебе вистачає грошей на таку розкіш?
— Я не маю грошей, але незабаром розстараюся. Як куриш такі цигарки, тобі відразу довіряють.
— Легкий спосіб втертися в довір’я. Набагато легший, ніж у тебе, Канґецу-кун, з твоїми кульками. Ніякої тобі мороки. Зручний спосіб, чи не так? — Мейтей-кун звертався до Канґецу, але той мовчав. Замість нього заговорив Сампей-кун:
— О, це ви Канґецу-сан? Ви ще не стали доктором? Коли так, то я візьму.
— Доктора?
— Ні, Канедову дочку. Мені незручно перед вами, але вони просили: «Візьми, візьми», — що нарешті я здався і вирішив узяти. Однак мене турбує, як ви на мій вчинок подивитеся.
— Та ви не соромтеся, — заохочував Канґецу-кун, а господар навмання докинув:
— Як хочеться, то бери. Тут нема нічого поганого.
— Яка радісна новина! Справді про дочок нема чого журитися. Я ж казав, що хтось її візьме. От і дочекалася: такий наречений об’явився, та ще й джентльмен! Тофу-кун, прекрасна тема для твоїх віршів у новому стилі! Берись мерщій до роботи! — як завжди, піднесено виголосив Мейтей-кун.
— О, то це ви, Тофу-кун? — зрадів Сампей-кун. — Чи не змогли б ви щось написати для весілля? Ми одразу віддрукуємо й розішлемо. Навіть у «Сонці» помістимо.
— Гаразд, я щось придумаю. А на коли вам треба?
— Не має значення. Давайте хоч би те, що готове. А за це ми вас запросимо на весілля і добре почастуємо. Шампанським пригостимо. Ви коли-небудь пили шампанське? Воно дуже смачне… Сенсей, я маю намір найняти на весілля оркестр. Як ви гадаєте, чи можна Тофові вірші покласти на музику й зіграти?