Ваш покірний слуга кіт
Шрифт:
— 3 Канедовою донькою…
— Ехе-хе…
— Що за «ехе-хе»? Хіба ви не домовилися?
— Яка там домова! Хай собі поширюють усякі небилиці, якщо їм дуже хочеться.
— Куди це годиться? Слухай, Мейтей, ти знаєш, про що йдеться?
— Ти маєш на увазі історію з Носом? Та про неї не лише ти і я, — увесь світ знає. Оце тобі таємниця! Мені все надокучали з «Ранкового вісника»: «Коли, — кажуть, — будемо мати честь опублікувати імена молодят?» Тофу-кун три міслці жде того весілля, вже й довжелезну «Любовну пісню» написав. Мабуть, тепер журиться, що такий шедевр марно пропаде, якщо Канґецу-кун не стане доктором. Правда, Тофу-кун?
— Не стільки журюся, як ви собі гадаєте. Але, ніде правди діти, я б хотів опублікувати свій твір, сповнений
— Ти ба! Чимало на світі залежить від того, станеш ти доктором чи ні. Тож візьми себе в руки й ще трохи поточи свої кульки.
— Хе-хе-хе!.. Вибачте, що я завдав вам стільки клопоту, але тепер'уже обійдуся без доктора.
— Чому?
— Як це чому? А тому що в мене вже є законна дружина.
— Ого! Коли це ти встиг оженитися? Та ще й крадькома. В такому світі треба брати очі в руки! Кусямі-сан, ви чули? В Канґецу, виявляється, є жінка й діти!
— Які там діти! Ще місяцл не минуло, як я оженився, а ти про дітей… Де це видано?
— Ти скажи, коли ви повінчалися? — тоном слідчого запитав господар.
— Як це коли? Приїхав на батьківщину, а вона мене вже чекає. Сенсей, до речі, тунці, що я сьогодні приніс, — то весільний подарунок родичів.
— Три рибки — весільний подарунок? От скнари!
— Ну що ви, подарували багато, це я приніс тільки три штуки.
— А що, вона твоя землячка? Теж смаглява?
— Аякже, зовсім чорна. Якраз мені до пари.
— Слухай, а що ти думаєш робити з Канедовою дочкою?
— Анічогісінько.
— Та ж це негарно. Правда, Мейтей?
— Що ж тут негарного? За іншого віддадуть. Їй же однаково. Зрештою, жінка й чоловік шукають одне одного навпомацки. Правда, могли б обійтися без таких пошуків. Та де там! — шукають. Зайвий клопіт, та й годі. А коли так, то все одно хто на кого натрапить. Жаль тільки, що Тофу-кун склав «Любовну пісню».
— Та що ви… А чом би «Любовну пісню» не присвятити сьогоднішній новині? На весілля Канедовоі доньки я придумаю щось інше.
– Ось як легко пишуться вірші! Оце справжній поет!
— Ти попередив Канеду? — Господар усе ще турбувався про Канеду.
— Ні. А навіщо попереджувати? Я ж не просив віддати дочку за мене, тож досить з них мовчанки… Так-так, досить мовчанки. Будьте певні, що зараз вони вже геть усе знають через своїх донощиків. Вони їх маютьне один десяток.
Почувши слово «донощик», господар насупився.
— Гм… Коли так, то мовчи, — наказав він. Але цього, видно, було йому замало, і він висунув на обговорення свої думки про донощиків: — Вичистити кишеню необачній людині — значить красти. Залазити їй в душу — ремесло донощика. Потай вламуватися в чужу хату й забирати речі — значить грабувати. Провокувати пюдину на щирість — ремесло донощика. Присвоювати чуже майно, погрожуючи ножем, — бандитизм. Інсинуаціями ламати людську волю — ремесло донощика. Донощики — це злодії, грабіжники і бандити. Вони не гідні жити серед людей. Не слухай, що вони тобі торочать. Не здавайся!
— Не журися, все буде гаразд. Хай навіть до мене причепиться тисяча, дві тисячі донощиків! Я все одно їх не боюся! Бо я ж не хто-небудь, а славетний. майстер обточування кульок, фізик Мідзусіма Канґецу!
— Браво! Молодець! От що значить жвавий, щойно одружений вчений! До речі, Кусямі-сенсей, якщо донощики — злодії, грабіжники і бандити, то до якої породи віднести Канеду, що користується їхніми послугами?
— Канеда — то другий Кумадзака Тьохан.
