Витязь у тигровій шкурі

Руставели Шота

Раб Фатьми я, що до тебе прилетів з листом привіту;

Прочитай цей лист - потішить він тебе, журбою вбиту,-

Поспішає промінь сонця до трояндового цвіту».

Сонцелика здивувалась, що Фатьма їй шле звістки,-

Мигдалі очей розкрились, затремтів агат хисткий.

Власноручно раб оддав їй гарно писані листки,-

Лист читала і зітхала, сліз роняючи разки.

Так раба спитала: «Хто там йде на розшуки за мною?

Хто прознав, що я існую, персть

топчу іще ногою?»

Відповів він: «Всім, що знаю, поділюся я з тобою:

Ти пішла - померкло сонце, огорнулись землі тьмою.

З того дня Фатьма страждає - в неї в серці лютий спис,

Сльози в неї по обличчю аж до моря ринуть вниз.

Якось раз уже Фатьмі я вість про тебе був приніс,-

Свідком бог,- вона відтоді не спиняє зливи сліз.

Та прийшов до неї витязь уродливий, вбраний гарно

, І вона йому повіла, як тебе шукає марно.

Він і є шукач твій смілий, що поводиться владарно;

Він мені звелів од тебе вість принести незабарно».

Діва каже: «Чоловіче, ти не зрік брехливих слів,-

Але як Фатьма дізналась, хто мене сюди привів?

Так, десь є той, що роздмухав в мене омахи вогнів!

Як кипить це бідне серце,- хай би лист мій розповів!»

ЛИСТ, ПИСАНИЙ ВІД НЕСТАН-ДАРЕДЖАН ДО ФАТЬМИ

«Пані й мати! Ось пишу я, сонцелика, цей одвіт.

Ти, дорожча, аніж мати, подивись, що робить світ

Із своєї бранки, з мене,- збільшив жаль, обтяжив гніт!

Тільки нині маю радість: лист од тебе, твій привіт.

Ти від двох нечистих духів вже колись мене звільнила,

А тепер мене обсіла лютих каджів тьмуща сила,-

В бран вони мене забрали, і звільнитися - несила.

Гинуть всі мої надії, що в душі своїй носила.

Новини які б ви інші від нещасної почули?

Ще нема цариці каджів, ще і каджі не вернули,

Та вояцтво тьмочисленне скрізь тримає караули.

Знай, що розшуки найдужчі тут нічого б не сягнули.

Той, хто там мене шукає,- марно втоми зазнає,

Марно мучить ради мене серце спалене своє;

Заздрю я - він бачив сонце, що промінням виграє.

Ах, без милодана стало тягарем життя моєї

Я раніш свої пригоди у собі ховала тайно,

Бо язик не міг промовить, як страждала я безкрайно.

Зглянутись на мене прошу я коханого відчайно,-

Хай від розшуків зречеться! Так йому і передай-но.

Хай він має жаль у серці до коханого створіння,

Бо коли він вмре, я стріну смерть подвійну від тужіння.

Ні, мені нема рятунку,- долі отаке веління.

Якщо він зневажить долю, вб'є мене її каміння!

Просиш ти йому

прислати знак якийсь від мене нині.

Шлю йому шматок вуалі, найдорожчої святині,

Бо на дар його дивитись - в мене радощі єдині,

Хоч, немов моя недоля, чорні барви в цій тканині».

ЛИСТ НЕСТАН-ДАРЕДЖАН ДО ЇЇ КОХАНОГО

До укоханого пише і зітхає з непокою,-

Полум'я палюче в серці гасне, зрошене сльозою;

Лист складає, що всі душі вмить пронизує стрілою;

Розкривається троянда, і кристали сяють грою.

«Любий мій! Я власноручно слово списую по слові,-

Стан гнучкий - пером для мене, а чорнило - з жовчі й крові.

А папір - серця то наші, разом з'єднані в любові.

О ти, серце, чорне серце! Ти, закуте, будь в закові!

Бачиш, любий мій, що діє світ оцей, його діла!

Скільки б сяєво не сяло, та для мене скрізь імла.

Мудреці ганьблять немарно світ, юдоль плачу і зла!

Горе, горе! Як без тебе існувати я змогла?

Роз'єднав нас, мій коханий, світ і час, проклятий тричі,-

Не судилось радо глянуть одне одному у вічі!

Що зробити може серце, мов списом пробите в січі?

Розум мій розкрив для тебе мрії й мислі таємничі.

Присягаюсь світлим сонцем, в мене зникла і надія,

Що живий ти, бо й у власнім вже зневірилась житті я,

Та, дізнавшись, прославляла милість бога-чудодія,-

Радість зваживши із горем, спалахнула марна мрія.

Ти живий - цього вже досить, щоб у серці зник одчай,

В серці, зраненому тяжко, в серці, спаленому вкрай.

Ти про мене, що вмирає за тобою, хоч згадай,-

Тут в журбі моє кохання виростає, наче гай.

Повість днів моїх для тебе тут описувать - несила,

Бо ця повість неймовірна і язик би мій зморила.

Раз мене Фатьма від горя - з ласки божої - звільнила,

Нині ж світ, як личить світу, знову кинув до горнила.

Він тепер ще збільшив горе, долучив до болів болі;

Мук моїх різноманітних, видно, світу не доволі,-

Знов у каджів непоборних опинилась я в неволі.

Все, що сталось з нами, любий,- все це справи злої долі.

Я сиджу в гірській фортеці - не сягти до мене й оку,

Через хід у скелі можна в тверджу вибратись високу;

День і ніч отут сторожа ходить з того, з цього боку,-

Вб'ють вони всіх супротивців, підступить не давши й кроку.

Ти гадаєш, що до інших рівне військо це вороже?

Не наклич такого горя, що мене забити зможе,-

Я тебе побачу мертвим, і в огні душа знеможе!