Ваш покірний слуга кіт
Шрифт:
– І до алхімії це було ясно.
— Стривай. У суперечці народжується істина, тож мовчи і слухай. Гаразд? Коли стало ясно, що смерті ніяк не минути, виникло інше питання.
— Он як!
— А саме: якщо смерті нізащо не минути, то як найкраще вмерти? Водночас з цим питанням, ясна річ, виник Клуб самогубців.
— Ну, ну!
— Вмирати тяжко. А жити ще тяжче. Для неврастеніків життя куди більша мука, ніж смерть. Ось чому їх тривожить проблема смерті. Неврастеніки тривожаться не тому, що не хочуть умирати, а тому, що не знають, як. Більшість через недоумство здаючись на ласку природи, стає жертвою немилосердного суспільства. Але людина з характером не може задовольнитися повільною смертю від руки суспільства. Я певен, що завдяки
— Аж лячно стало.
— Лячно буде згодом. У п’єсі Артура Джонса [207] є філософ, який пропагує самогубство…
— А він укорочує собі віку?
— На жаль, ні. Однак я певен, що через тисячу років люди кінчатимуть життя самогубством. А через десять тисяч літ іншої смерті вони й не уявлятимуть собі.
— Ото буде жах!
— Авжеж, буде. До того часу самогубство, досліджене з усіма подробицями, перетвориться у струнку наукову систему. Так що в такій гімназії, як «Ракуункан», замість моралі запровадять обов’язковий курс самогубства.
207
Артур Джонс (1851–1929) — англійський драматург
— Ото дивовижа! Мабуть, тепер знайшлися б охочі відвідати такі уроки. Як ви гадаєте? Мейтей-сенсей, ви чули прекрасну теорію Кусямі-сенсея?
— Аякже, чув. Тоді вчитель моралі в гімназії «Ракуункан» ось як промовлятиме: «Панове! Не дотримуйтеся того дикого пережитку, що зветься суспільною мораллю. Кожен з нас, юних, насамперед мусить пам’ятати про самогубство. Але тому що іншій людині годиться зичити лише того, чого собі бажаєш, вам треба ступити крок уперед і перейти від самовбивства до вбивства. От поблизу живе собі бідолашний пан Тінно Кусямі. Життя довело його до розпачу. Ваш обов’язок полягає в тому, щоб якнайшвидше переправити його на той світ. Однак на відміну від давніх часів у нашу цивілізовану епоху не слід користуватися такою підступною зброєю, як спис, алебарда або стріла. 3астосовуйте дошкульнішу, витонченішу техніку — насміх і глузування. Так йому принесете користь, а самі заживетеслави»…
— Що й казати, цікава лекція.
— Далі піде ще цікавіше. Нині найголовніше завдання поліції — охороняти життя і власність населення. А от у майбутньому поліцейські ходитимуть з кийками, як гицлі, і до смерті битимуть громадян…
— Чому?
— Як це — чому? Сучасна людина дорожить своїм життям, а тому поліція її оберігає. А в майбутньому життя стане мукою, і поліція з милосердя вбиватиме людей. Більш-менш спритні люди самі вкоротять собі життя, а тому на ласку поліції здасться всяка потолоч без крихти власної гідності, найпослідущі ідіоти й каліки. Так от, вони, бажаючи смерті, будуть вивішувати на воротях об’яви, а поліція у зручний для себе час обходитиме свою дільницю і чинитиме згідно з їхніми побажаннями. Що з трупами? Трупи теж поліція вивозитиме. Я вам ще цікавіше розповім…
— Сенсей, вашим жартам не видно кінця, — захоплено промовив Тофу-кyн. А Докусен, ях завжди, посмикуючи свою цапину борідку, трохи помовчав, а тоді озвався:
— Можливо, це жарт, а може, й пророцтво. Люди, які не збагнули істини, сковані повсяхденними явищами життя, часто сприймають пустопорожню фантазію за вічну правду. Таким людям досить розповісти що-небудь своєрідне, як вони відразу гадають, що з ними жартують.
— Та хіба можуть горобці та ластівки зрозуміти казкового «пина» [208] ? — покірно згодився Канґецу-кун. Докусен, виразом обличчя давши зрозуміти, що він такої самої думки, повів розмову далі:
208
Казковий
— Колись в Іспанії було місто Кордова…
— А хіба тепер нема?
