Із Росії з любов'ю

Флеминг Ян

— Визнаю, я захопився нею,— зітхнув Бонд. — Та я не дурень, Дарку. Я спостерігав за кожною дрібничкою, за всім, що могло б допомогти знайти ключ до розгадки. Ти ж знаєш, коли бар'єри падають, людина стає охочіша до щирих розмов. Так от, вони попадали, і я певен, що вона каже правду. За будь-якими мірками — на дев'яносто відсотків правду. І так само певен, що, на її погляд, решта не має значення. Якщо вона когось обдурює, то водночас обдурює і себе. Дотримуючись твоєї шахової аналогії, таке цілком можливе. Та ми раз у раз повертаємося до питання: а кому все це вигідно? — У голосі Бонда задзвенів метал. — І все, чого я бажаю — це залишатися учасником цієї гри, аби з'ясувати все до кінця.

— Якби це була моя гра, друже,— Керіма розвеселив затятий вираз на обличчі Бонда,— я б до самих Салонік спав би в обіймах з апаратом і, якщо тобі подобається,

з дівчиною також (хоч це й не так важливо), а там найняв би автомобіль до Афін і звідти найближчим рейсом вилетів до Лондона. Але я не вихований у спортивному дусі. — Керім вклав у свої слова іронію. — Для мене це не гра, а діло. Для тебе це щось інше. Ти — гравець. М. — також гравець, бо інакше не дав би тобі свободи дій. Йому, як і тобі, кортить знайти відповідь на цю загадку. Тож хай так і буде. Мене турбує безпека, і я прагнутиму залишити їм якомога менше шансів. Ось ти гадаєш, що шанси мають привабливий вигляд, що вони на твою користь... — Дарко уп'явся очима в Бонда, а в голосі його бриніла наполегливість. — Слухай-но, мій друже. — Він поклав свою величезну руку на Бондове плече. — Уяви собі більярдний стіл. Легкий, плаский, зелений більярдний стіл. Ти вдарив по своїй білій кулі, вона спокійно покотилася в напрямі до червоної. Збоку — луза. Ти маєш намір влучити в червону кулю, яка неминуче мусить потрапити в лузу. Такий закон більярдного столу, закон більярдні. Та за межами орбіти цих речей пілот реактивного винищувача втратив свідомість, і його літак перейшов у піке просто на ту більярдню, або ж ось-ось має вибухнути газова магістраль, або вдарить блискавка і весь будинок завалиться просто на більярдний стіл. Що, питається, станеться з тією білою кулею, яка не може проминути червоної кулі, і що станеться з червоною кулею, яка не може не впасти в лузу? Біла куля не може не влучити в червону згідно законів більярдного столу. Та закон більярдного столу — не єдиний з-поміж усіх законів, що визначають пересування цього поїзду і нашої подорожі до місця призначення. — Керім зробив паузу і повів собі далі, ніби виправдовуючись. — Такі справи тобі вже знайомі, мій друже, і нічого тут потамовувати спрагу за розмовними банальностями. Поквап дівчину, хай вона хутчіш збирається, і ми підемо вечеряти. Але прошу тебе, зважай на несподіванки. — Він перехрестився над ґудзиками свого піджака. — Я не хрещу своє серце. Це — надто серйозно. Тільки шлунок, і це для мене — важлива клятва. На нас обох чатують несподіванки. Циган застерігав: бережіться! Те ж саме тепер кажу і я. Можна грати на більярді, але слід бути напоготові до втручання стороннього світу з-поза меж більярдні. Мій ніс,— Керім постукав себе по носі,— підказує мені це.

Шлунок Керіма видав звук, подібний до того, що долинає з телефонної трубки, яку поклали поруч з апаратом під час розмови з розлюченою людиною.

— Ось бачиш,— стурбовано мовив Керім,— а що я тобі казав? Просить їсти. Вони саме встигли покінчити з вечерею, коли поїзд наблизився до доволі неоковирної сучасної станції Салонік. З важким чемоданчиком у руці Бонд плентав крізь вагони слідом за Керімом.

— Невдовзі нас потурбують знов,— попередив Керім. — Кордон перетинаємо о першій ночі. Греки не завдаватимуть клопоту, але ті югослави люблять будити кожного, хто дістає втіху від подорожі. Якщо вони надто чіплятимуться, пошлеш по мене. Навіть у їхній країні знайдуться імена, які я можу згадати. У мене друге купе наступного вагона. Я там сам. Завтра переселюся на ліжко нашого приятеля Гольдфарба в купе номер дванадцять. Поки що перший клас повністю зайнятий.