— Вдало сказано — Тьохан. Це ж про нього написано: «Щойно був Тьохан, та несподівано роздвоївся і зник» [202] . Щоправда, Тьохан з провулка навпроти, лихвар і скнара, ніколи не зникне. Будь спокійний. Тільки попадись такому пройді в лапи — біди не минеш. Він тобі в пам’ятку дасться. Канґецу-кун, ти його бережися.
202
Цитата
— Нічого страшного. «Ого, ще кирпу гне злодюга! Xто не знає рук твоїх роботи? А ти ще не попався, все за чужим добром полюєш?» Я покажу йому, де раки зимують! — холоднокровно погрожував Канґецу-кун.
— До речі, коли вже зайшла мова про доноси, то у двадцятому столітті більшість людей має до них великий потяг. Як ви гадаєте, чого б це? — поставив недоречне абстрактне запитання Докусен-кун, коли обговорювалася конкретна проблема. На те він і Докусен-кун.
— Либонь, тому, що ціни підвищилися, — відповів Канґецу-кун.
— Може, через те, що ніхто не розуміється на мистецтві,- промовив Тофу-кун.
— Мабуть, тому, що в людини прорізалися ріжки цивілізації.Тепер вони їй сверблять, як горло від карамельки, — сказав Мейтей-кун. .
Настала господарева черга. Самовпевненим тоном він почав:
— Я багато над цим роздумував і дійшов висновку, що потяг сучасної людини до доносів треба шукати у надмірно вираженій самосвідомості. До речі, в моєму розумінні самосвідомість не має нічого спільного з тим, що Докусен-кун вважає способом осягнути первісну людську суть, зазнати благодаті — нірвани, злитися воєдино з небом і землею…
— Ого, як складно! Кусямі-кун, якщо вже ти не втримав язика за зубами і розпочав таку серйозну дискусію, то дозволь і мені, скромному Мейтеєві, одверто висловити свої закиди сучасній цивілізації.
— Вольному воля, як маєш що за душею, кажи.
— А таки маю. І чимало. Ти — втілення суперечностей: недавно вклонявся агентові поліції, як божеству, а сьогодні порівнюєш донощиків з грабіжниками і злодіями. А от я ні разу в житті не міняв своїх поглядів.
— Агент поліції — це агент. Донощик — це донощик. Колись — це колись, а сьогодні — це сьогодні. Незмінність твоїх поглядів тільки свідчить про розумову відсталість. Це ж про тебе сказано: «Дурень не зрушитьз місця» [203] .
203
Фраза з конфуціанського трактату «Луньюй»
— Ач який строгий! За таку відвертість і донощика можна похвалити.
— На що ти натякаєш? Я — донощик?
— Я не кажу, що ти донощик. Ти — чесна людина. Але годі нам з тобою сваритися. Краще дослухаймо твої міркування.
— Самосвідомість сучасної людини — це чітке розуміння того, що її інтереси не збігаються з інтересами інших. Ця самосвідомість зміцнюється з кожним днем розвитку цивілізації. Врешті-решт невеличке зусилля зводить її до абсурду, до суперечності з природою. Хенлі (2, р.422) якось писав, що Стівенсон ні на мить не забував про себе: випадково проходячи мимо дзеркала, він не заспокоювався доти, доки не глянув на своє відображення. В тих словах виражено тенденцію нашого часу. Сучасні люди всі такі. «Я» переслідує їх усюди, незалежно від того, чи вони сплять, чи ні. Людські слова і поведінка стають дедалі штучнішими, їхній справжній зміст заміняє суєта. Люди вигадують собі перешкоди, життя їхнє стає нестерпним: з ранку до вечора вони змушені жити так, наче прийшли на оглядини. Слова «спокій», «задума» — для них пустопорожні звуки, позбавлені будь-якого змісту. В цьому розумінні сучасна людина скидається на донощика і злодія. Донощик ховається від людського ока і все думає про свою вигоду. Природно, за таких обставин його самосвідомістьзміцнюється. Злодій теж за себе переживає. Помітять чи не помітять? Ось що не сходить йому з думки. Природно, що і його самосвідомість не може не міцніти. Сучасну людину уві сні й наяву тривожить одне: що я з цього матиму? То ж і не дивно, що в неї вкорінюється свідомість нишпорки і злодія. І вдень і вночі, ховаючись од людського ока, копирсатися у своїх темних ділах, до самої могили не знати хвилини спокою — ось що їй судилося. Ось воно прокляття цивілізації! Якадурість!