Вирвані сторінки з автобіографії
Шрифт:
О, ти ласкавий, Боже, до людської слабкості... Ти зробив так, що тоді, у Варшаві, не було ДмитрикаВасильовича Стуса коло іншого Дмитра. Володимировича.Бо Стус би не встояв! Він, гарячий, був би точно зіпсував варшавський дрес-код Табачника.
Але у Дмитра Стуса ще є час!
Несповідимі путі твої, Господи...
...Отак починається і триває велика любов двох великих українців, як наша незнищенна - іще з Варшави - любов із Табачником! Це вам не велика політика з кимсь чи без когось! «У меня пересыхают губы от одной лишь мысли о тебе» - написала одна із моїх улюблених російських поетес Марія
А знаєте, скільки я маю заздрісників через те що в моєму житті є такий чоловік! Своїми ексклюзивними нараціями він перевершив усіх знаних мною чоловіків за таке моє не дуже й коротке життя! Не кожна жінка має такого, хто вдаряв би сам себе довбнею алогізмів: «апологетика фюрера і Рейху, майстер пера, класик, який ще не вмер»(Свят-свят-свят! Навіть задля класики не хочу вічності)... Як вам такі ексклюзиви? Заздрите? Не хочете читати автентичного Табачника, заздрісники ви такі?! То читайте Табачника в інтерпретації Івана Михайловича Дзюби липня Божого року 2010. Ет, свята наївність! Я думала, що на світі один лиш Дмитро Табачник. А на світі є Дзюба. І від цієї думки мені твердо спиться щоночі!
ВОЛОДИМИР ЯВОРІВСЬКИЙ
2008 рік. Десять по шостій ранку. Розбудив телефон із невизначеним номером. Уперше в житті мені телефонував Володимир Яворівський. З Кіровограда. Неймовірно схвильований. Подумала: хтось умер. «Я щойно перегорнув останню сторінку твоєї «Москалиці». «Москалиця» добра, а в чомусь - просто бездоганна. Але «Мама Маріца...» - це світовий шедевр!». Спросоння я рада, що голова Спілки, окрім того, що підписує фінансові документи, читає своїх колег... Я також читаю всіх.
P.S. Автотренінг
Франтішек ГРУБІН Еще не осень! Если я Терплю, как осень терпит лужи, Печаль былого бытия, Я знаю: завтра будет лучше. Я тыщу планов отнесу На завтра: ничего не поздно. Мой гроб еще шумит в лесу. Он - дерево. Он нянчит гнезда. Я, как безумный, не ловлю Любые волны. Все же, все же, Когда я снова полюблю, Вновь обезумею до дрожи. Я знаю, что придет тоска И дружбу, и любовь наруша, Отчаявшись, я чужака - В самом себе я обнаружу. Но в поединке между ним И тем во мне, кто жизнь прославил, Я буду сам судьей своим. И будет этот бой неравен.2009 рік. Я вже так довго лежу в лікарні, що Володимир Олександрович Яворівський за той час устигнув не тільки свою (вінницьку) і мою (буковинську) землячку, совісного письменника із твердим,
Перед тим - тоді - після тогоя спізнаю таку розпуку, такий фізичний біль (він у мене має назву «безанестезійний»), що забави української будь-якої еліти чи еліти-псевдо уже не мають жодного сенсу. Крім короткочасових нервів. Бавитися - це не у тюрмі, як свого часу Дзюба, сидіти.
Сенс має єдине - життя. І я про це завжди пам'ятаю. Адже я народилася в Європі. Тобто на Буковині. А, отже, я знаю не тільки свої прислів'я, але і прислів'я народів-сусідів. Пам'ятаєте оте, польське, де є такі слова: «...
– не дамся!»Ну, що не «здоганяєте»? Пам'ятаєте, Іван Миколайчук у «Білому птасі...» співав: « Причесався-прилизався, в білі штани вбрався. А як прийшов до дівчини, на порозі... сів».Це я так 2009 року, пся крев!, «не давалася» хворобі. А Бог і добрі люди помагали.
І ось посеред літа, в палаті, вмикаю телевізор: Господи, Твоя воля... Показують жахливі кадри з місця автомобільної аварії, де загинув молодесенький син Ганни Герман. Хто має діти, має серце і має співчуття, той може собі лише уявити...
(У мене є така незнищеннагарячість - коли когось зобидили, коли хтось у біді, коли неправедно із кимсь вчинили, я тоді шукаю номер телефону цієї людини, дарма, що не знайомої, і пишу повідомлення чи дзвоню, якщо людину знаю). Щоб підтримати. Бо є такі часи, коли твій чорний телефон також мертвіє. І лише тоді ти пізнаєш «хто твій любий друг». Я зателефонувала одному своєму знайомому з проханням дати бодай якийсь телефон Г. М., знайомої мені (тоді)лише із телевізора, зате дуже добре знайомої мого знайомого. І ця худоба на двох ногахвідповіла мені дослівно: « Навіщо? Є люди, яким не варто співчувати...»
О, ви не знаєте мене у праведному гніві! Я тоді стаю не те що здоровою - я стаю Гераклом і Шварценегером в одній особі. Фурією. Бісицею. Чортицею. Всі українські Кайдаші тоді відпочивають або оформляють пенсію.
...Я казала цій істоті, цій худобі на двох ногах, що вона нелюд, що в усіх є діти і ніхто не є безсмертний, бо я була свідком, що було з матір'ю Володі Івасюка після його смерті... я казала так, ніби та Герман була моєю сестрою... Хто мене знає, той знає, як я умію говорити словами фурії...
Але людина без серця і в біді дивиться на іншу людину крізь скельця партії. Або якісь інші скельця. Я поки що не вивчала цей феномен. Але я більше ніколи відтоді не телефонувала худобі.Він у партійному «моноліті», а я - Марія Матіос.Я мати бджіл і мати ос. Про це знає навіть Ганна Герман. Наша. Українська.
P.S.
Худоба на двох ногах тодібула неправа - а я права.
І тепер так само. Права - хоч убийся.
Бо я пам'ятаю, що я - Людина.
P.P.S.
19 березня 2010 p. У вестибюлі Українського дому на 80-річчі Ліни Костенко Володимир Олександрович Яворівський зі мною не привітався: він мене «не впізнав». Мабуть, я була невимовно гарна.
У травні 2010 року у Варшаві, на міжнародній книжковій виставці, до українського стенду, де відбувалася презентація моєї «Солодкої Дарусі» польською мовою, підійшов дуже високий чоловік. Він запитав, чи є щось українською про Анну Герман. Хтось відповів: « Про неї ще не написали, але вже пишуть».