Витязь у тигровій шкурі

Руставели Шота

Сльози в море протікали - діва плакала, бліда вся:

«Ти поїхав - від печалі він у мандри десь подався

І відтоді більш до мене не приходив, не з'являвся».

Наче спис у серце влучив,- витязь став смутним, журливим.

Він сказав: «Не личить, сестро, бути лицарю зрадливим.

Ошукав він, зрадив клятву, я ж не був таким мінливим:

Як не міг додержать слова - нащо клявсь слівцем квапливим?

Я зазнав заради нього стільки горя в цій

юдолі!

Чи забув він тут про мене? Чи нестерпні стали болі?

Як він смів зламати клятву самохіть, по власній волі?

А проте я не дивуюсь, бо не жду добра від долі!»

Діва змовила: «Ти правий, та послухай слів дівиці,

Не подумай, що я хочу боронити вчинки ниці,

Але треба мати серце, щоб додержать обітниці,

Він же втратив серце й прагне тільки смертної чисниці.

Серце, розум і свідомість - всі сполучені в єдине.

Як відходить серце - й решта вслід за ним у безвість рине;

Серце втративши, не може буть людиною людина.

Ти не бачив, ти не знаєш, як у полум'ї він гине!

Правий ти у наріканнях, другом кинутий своїм;

Як тобі, розважний муже, я про нього розповім?

Мій язик би натомився, серце стало б навісним,-

Так кажу, рожденна в горі, бо була укупі з ним.

Повість про його страждання хто повідав би тобі?

Не лиш люди,- біль цей вчув би навіть камінь, далебі,

Для ключів Діжлійських досить сліз, що ронить він в журбі.

Кожен мудрий щодо інших, не у власній боротьбі.

Як ішов він, я спитала: «Що повинна відповість

Я, сестра, коли прибуде Автанділ, наш любий гість?»

Відповів: «Нехай шукає, хоч яка йому користь?

Обіцянки не порушу, не лишатиму цих місць.

Не зламаю слова клятви, не піддамся тут мані,

Час умовлений прожду я, сльози лиючи рясні.

Як помру - нехай сховає, проказавши: «Жаль мені!»

А живим застане - диво, бо життя невірні дні!»

З того часу зникло сонце,- скрилося за небосхил;

Я ж, покинута, ридаю і слізьми зрошаю діл,

І страждаю, божевільна, і не маю більше сил.

Смерть про мене вже забула! Доля - зверхниця всіх діл!

Є в Китаї камінь. Напис там вкарбовано в габі:

«Той, хто друзів не шукає,- він є ворог сам собі».

Зжовкли витязя троянди і фіалки голубі,-

Йди, шукай його, розшукуй, як приречено тобі».

Він сказав: «Це справедлива відповідь докору злому,

Та зміркуй: як бранець бранцю, другу я служу мойому.

Наче олень, що шукає джерела, я втік із дому,-

Я шукаю, я мандрую, забуваючи про втому.

Ту, що в неї перли й лали поєдналися з

кристалом,

Я покинув, хоч втішатись міг би з нею щастям сталим;

Опечалив богорівних - тайно втік, пойнятий шалом,

Засмутив їх чисте серце, став невдячним і недбалим.

Мій владар і вихователь всіх могуттям переміг;

Він - як небо, що дарує милість рясно, наче сніг!

З ним підступно я повівся, бо його покинуть зміг,-

Не здобуду ласки бога, отакий вчинивши гріх!

Сестро, все це ради нього стерпів я, добра ждучи;

Не збрехав, прийшов я вчасно, вдень мандруючи й вночі,-

Він же мною помітує, геть від мене ідучи.

Марно й тяжко натомившись, от стою в журбі й плачі.

На розмови дальші, сестро, я дозвілля вже не маю,-

Не болію за минулим, слово мудрих пам'ятаю.

Я піду,- чи смерть зустріну, чи його десь розшукаю,

Та за лютий присуд долі богові не дорікаю!»

Ані слова більш не змовив і пішов собі поволі

Геть з печери, через річку, чагарі й бескеддя голі:

Заморожував троянду вітер, віючи на полі.

«Де кінець моїм стражданням?»- - так він скаржився недолі.

Мовив: «В чому гріх мій, боже, око праве, всевидюще?

Друзів ти відняв од мене,- біль такий послав кому ще?

Мало мук зазнав я, видно,- мучить мисль про двох ще дужче.

Не жалітиму, як згину, занедбаю все живуще!»

АВТАНДІЛОВІ ШУКАННЯ ТАРІЕЛА, ЙОГО ПЛАЧ ТА СТОГІН

«Друг мій, кинувши у серце сніп троянд, завдав цим рану;

Я дотримав клятви - він же сам піддався на оману.

Якщо нас розлучить доля - я радіти перестану!

Інший друг вже заслужив би на ганьбу і на догану.

Навіть мудрий часом в горі тільки скаржиться безсило,

Хоч яка користь точити зливні сльози посмутніло?

Чи не краще розсудити, як звершити треба діло,

І на розшуки тужливця зразу ж вирушити сміло?»

У сльозах, в риданнях витязь пильні розшуки почав,-

Він шукав, гукав і кликав, уночі, як вдень, не спав;

За три дні пройшов багато чагарів, долин, галяв,-

Не знайшов; смутний вернувся, бо нічого не прознав.

Він благав: «В чім гріх мій, боже? Що зробив я без пуття?

Чом ти шлеш мені цю долю, цю покару й каяття?

Розсуди, на мене зглянься, ти - ласкавий мій суддя,

Скороти печалі строки, скоротивши дні життя».

ЯК АВТАНДІЛ ЗНАЙШОВ ТАРІЕЛА, ЩО ЗАБИВ ЛЕВА Й ТИГРИЦЮ