Ясні зорі

Гринченко Борис Дмитриевич

(Виходить.)

 ВИХІД XII

Аміна

Нікчемний!.. Він до мене про кохання

Насмілився казати!.. О, гидкий!..

Фатима

Та заспокойсь! Що ж він зробив такого?

Аміна

Мовчи! Я вже тобі казала й знов

Ще раз скажу, але уже востаннє:

Не згадуй більш про його ти мені,

Коли мою ти хочеш ласку мати!

Фатима

Не

буду вже...

Не гнівайсь тільки так!

Аміна

І як він смів звести на мене очі?!

(Обурена ходить який час по стежці туди й сюди, а тоді відразу повертається, підходить до Дмитра й стає перед їм.)

Невільнику! тебе я першу тут

Не бачила: ти мабуть тут недавно?

Дмитро

Ще й дня нема.

Аміна

А, так... нема і дня...

Тим я тебе й не помічала перше...

А звідки ж ти? з якої ти землі?

Дмитро

З козацької землі... З землі тієї,

Де через вас багато сліз лилось.

Аміна

Лилося сліз багато через мене?

Дмитро

Ба ні, не так!.. Лилося через тих,

Що ордами на край наш набігають,

Плюндруючи, у бран людей беруть,

Та через тих, що в їх людей купують

І на рабів їх повертають тут.

Аміна

Хіба рабів не можна купувати?

Дмитро

А що ж у нас є ліпшого на світі

За ту святу, над все найкращу волю?

Хто відніма добро це у людей,-

Найбільший той єсть лиходій, злочинець.

Аміна

Чи ба, який!.. Якби оце баша Почув, то він...

Дмитро

То що? Нехай карає!

А правда все ж у мене, а не в його.

Коли ж і ти так думаєш, як він,

То хоч краса і пишная у тебе,

Та з правдою вона не поєдналась.

Аміна

Невільнику! не забувай, що я...

Що кажеш ти... до панії своєї...

Дмитро

То краще я мовчатиму тепер

(Починає робити.)

Фатима

Його словам ти не дивуйся, пані,

Бо в тій землі козацькій всі такі:

Ані раба, ні пана в їх немає;

Це чула я багато вже разів,

Як з бранками-козачками чимало

І часто я балакала… від їх

І мову їх навчилась розуміти.

Аміна

(До Дмитра.)

Скажи мені, чи є сади у вас?

Дмитро

Колись наш край увесь як сад той цвів,

Як пишний сад великий

та багатий,

І дивною красою всіх тоді,

Мов чарами, приваблював до себе,

І раєм був, чи міг би бути він.

Та іншиї часи прийшли до його,

Зустрілася його недоля зла,

Тяжке-важке на його лихо впало,-

І пишний сад посохнув та зів'яв,

Долина сліз із райської долини

Зробилася,- такий мій рідний край!..

Але садів таких, як цей, чимало

Зосталося в моїй землі й тепер,

І так, як цей, чи краще, процвітають.

Аміна

А в тебе був у ріднім краї сад?

Чи вмієш сам ти саду доглядати?

Дмитро

Любив сади я змалку і умів

Кохати їх і добре доглядати.

Аміна

Коли це так, то я тебе звелю

Настановить доглядачем над садом

Оцим моїм,- його ти доглядай.

Чи догодиш мені ти їм,- побачу.

Дмитро

Похилий раб повинен догожать.

Аміна

Не через те... а просто так... я хочу...

Дмитро

Так через те хіба, що ти - краса?

Аміна

Зухвальний раб! З таким, як ти, не можна

І розмовлять! Фатимо, ну ходім!

(Повертається і хоче йти.)

 ВИХІД XIII

Доглядач

(надходячи здалека)

Чи чуєш! гей! Чи вам позакладало?

Іди сюди! Каміння тут носи!

От, клятий рід!..

Фатима

Іди, гука доглядач! Чого ж стоїш?..

Щоб лиха не було!

Дмитро

Та ось же йду!.. Зробитися з людини

Твариною!.. Треклятеє життя!..

(Виходить.)

 ВИХІД XIV

Аміна

Як сміє він так говорить зо мною!

Фатима

То що хіба? Але ж бо він тобі

Негарного тут не сказав нічого.

То він красу твою так похвалив.

Не дурень він, то й розбира, де гарне.

До того ще й з обличчя - бач, який:

Хоч у латках, змарнілий у неволі.

А тільки глянь, то зараз так і вздриш,

Що красень він. А очі так і сяють -

От як зірки ясні на небесах,

Та так собі і зазирають в душу!

Аміна

Ти хвалиш так його, немов би ти

У його вже і закохалась палко.

Фатима

Хто - я?.. Авжеж!.. Минулося давно!..

А що таки його кохати можна,