Витязь у тигровій шкурі

Руставели Шота

Чи красу його я зможу описать пером своїм?

Мерзли люди з ним в розлуці, пломеніли, бувши з ним;

Стрічних з розуму він зводив станом - пагоном гінким.

Враз орел шугнув із неба, не злякавшись збройних лав;

Скакуна погнав звитяжець, звичний до таких забав,-

Лук схопив, метнув стрілою,- на траву орел упав,

Із коня зійшов спокійно і крило орлове втяв.

Це побачивши, мисливці припинили раптом лови;

Лад порушивши, до

нього позбігалися з діброви

І прибульця обступили; їм забракло навіть мови,-

Не наважувались левня запитати: «Звідки й хто ви?»

Горб на полі був,- на ньому став Фрідон, привідця бою.

Сорок з ним стрільців стояло, славних влучною стрільбою.

Автанділ туди поїхав, вояки пішли юрбою; Дивувавсь Фрідон:

«Що сталось?» і палав уже злобою.

Посланцю Фрідон промовив: «Йди! Що сталось, подивися!

Чом вони безладним тлумом, як сліпі, бредуть з узлісся?»

Раб пішов; і він побачив кипарис, що там піднісся,

І спинився - в нього очі сліпотою пойнялися.

Автанділ сказав, збагнувши, що потрібно цій людині:

«Сповісти - перебуває у Фрідоновій країні,

Із чужих земель прибувши, шлях звершивши в самотині,

Посланець від Таріела, з ним побратаного нині».

Раб вернувся до Фрідона, перед паном став грізним

І сказав: «Я бачив сонце, що розвіє тьму і дим,-

Він і мудрих зводить з глузду. Словом він озвавсь

таким: «Я приїхав до Фрідона, Таріела побратим».

Таріелове наймення у Фрідона будить біль -

Безупинні сльози ллються, стогне серце, лине квиль,

Студенить троянду вітер, з вій зривається мятіль.

Славлячи їх зустріч, кличі пролунали звідусіль.

Поспішив Фрідон назустріч, підійшов і став навпроти,

Рік, на левня задивившись: «Якщо ти не сонце - хто ти?

Раб не зміг, тебе хваливши, гідно вславить всі красоти».

Сльози щастя в них лилися, хоч були журливі доти.

Не соромлячись, в обійми впали, повні втіхи й жару,-

Витязь млів од чар Фрідона, а Фрідон з його млів чару.

Сонце знітилось, узрівши витязів сліпучих пару!

Вбий мене, як стрінеш рівних ти на торзі, в дні базару!

Чи, подібні до Фрідона, десь ще лицарі були?

Та прибув до нього витязь, гідний вищої хвали,-

Гаснуть зорі, що до сонця надто близько підійшли;

Вдень не сяє свічка,- світить тільки в час нічної мли.

Верхи рушили обоє до Фрідонових палат.

Полювання увірвавши, всі вернулися назад;

Щоб побачить Автанділа, військо виладналось в ряд,

Кажуть: «Хто створив це диво, цю принаду всіх принад?»

Витязь мовив

до Фрідона: «Знаю - чути хочеш ти,

Хто я, й звідки, і якої добиваюся мети,

Чом я знаю Таріела, через що ми з ним брати;

Буть рабом я годен - він же братом став мене ректи.

Князь, підданий Ростевану, аравійський лицар - я,

Проводир високий війська; Автанділ - моє ім'я.

Я - владар, мене зростила з юних літ царська сім'я.

Хто з людей мене зневажить? Всіх жахає лють моя.

Якось цар на лови рушив. На рівнині, вдалині

Ми узріли Таріела; сльози він ронив рясні,

Не озвавсь на заклик - вчинки всі були його чудні.

Ми розгнівались, не знавши, що горить він у вогні.

Наказав його схопити цар у гнівнім почутті,

Та він військо наше знищив, лави вигубив густі:

Тим побив і руки й ноги, ті сконали, впали ті;

Ясно нам, що не звернути людям місяця з путі.

Та, дізнавшись про поразку, люттю цар спахнув страшною,

Сам туди помчався кінно, гордий, ладнаний до бою.

Таріел, царя впізнавши, заховав смертельну зброю,

Миттю зник, не залишивши навіть сліду за собою.

Повернувшись, ми казали: «Певно, то була мара».

Цар журився, припинились учти, гулі, всяка гра.

Я тоді рішив прознати тайну цього моцара

І його шукати рушив, зрікшись радості й добра.

Я його шукав три роки, втратив сон, забув забави;

Врешті слід його вказали ним поранені хатави,-

Я знайшов тоді троянду, зжовклу з горя і неслави.

Він прийняв мене, мов батько; про свої повідав справи.

Він забрав печери в дивів, кров'ю їх збагрив булат

І почав у тих печерах проживати вдвох з Асмат;

Давнє полум'я печалі мучить витязя в сто крат.

Всіх розлука з ним вдягає в чорний стрій, в жалобу шат!

Живучи в печері, діва сльози точить із очей.

Витязь дівчину годує, наче лев своїх дітей,-

Принесе їй здобич, сам же йде, обходить світ оцей;

Окрім неї, знать не хоче більш нікого із людей.

Він мені, чужинцю, виклав повість днів своїх смутну,

Про кохану і про себе, про недолю їх жахну.

Скільки він зазнав страждання - я, шалений, не збагну!

Вмре він, діви не зустрівши, що кладе його в труну!

В безупинних мандрах схожий він до місяця ясного

І на мить коня не кине - дару цінного твойого;

Наче звір, людей боїться і не бачить анікого.

Горе нам, його згадавши! Горе тій, що вмре за нього!

Загорівсь я жаром левня, спопелів так само в горі,