Витязь у тигровій шкурі
Шрифт:
Верхи їдучи, промовив небу й сонцю, плакав дужче:
«Я тебе благаю, сонце,- ти для всіх владик владуще,
Ти смиренного підносиш, щастям радуєш живуще,-
День на ніч не перетворюй,- хай любов свою знайду ще!
Йди, Зуале! Збільшуй сльози сліз ключем, журбу - журбою.
Одягни в жалобу серце, оточи мене імлою,
Мов осла, мене обтяжуй горя повною вагою.
Та скажи їй: «Будь його ти - твій він, плаче за тобою!»
О Муштарі! Стань для
Серце судиться із серцем - зваж їх мудрістю своєю,
Кривдний хай не стане правим, не глумиться над душею,-
Не завдай мені ще рани, я поранений вже нею!
Йди, Маріхе, лютим лезом влуч у груди юнакові.
У червець мене забарвлюй, обагряй потоком крові,
Про мої страждання милій у смутнім розказуй слові.
Ти ж бо знаєш, як змінився я без втіхи та любові.
Аспірозе, йди,- згораю через неї я від палу,-
Ти оздоблюєш їй перли облямівкою з коралу,
Ти даєш красуням юним чарівничість забуялу,
А таких, як я, безумних, покидаєш на поталу!
Отаріде! Ми поділим рівну долю посмутніло,
Бо й мене в огні кружляння красне сонце закрутило.
Опиши мою скорботу! Сліз озера - ось чорнило,
Ось перо - мій стан похудлий, це тонке, як волос, тіло.
Йди, о місяцю, явити серцю ласку правосудну,-
Я, мов ти, з веління сонця то погладшаю, то схудну;
Про мої страждання діві ти повідай повість трудну, їй скажи:
«Його не кидай», мисль її розвій облудну.
Сім зірок, сузір'ям звівшись, хай мені за свідка стануть:
Хай Зуал, Муштарі, сонце й Отарід до неї прянуть,
Аспіроз, Маріх і місяць до її палат заглянуть,
Скажуть їй, що сили в мене від страждань вогненних тануть».
А тоді він серцю змовив: «Нащо сльози ллєш на діл?
Не згуби себе, бо, видно, ти у владі вражих сил.
О, в коханої волосся - барви воронових крил!
Той здобуде радість, котрий горя винесе наділ».
Він казав про змінність світу, мовив сам собі:
«Живи! Може, ще побачиш сонце,- не тумань же голови».
Він співав чудово, зливши сльози з росами трави,-
Соловей би після нього прозвучав, мов крик сови.
Пісню витязя зачувши, із діброви вийшли звірі,
Встали, вражені тим співом, з хвиль морських каміння сірі,-
І вчували, й дивувались, і ронили сльози щирі.
Він співав пісень журливих - всесвіт слухав їх в сумирі.
Все прийшло співця хвалити - всі створіння, люди, стани:
Птиця з неба, кит із моря, риба з річки, звір з поляни
, З грецьких міст, з осель індійських, східні й західні прочани,
Руси, франки, та іранці, та з Місреті єгиптяни.
АВТАНДІЛОВЕ
Сімдесят він день над морем їхав, плачучи з відчаю;
Вгледів раптом мореходів, що пливли у даль безкраю.
Витязь їх спитав, гукнувши: «Стійте! Ви з якого краю?
Ця земля кому належить, хто тут паном - вас питаю».
Відказали: «О прекрасний! Сповнив захват наші груди!
Ми захоплені тобою; ми відкажем без облуди:
Тут - турецький край, а звідси вже Фрідон панує всюди.
Як не вмліємо від тебе, то почуй, чиї ми люди.
Нурадін-Фрідон - владика, що над нами верховодить;
Він - звитяжець, вершник дужий,- чи земля таких ще зродить?
І ніхто йому, мов сонцю, не посміє десь зашкодить.
Він - наш пан, він - наше сяйво, що з небес на землю сходить».
Витязь мовив: «Ви, братове,- люди добрі, слава богу.
Пана вашого шукав я, тож направте на дорогу,
І за скільки день зверстати путь туди я маю змогу?»
З ним пішли морці укупі, ставши левню на помогу.
Розказали: «Ця дорога - битий шлях в Мулгазанзарі;
Там - наш цар, цей мечоносець, цей стрілець, безжальний в карі.
Десять день в путі пробудеш ти, чий лик - рубіни ярі.
Ах, чужинцю!
– нас, чужинців, палиш ти в своєму чарі!»
Він сказав: «Мене дивує ця надмірна похвала,-
Як троянда, змерзла взимку, вас причарувать могла?
От якби її узріли в час, коли весна цвіла,-
Отоді вона всім людям справді втіхою була!»
Моряки пішли. Коневі острогами боки стис
Верхівець залізносердий, стрункотілий кипарис.
Мчав скакун учвал, а левень сповнив журним співом ліс,
І кристал омили сльози, і схиливсь од сліз нарцис.
Де б чужих людей не здибав - зразу острах в них зника,
Йдуть дивитись, милуватись красотою юнака,
І від себе не пускають, бо розлука їм тяжка;
Все розкажуть, що спитає, ще й дадуть провідника.
Ось уже Мулгазанзарі,- закінчилась довга путь.
Бачить він у полі військо, що на лови йде, мабуть;
Справді - поле облягають, з пружних луків стріли шлють,
Кричачи звитяжно, звірі, мов колосся стигле, жнуть.
Він зустрічного якогось запитав: «Хто володар,
Що вчинив цю колотнечу, здвиг вояцтва, рух отар?»
Той сказав: «Фрідон преславний, наш мулгазанзарський цар,
Тут полює, оточивши болота, ліси й чагар».
Він поїхав, щоб зустрітись із виборним військом тим.