Витязь у тигровій шкурі
Шрифт:
Ради любої моєї хтів їй виявить любов,
Та вона гарчала й кігтьми тіло дряпала у кров;
Я не стерпів і до смерті ту тигрицю поборов.
Сперш хотів угамувати, та роздерла руку голу,
Не притихши,- спересердя я поверг її додолу.
І в ту мить згадав, як в сварці був образив світлочолу,
І в плачі я ледь не втратив душу, в горі похололу.
Оповів усе, мій брате, що я зніс, без тебе живши.
Нащо жити? Не дивуйся, отаким мене узрівши,-
Я
І зітхав, і плакав витязь, повість журну розповівши.
Автанділ також з ним плакав і росив сльозами квіти.
Він казав: «Не змучуй серця, не вмирай, ріши терпіти;
Бог ласкавий до кохання, хоч багато зніс журби ти,-
Він удвох вас не єднав би, хтівши потім розлучити.
Лихо стежить за міджнуром, наче тінь, навколо бродить,
Та, як хто зазнав страждання, згодом радість він знаходить.
О любов - чуття тужливе, що до смерті нас призводить,
Що невчених научає, а в розумних безум родить!»
ЯК ТАРІЕЛ І АВТАНДІЛ РУШИЛИ ДО ПЕЧЕРИ ТА ЯК ВОНИ ПОБАЧИЛИ АСМАТ
Вдвох помчали до печери, до гірського перевала.
їх Асмат узріла й зразу сповнена відради стала,
Поспішила їм назустріч, камінь скель слізьми черкала;
Із плачем поцілувались, і пройшла недуга стала.
Крик Асмат пролинув: «Боже! Ні, тебе язик не змовить,-
Світ ти сяєвом наповнив, наче сонця щедра повідь!
Як хвалить тебе, як славить через людську кволу сповідь?
Ти не вбив мене,- тебе я не здолію славословить!»
Таріел сказав: «О сестро! Щасним вже мені не бути,
Бо завжди воліє доля втіху в горе обернути,-
Це - закон правічний світу, і не вперш його нам чути.
Радість я б зазнав од смерті,- жаль мені твоєї смути!
Хто б у спразі дав пролитись марно десь води й краплині?
Нащо я ридав раніше, нащо я ридаю нині?
Смерть - в безвідді, повноводдя ж оживляє й цвіт в пустині.
Де троянди ті єдині? Де згасає блиск в перлині?»
Автанділ, також згадавши сонце втрачене - кохану,
Проказав: «Моя навіки! Я без тебе жить не стану,
Бо розлука загорнула все життя в скорботу тьмяну.
О, якби була ти знала, як вогонь роз'ятрив рану!
Сонце никне,- і троянди укриваються імлою;
Що лишилось нам, як сонце заховалось за горою?
Укріпися, кволе серце, ставши скелею твердою,-
Не вбивайся, бо красуня ще зустрінеться з тобою!»
Вгамувавшись, мовкнуть левні, хоч вогонь палає в тілі;
Йде Асмат в печеру, стогне, теж згоряючи в горнилі.
Перед ними шкуру тигра стеле на гірському схилі,-
Там сідають і говорять речі
Починають учту, мцваді спікши й винісши на гало,-
Був бенкет отой без хліба, і гостей на ньому мало.
Просять їсти Таріела, та на їжу сил не стало:
Шмат маленький розжувавши, він випльовує недбало.
Це - приємно, якщо людям кажуть речі ніжні й гідні,
Вислуховують їх пильно й не минуть вони безслідні,
Бо почнуть згасати трохи у душі вогні невидні.
Люди згадують охоче про свої минулі злидні.
Цілу ніч обидва леви, два герої, так сиділи,
В тихій бесіді печалі один одному розкрили,
А світанок їх розмові ще додав нової сили,
І тоді вони взаємно знову клятву повторили.
Таріел промовив: «Досить ми тут слів наговорили!
Хай тобі за вірну дружбу бог пошле добра і сили.
Годі клястись,- ми не п'яні нашу клятву потвердили.
Пам'ятатиму до смерті я про тебе, друже милий!
Пожалій мене, не кидай у вогонь іще новий:
Не кресало запалило в мене омах вогневий -
Ти помреш, його не згасиш,- присуд світу є такий;
Йди від мене і до сонця повернися знов, живий.
Ні, мене порятувати не зуміє й сам творець,-
От, безумний, я блукаю по лісах на манівець.
Був і я чинив, як личить всім розумним, та - кінець,
Шалу час прийшов, і став я - світу навісний житець».
Автанділ прорік: «Що можу відказать? Я визнаю,
Що казав ти речі мудрі, як годиться мудраю,
Та чи бог не має сили рану згоїти твою?
Над усім, що є на світі, має силу він свою.
Сотворивши вас такими, не захоче правий бог
Розлучити, щоб в безумстві, мов билина, ти засох;
Доля шле міджнуру завше безліч болів і тривог.
Вбий мене, як ви небавом не зустрінетесь удвох.
Муж втрачає гідність мужа, якщо він не зносить мук.
Уникать біди не личить,- це ось висновок наук.
Світ суворий, та прещедрі обдарунки божих рук.
Вчись, чого я вчу, бо неук - слово це пробач - віслюк.
Слухай пильно, що промовлю для напучення твойого:
Я прийшов, бо любе сонце відпустило у дорогу; їй сказав я:
«Спопеліло в мене серце через нього. Чим тобі такий придамся?
Годі й слів казати много!»
Відказала: «Я радію - гідна мужа ця відвага.
Буде службою для мене левню з'явлена увага».
Я пішов. Не затуманив хміль мене чи п'яна спрага.
«Боягуз ти!» - діва скаже, як вернусь; мине повага.
Годі слів! Мене послухай: до життя не будь байдужим,-
Трудні справи подолавши, станеш ти розумним мужем.