Витязь у тигровій шкурі
Шрифт:
Серцем всім він прагнув помсти, а не тільки язиком.
Якби ти його не знищив, вкривши смертним безгомінням,
Він би нашу тайну викрив, бо палав оскаженінням.
Гнівний цар мій дім одразу б сплюндрував своїм велінням,
І дітей пожерти б змусив, і звелів побить камінням.
Я віддячити не в силі,- хай віддячить божа влада!
Більш мене вже не злякає зір того лихого гада.
Я віднині славлю долю: згинув підступ, зникла зрада!
Я вже смерті не боюся!
Автанділ їй рік: «Це правда! Так вже діється навкруг
З ворогів найгірший ворог той, хто вівся, наче друг
Мудрий серця не розкриє, уникаючи наруг Та тепер він труп.
Не бійся ні його, ні мстивих слуг.
Розкажи ж мені докладно, до якої сторони
Подалась красуня,- може, є звістки та новини?»
Знов Фатьма роняє сльози на серпанок пелени
«Згинув промінь, що, мов сонце, був освітлював лани'»
ФАТЬМА ОПОВІДАЄ АВТАНДІЛУ ПРО ТЕ, ЯК КАДЖІ ВЗЯЛИ НЕСТАН-ДАРЕДЖАН В ПОЛОН
Доле! Сатанинський підступ - ось таке єство твоє,-
Там зрадливості твоєї джерело невпинне б'є!
Де ти діла сонцерівну, що відраду нам дає?
Бачу я: у цьому світі все марнотою стає!
Мовила Фатьма: «Сховалось сонце, всесвіту світило,-
Увірвалось існування, і життя свій плин кінчило.
З тих часів безповоротно я поверглася в горнило,
І страждання сліз потоки із очей моїх точило.
Я, зненавидівши сина, дім увесь,- самотня плачу;
Як не сплю - про неї мрію, а вві сні її лиш бачу.
Той Усен, проклятий зрадник, за свою прокляту вдачу
Став гидкий - його прогнала, і його я винувачу!
Раз надвечір, як згасали сонця промені непевні,
Мимо чат міських пройшла я, мимо бідної харчевні.
Я її згадала,- серце вбили спогади плачевні,
І промовила: «Клену я чоловічі клятви ревні!»
Раб якийсь ввійшов до корчми, з ним три друзі -
зайшла браття. Раб по-рабськи був убраний,-
ті в дорожнє бідне лаття. Тут, на драхму взявши їжі,
сіли жваво круг багаття, їли, дружньо говорили, повні втіхи та завзяття.
Я прислухалась,- казали: «Добрі трунки і наїдки,
Та зібрались ми докупи,- невідомо хто і звідки;
Отже, кожен з нас повинен, щоб були всі інші - свідки,
Про свої діла й пригоди розпочати оповідки».
Втрьох ті виклали, що знали,- так ведеться вже давно
В мандрівців. Тут раб промовив: «Долю з неба нам дано.
Я зібрав для вас перлини, ви ж тут сіяли пшоно.
Бо моє оповідання - ліпше ваших всіх воно.
Я є раб царя Каджеті, владаря володарів.
Сталось так, що цар захворів,- недуг той його здолів!
Вмер сиріт розрадник
І взяла сестра царева доглядать його синів.
Дулардухт, хоча і жінка, управляє краєм гоже.
Хто раба її зачепить? Що їй підступи ворожі?
Вчить вона Росана й Родью - це її малі небожі,
А сама в Каджеті править,- їй скорились всі вельможі.
Десь сестра її померла - вість почувши цю сумну,
Стурбувалися вазіри: «Хто доклав би новину
їй про смерть лиця, що сяйвом осявало твердь земну?
Раб Рошак, що над рабами має владу головну».
Відповів Рошак: «Хай згину,- не знесу її плачу!
Я розбійником у поле ліпше зараз же втечу;
Там зберу багату здобич, погуляти дам мечу,
А, як втихне в неї горе, я назад сюди примчу».
Він скричав до нас, поплічних: «Я іду! Ходім за мною!»
Сто рабів найдужчих вибрав. Всі ми рушили юрбою,
Вдень грабуєм,- ніч на чатах не дає нам супокою.
З багатьох ми караванів скарб ділили між собою.
Ночі темної, глухої якось ми блукали в полі,
Раптом бачим,- блиск сліпучий осіяв усе в околі.
«Що, невже крокує сонце по землі на видноколі?» -
Так тоді ми міркували, з ляку й подиву схололі.
Цей казав: «Зоря світанку», «Ні, це місяць»,- той казав.
Щоб розглянуть сяйний привид, ми, припавши аж до трав,
Обійшли його, обстали мовчазним півколом лав,-
І до нас раптово голос з того світу пролунав.
Голос мовив: «Хто ви, люди? Як вас звать?
Без остороги їду я гінцем в Каджеті з Гуланшаро!
Геть з дороги!» Підійшли ми, це почувши, і зімкнули круг облоги,-
Перед нами виник в сяйві вершник, хмурий від тривоги.
Ми побачили обличчя, наче блискавку прозору,-
Грало сонячне проміння серед темного простору;
Розпочав тоді із нами привид бесіду сувору,
І агати вій стрілчастих осявало сяйво зору.
Ми слова йому казали ніжномовні, не грізні,
Він не був рабом. Не зразу розібрались ми в брехні,-
Перший з нас Рошак побачив, що це жінка на коні;
Він не дав їй, в бран забравши, знову зникнуть вдалині.
Ми казали їй: «По правді розкажи діла свої:
Хто ти є, чия ти, звідки і в які ідеш краї?»
Та мовчить вона, лиш ринуть сліз пекучих ручаї.
Жаль дивитися на місяць в пащі лютої змії!
Нам це сяйво полонене не промовило нічого -
Не сказала, звідки родом і страждає через кого;
їде мовчазна й печальна, дивиться сердито й строго,
І такий у неї погляд, як у василіска злого.
Нам Рошак сказав: «Не ждіте ви на відповідь негайну,-