Ясні зорі

Гринченко Борис Дмитриевич

Аміна

Що воля скарб великий, щастя - так,

Та єсть іще одно найбільше щастя.

Дмитро

Не відаю яке,- скажи мені.

Аміна

Кохаючи, всю душу віддавати.

І в кого є це щастя,- забува

Той про усе, і навіть про неволю.

Дмитро

Неволю? Ні!

Аміна

Серед кохання втіх...

Дмитро

Ні,

він щодня про те все думать буде,

Що він є раб, купований, як віл,

Що мусить він робить, як товарина;

Коли ж йому судилось на віку

Ззирнутися з коханими очима,-

Так прийде пан і навіть не спита,

Що дума раб, що може почувати,

А на базар його звелить вести

З налигачем на шиї, щоб продати

І розрізнить з коханням тим навік.

Аміна

Це правда все. Але бува кохання,

Що гинуть всі кайдани перед їм:

Так, ніби є вони про людське око,

А справді їх, тих пут, уже нема...

Мовчанка.

Чому ж мовчиш? хіба не хочеш ти

Відмовити, зо мною розмовляти?

Бо я тобі турецька пані зла!..

Не думай так: таке ж у мене серце

У грудях цих, як у твоїх - твоє,

І можу я те горе зрозуміти,

Що в серці ти своєму заховав.

Дмитро

Що в серці я сховав? А що до серця

Мого тобі? Навіщо буду я

Казати те тобі, чого нікому

Не хочу я казати й не скажу?

Аміна

На те скажи, щоб з рідною душею

Сумна душа ділитися могла

Своїм жалем, надіями, чи сумом.

Коли бува, що нікому звіряти

Свої думки: нема навкруг людей,

Чи хоч і є, та рідної такої

Нема душі, щоб лихом і добром

Могла душа із нею поділятись,

Тоді свої жалі людина та

Звіря якій тварині безсловесній,

Чи навіть і ростині неживій...

А ти мені не хочеш те сказати,

Що я, тебе жаліючи, прошу.

Дмитро

Та що ж тобі я ще казати мушу?

Аміна

Скажи мені, чи міг би ти коли,

Невільником зоставшись, покохати?

Дмитро

Навіщо ти питаєшся про це?

Аміна

Бо хочу знать. Коли б оце до тебе

Жіночії озвались очі й ти

Уздрів би в їх своєму серцю рідне,-

Невже й тоді твої палкі уста

Не випили б кохання з уст солодких

Мовчиш ти знов... Чи, може, в цій землі

Не міг би ти знайти такої вроди,

Щоб покохать?.. Тут, може, всі бридкі?

Дмитро

Бридкі? О, ні!..

Аміна

Зустрів

і тут вродливу?

Дмитро

А може, й так…

Аміна

А де? коли ти бачив?

Яка вона?.. Кажи ж бо ти!

Дмитро

Така,

Що мов зоря засяє, як погляне,

світ увесь поліпшає немов,

І всі квітки найкращі, найпишніші

Схиляються покірно їй до ніг,

І певно, що на всім широкім світі

Їй рівної уже нема ніде...

Аміна

О, мабуть, то краса велика дуже!

Щаслива ж та, що славиш так її.

Скажи ж мені, де стрів її, де бачив

Оту красу, такую осяйну?

Дмитро

Невільник я, то я мовчати буду.

Аміна

Облиш! Забудь невільництво гидке!

Хто та краса - я хочу, хочу знати!

Дмитро

Ота краса - це ти!

Аміна

(затуля очі рукою й падає на канапу)

Що ж ти сказав!..

 ВИХІД VI

Фатима

(вбігає перелякана)

Ой лихо!, пан іде!., баша іде!..

От я ж тобі казала,- буде лихо,-

Оце воно і сталося!.. Аллах!

Аміна

Чого ти так кричиш? Чи він далеко?

Фатима

Ось-ось уже... на стежці... зараз тут...

Аміна

Якими він дверима йде?

Фатима

(показує ті, що їми ввійшла)

Сюдою...

Аллах! Що ж ми робитимем тепер?

Аміна

Та цить бо ти! чого кричиш без діла?..

(До Дмитра, відчиняючи ті двері, що збоку.)

Іди сюди! Ти пройдеш у квітник -

Тут поблизу... Зостаньсь там і з квітками

Ти щось роби,-- мов звелено тобі...

І дожидайсь, що я тебе покличу!

Дмитро виходить. Аміна зачинає за ним двері, а тоді сідає на тую ж канапу.

 ВИХІД VIІ

Баша ввіходить і махає рукою на Фатиму; та виходе.

Баша

Зорю мого і розуму й душі.

Знайшов в її гніздечку запашному.

Сідає біля Аміни,

Аллах мужам на втіху дав жінок,

На те, щоб муж од праці, від турботи,

Од клопоту тяжкого на війні -

Розважити себе міг дома любо,

Втішаючись з жіночої краси.

Як серед трав, дерев квітки пахущі,

Так між людьми і чепурні жінки:

Сотворено ростини ті на діло,