— Мабуть, є. Не в цьому річ — є чи нема. Там повівся звичай: як тільки ввечері в церкві дзвонив дзвін, усі жінки спішили в річку купатися…
– І зимою також?
— Не скажу, не знаю. В усякому разі, всі жінки — молодиці й дівчата, шляхетні й прості — стрибали в річку. Чоловіків туди не підпускали. Вони могли спостерігати тільки здалека. І вони бачили, як у густій надвечірній сутіні з хвиль виринали білі тіла.
— Як поетично! Можна було б написати вірш у стилі нової поезії. Де це було? — Тофу-кун подався уперед, коли зайшла мова про голих жінок.
— У Кордові. Але тамтешніх юнаків брала досада, що їм не тільки не дозволяють плавати разом із жінками, але й дивитись не дають. От вони й придумали одну штуку…
— Яку штуку? — зацікавився Мейтей-кун.
— Підкупили дзвонаря, і той звістив настання вечора на годину раніше. Недогадливі жінки, почувши дзвін, зібралися на березі і — хто в сорочці, хто в трусах — шубовснули у воду. Стрибнути стрибнули, але ж сонце ще не зайшло!
– А сліпуче осіннє сонце не сяяло?
— Глянули жінки на міст, бачать — аж там стоїть юрба чоловіків і стежить за ними. Жінки не знали, куди дітися від сорому. Почервоніли бідолахи.
— Ну й що?
— А те, що задурманена повсякденними звичками людина забуває найголовніші істини. Щоб не схибити, треба бути пильним.
— Справді, благодатна проповідь! Я теж хочу розповісти, як буденні звички збивають на манівці людський розум. Нещодавно в одному часописі я прочитав роман про шахрая. Припустімо, я відчиняю крамницю старожитностей і виставляю за вітрину картини і мистецькі вироби славетних майстрів. Звісно, не підробку, а справжнісінькі творіння найвищої якості. А значить, і дорогі. Заходить до мене любитель старожитностей і питає: «Скільки візьмете за оцю картину Мотонобу?» — «Вона коштує шістсот єн», — відповідаю. Гість каже, що вона йому до смаку, але він, мовляв, не має при собі шістсот єн, тож, на жаль, змушений відмовитися…
— Невже так і скаже? — як завжди, простодушно, без крихти уяви, спитав господар.
Мейтей поблажливо відказав:
— Слухай, це ж роман! Припустімо, що так сказав. Тоді я його заспокоюю: «Плата мене не хвилює. Якщо вам картина подобається, беріть». Покупець вагається. «Я, — каже, — згоден узяти в кредит». — «Може, віднині станете моїм постійним клієнтом, — відповідаю. — Тож беріть на довгий строк. Внески невеликі. Не соромтеся. Вас влаштує десять єн місячно? Як ні, то, може, п’ять?» Після довгих переговорів я, нарешті, продаю клієнтові картину славетного Мотонобу, засновника мистецької школи Кано, за шістсот єн навиплат по десять єн місячно.
— Геть-чисто як продають енциклопедію «Таймсу».
— На «Таймс» можна покластися. А от на мене ні. Я ж беруся за витончене шахрайство. Уважно слухайте. Канґецу-кун, як ти гадаєш, за скільки років можна виплатити шістсот єн, якщо вносити щомісяця десять єн?
— Зрозуміла річ, за п’ять.
— Правду кажеш, за п’ять. Докусен-кун, а як ти вважаєш, п’ять років — довгий термін?
— «Одна мить — десять тисяч літ, десять тисяч літ — одна мить». І короткий і довгий.
— Що це — дидактичний віршик? Безглузда дидактика. От я й кажу: покупцеві доведеться вносити шістдесят разів по десять єн. Але ж як привикне собака за возом бігти, то побіжить за саньми Якщо шістдесят разів, місяць за місяцем, клієнт повторюватиме те саме, то захоче й шістдесят перший раз платити. За шістдесят першим — шістдесят дрyгий, шістдесят третій, а там гляди, вже не зможе жити, не заплативши чергового внеску. Людина наче й розумна істота, але в неї є дошкульне місце — задурманена звичкою, вона забуває про основне. Я користуюся цією слабістю і щомісяця вигадую десять єн.