Витязь у тигровій шкурі

Руставели Шота

Досі він вдягав одежу, для значних купців звичайну,

А тепер вдягнув обнову витязівську, злотосяйну.

Лев став сонцем. Всі узріли переміну в нім негайну.

Принесла Фатьма для учти різні страви та напої.

Автанділ, убраний пишно, появився у покої.

Мовила Фатьма, узрівши, що він зняв купецькі строї:

«Людям, що про тебе марять, втіхи ти додав нової!»

Захватом Фатьму впоїла красота його чудова,-

Він в душі своїй всміхався,

не промовивши ні слова:

«Ні, про мене їй нічого не сказала ця обнова».

Що робить йому? За нього жінка ця на все готова.

Розійшлися по обіді. Витязь вирушив додому,

Він вина напився й зразу ліг заснути, збути втому.

Аж увечері проснувшись, встав у блиску осяйному,

Запросив Фатьму до себе: «Радий гостю я нічному».

Автанділ, Фатьму зустрівши, чує зойк її палкий:

«Той, чий стан, немов алое, смерть несе душі моїй».

Садовить її він поруч, стеле килима він їй;

На садок троянд лягає тінь од хатки довгих вій.

Автанділ їй каже: «Фатьмо, все про тебе знаю я,-

Від новин цих затремтиш ти, мов жалить тебе змія,

Та повинна знать ти правду, хто я є, моє ім'я.

Чорні пущі вій агатних - там таїться смерть моя.

Ти гадаєш, що купець я і веду цей караван,-

Ні, я є воєначальник, володар мій - Ростеван.

Я - водій всіх військ, що гідні прославлять царевий сан,

Всіх скарбниць і всіх зброярень розпорядник я і пан.

Знаю, ти - мій друг надійний. Де ще є такі серця?

Цар мій доньку має,- рівен сонцю блиск її лиця.

То вона мене мордує, і мене красуня ця

Надіслала в мандри,- кинув я царя, її вітця.

Я, шукаючи ту діву, про яку казала ти,

В пильних розшуках невпинних обійшов усі світи,-

Зміг закоханого в неї лева зблідлого знайти.

Він терзає власне серце від журби і тяготи».

Автанділ Фатьмі повідав, що причиною було,

Щоб укрив у шкуру тигра Таріел своє чоло.

Каже він: «Бальзам ти маєш, що душі загоїть зло,

Що зрятує вії чорні, наче ворона крило.

Якби вдвох з тобою, Фатьмо, ми йому допомогли,-

Може, ті зірки б звільнились від розпачливої мли.

Нас удвох би прославляли люди піснею хвали,

Бо тоді б коханці, певне, одне одного знайшли.

Щоб в Каджеті надіслати, дай свойого чаклуна,-

Понесе він вість, з якої діва втішиться сумна.

Будем ми отак чинити, як порадить нас вона;

З ласки бога, нам скориться та каджетська сторона».

Мовила Фатьма: «О боже! В дивних свідчусь я ділах!

Подвиг, що про нього чую, грані вічності досяг!»

Раб-чаклун з'явився чорний,

наче ворон, віщий птах.

Витязь рік: «Іди в Каджеті, не страшись, що довгий шлях.

З мудрощів твоїх чаклунських мусить бути нам користь:

Загаси вогонь палючий, що серця нам люто їсть,

Новину цілющу сонцю ти повинен розповість».

Відказав той: «Вам я взавтра принесу жадану вість».

ЛИСТ, ПИСАНИЙ ВІД ФАТЬМИ ДО НЕСТАН-ДАРЕДЖАН

Пише так Фатьма: «О сонце! О світило всеземне,

Що всіх палить, хто до нього тільки поглядом сягне,-

Красномовне, величаве, милозоре, осяйне!

О кришталь і лал, в намисто щільно сплетені одне!

Хоч мені не розказала, звідки ти і хто ти є,

Та тепер, пізнавши правду, серце щастя зазнає.

Втишить безум Таріела повідомлення твоє,-

Хай фіалкою цвітеш ти, він трояндою стає!

Ось прибув сюди до тебе Таріела побратим,-

Автанділ, арабський витязь, що завзяттям запальним

Славен всюди. Він чекає на листа твого затим,

Щоб потішила нас, мудра, ти посланням докладним.

Наш слуга іде до тебе, щоб нам відповідь дала ти:

Що в Каджеті чути? Скоро мають каджі повертати?

Скільки війська у залозі - ми повинні точно знати.

Хто правує над вояцтвом? Чи потужні в місті чати?

Що про це ти тільки знаєш,- все вклади в своє послання,

А коханому твоєму передай хоч знак вітання.

Відтепер уже на радість оберни свої страждання,-

З ласки бога, вас з'єднаю, гідних щирого кохання.

В тебе, лист мій, бистрі ноги,- поспішай же в дальню даль!

Заздрю я тобі - побачиш ти рубіни і кришталь;

Ти щасливіший за мене: очі ті,- моя печаль,-

Стануть там тебе читати. Чи тобі мене не жаль?»

Лист Фатьми взяв раб, почувши слово, вимовлене нею:

«Ти красуню сонцерівну вісткою потіш моєю».

Одягнув чаклун на тіло смарагдових барв керею,

Тої ж миті зник, шугнувши над дахами, над землею.

Він летів, як линуть стріли, з лука пущені уміло,

І, коли досяг Каджеті, тільки-тільки звечоріло.

Повз озброєну сторожу він пройшов незримо й сміло

І віддав послання сонцю, що в ув'язненні смутніло.

Вільно він пройшов крізь брами, перед ним розкрився вхід,-

Вліз до башти він, патлатий, чорношкірий страховид,

Аж злякалась полонянка, як узріла негра вид.

Став троянди цвіт шафраном, а фіалки цвіт поблід.

Негр промовив: «Не лякайся, не мана я з того світу,-