Витязь у тигровій шкурі
Шрифт:
Видно, людська річ не може викласти цю дивну тайну.
Бог ласкаво ощасливив нашу пані добродайну -
Він для неї шле дарунком полонянку незвичайну.
Бог воліє, щоб ту діву повели ми до цариці,-
Дасть вона за цей дарунок щедру сплату із скарбниці;
Все одно нам од владарки не сховати таємниці,
Лиш завиним перед нею, і зганьблять нас вчинки ниці».
Ми погодилися зразу, марних чвар не почали,
Шляхом знов назад в Каджеті нашу бранку повели,
Всяких
А вона ридала,- сльози по щоці її текли.
До Рошака я звернувся: «Відпусти хоч на часину
Ти мене у Гуланшаро,- я вернусь, тебе не кину».
Він пустив, і я поїхав; я тут маю шовк - частину
Заберу його й вернуся знов назад, в свою країну».
Всім подобалася повість про діла такі чудні,-
Кожне слово я почула, хоч стояла вдалині,
І зі слів його впізнала риси діви осяйні.
На всі драхми, повним коштом радість сплачено мені.
Я того раба до себе повела тієї ж миті. Попросила:
«Що казав ти,- повтори слова мені ті».
Повторив він все, нічого не міняючи у звіті,-
Повість ця мені, півмертвій, сил дає прожить на світі.
Чорних двох рабів я мала, знаних скрізь, як чаклуни,
Що могли ввійти і вийти невидимими вони,
їх послала я в Каджеті: «Не баріться,- з далини
Не вертайте, не прознавши десь про неї новини».
За три дні вони вернулись, чаклуни та мудраї:
«В путь там рушила цариця за моря в якісь краї;
В неї діва, що на людство сипле промені свої,-
За недолітка Росана вже засватали її.
Дулардухт звеліла: «Діву видам заміж за Росана
Лиш тоді, коли у серці згасне пал і зникне рана;
Доки я вернусь додому - хай тут жде на милодана».
В неї раб єдиний - євнух; житлом в неї - башта тьмяна.
В путь з царицею зібрались чаклуни, причар митці,
Щоб на ворога не трапить, не зблукать на манівці.
Залишилась в місті варта - найхоробріші бійці.
Час іде,- вже мають скоро повернутись мандрівці.
Місто Каджів - нездоланне. Мур обвівсь навкруг твердині,
Ще й стримить над містом скеля,- тайний хід є в скелі нині,
Можна ходом тим пробратись аж до башти на вершині,
Де красуня сонцелика пробував в самотині.
Варта з витязів суворих коло входу стала там,
Десять тисяч мечоносців, осторога ворогам,
Ще й три тисячі сторожі коло трьох фортечних брам…
Ти на полонене серце не вдягай кайдани сам!»
Осяйного Автанділа хоч гризе печаль стара,
Та від слів оцих приємних трохи зменшилась жура,
Радо він уславив бога, образ вічного добра:
«Звістку радісну і щасну кажеш ти, чиясь сестра!»
Він
Бо твоя жадана повість увільнила нас від скрути,
Але дай мені ще більше про Каджетію почути:
Як безплотний каджі може на людину схожим бути?
Жаль за дівою збудила оповідь твоя сьогодні,
Але що ж безплотні каджі учинити жінці годні?»
Змовила Фатьма: «Так знай же,- то не духти химородні,
А лиш люди, що обрали житлом скелі та безодні.
Каджами цей люд назвали, бо в їх місті верховодять
Люди, вправні у чаклунстві, що могутньо химородять;
їх ніхто і не зачепить, самі ж всюди людству шкодять.
Всі, що йдуть боротись з ними,- в сліпоті й ганьбі відходять.
Знають чар таємних силу; супротивних засліпляють,
Кораблі у хвилях топлять, в морі вихорі здіймають,
Воду сушать і по водах, мов по землях, походжають.
Схочуть - день без сонця гасне, схочуть - пітьму осявають.
Звуть їх каджами за люті їхні чари й ворохоби,
Хоч вони, як всі ми, люди, людські маючи подоби».
Автанділ сказав: «Зцілився дух мій, наче од хвороби,
Бо звістки, отут почуті, всі припали до вподоби».
Автанділ в сльозах невпинних серцем всім уславив бога:
«Боже, дякую тобі я, бо від тебе - допомога!
Слави й величі твоєї проказать устам не змога,-
Ти даруєш з неба ласку, й доля зміниться убога».
Славив бога: добрі вісті принесла йому ця повість,
Та Фатьма вже запалила в серці хтиву буйнокровість,-
Мусить пал її терпіти Автанділ, приспавши совість,
Мусить зносити лик сонця поцілунків гарячковість.
П'є Фатьма відраду, лігши з Автанділом тої ночі,-
Витязь стан її до себе пригортає неохоче.
Тінатін свою згадавши, тайним трепетом тріпоче,-
Звідси вирватись у безвість знавісніле серце хоче.
Ллються в море тайні сльози, сліплять очі силаю,-
Чорний вир агатний човен закрутив в крутінь свою.
Він казав: «Коханці, гляньте: був я рівен солов'ю,
Та, з трояндою розставшись, став я круком на гною».
Розтопить могла б каміння сліз рясних ріка кривава,-
Між троянд її спинила вій агатових застава.
Солов'єм Фатьма раділа, запобіглива й ласкава,
Бо, троянду стрівши, мріє солов'єм зробитись ґава.
Розсвітало. Сонце світу стан смуглявий свій омило
У купелі. Жінка внесла одягти на гарне тіло
Пишний стрій, чалму, білизну, що ясніла свіжо й біло:
«Все візьми ти, не соромся,- забери, що серцю мило».
Автанділ рішив: «Сьогодні я свою відкрию тайну».