Тимчасом як поїзд посувався залитою місячним сяйвом Вардарською долиною на підході до Югославії, Бонд сторожко дрімав. Тетяна знову заснула, зручно примостивши свою голову на його колінах. Він пригадав Даркове застереження і розмірковував над тим, чи не відіслати того здорованя назад до Стамбула, як тільки вони безпечно поминуть Белград. Не дуже це справедливо — тягти його за собою крізь усю Європу, змушуючи встрявати в різні пригоди поза межами його рідної країни. У Керіма, певне, виникала підозра, чи не забув Бонд про здоровий глузд, втративши голову від чарів дівчини, а відтак і здатність тверезо оцінювати всю операцію. В таких міркуваннях десь та є зернятко істини. А й справді, хіба не безпечніше зійти з поїзда і повернутися додому в інший спосіб? Але існувало щось сильніше за тверезий розрахунок, і Бонд визнав перед собою, що сама думка про втечу від цієї складної гри для нього неприйнятна. Так само не міг він прийняти ідею

пожертвувати трьома днями, що їх можна провести з Тетяною. Та й М. поклав відповідальність за ухвалене рішення на нього. Як казав Дарко, М. також мав охоту простежити всю ту гру до кінця й розкрити таємницю, навіщо росіянам треба було заварювати таку кашу. Бонд відкинув сумніви. Подорож минала добре, то чого ж панікувати?

За десять хвилин після прибуття на грецьку прикордонну станцію Ідомені в двері купе коротко, але вимогливо постукали. Бонд вислизнув з-під голови дівчини і припав вухом до дверей.

— Хто там?

— Le conducteur, monsieur. Ваш друг Керім-бей...

— Зачекайте,— різко кинув Бонд. Він засунув «Беретту» в кобуру, надяг піджак і смикнув двері.

— Що там таке? Обличчя провідника у коридорному освітленні мало жовтий колір.

— Ходімо. — Він побіг коридором у напрямі вагонів першого класу. Біля розчахнутих дверей другого купе юрмились офіційні особи. Бонд пробрався до дверей і зазирнув усередину. Волосся на його голові заворушилося.

Праворуч від нього лежало два тіла, ніби заморожені в мить страшної боротьби не на життя, а на смерть. Сцена так вражала, що її цілком можна було б показувати в кіно. Керім лежав знизу, його коліна були трохи підігнуті в останньому зусиллі звестися на ноги. З його шиї поблизу яремної вени стирчало набірне руків'я кинджала. Голова була відкинута назад, а невидющі, налиті кров'ю очі вирячились у ніч. Рот викривився, немов у гарчанні. Підборіддям струменіла тонюсінька цівка крові. Над ним простяглося важке тіло агента МДБ на прізвище Бенц, затиснуте лівою рукою Керіма у борцовський замок. Зі свого місця Бонд міг побачити лише кінець сталінського вуса та частину засмаглого обличчя. Права рука Керіма лежала на спині цього чоловіка ніби випадково, та, коли придивитись уважніше, можна було помітити, як у стиснутому кулаці Керіма ледь виднілося руків'я ножа, а на піджаку Бенца, якраз під Керімовою рукою, розповзлася чимала темна пляма.

Бонд на мить заплющив очі. Він побачив те, що сталося, так, ніби дивився кінофільм. Дарко спить. Чужинець тихо прослизає до купе. Два кроки вперед і точний удар у яремну вену. В останньому несамовитому спазмі конаючої людини Керім хапає вбивцю за шию, притягує його до себе і б'є ножем униз під п'яте ребро.

І ось він лежить, прекрасний чоловік, який носив з собою сонце. І його згасили. Сонце мертве.

Бонд рвучко повернувся і пішов звідти, де його друг віддав за нього життя. А повернувшись до свого купе, почав розважливо й безсторонньо відповідати на запитання, що їх поставив йому Дарко Керім.

Розділ 24

Небезпека позаду

О третій годині пополудні «Східний експрес» повільно, з тридцятихвилинним , запізненням, наближався до Белграда. Там він мав стояти вісім годин, чекаючи решти поїзду, яка, подолавши «залізну завісу», прибуде з Болгарії.

Бонд розглядав натовп, в якому мала бути людина Керіма. Тетяна, накинувши на плечі соболину шубку, насторожено спостерігала за Бондом з кутка купе, розмірковуючи над тим, чи обернеться він до неї. Вона бачила, як виносять з поїзда плетені кошики, як блимають бліци поліційних фотографів і жестикулює chef de train, що намагався прискорити формальності, а між нею і зовнішнім світом стриміла, як довгий різницький ніж, пряма й холодна постать Бонда.

Він таки повернувся, сів поруч з нею і почав ставити їй гострі брутальні запитання. Вона відчайдушне опиралася, твердо тримаючись своєї версії. Тепер Тетяна була цілком певна: якщо вона розповість йому все як є, а надто про СМЕРШ, вона втратить його назавжди. Дівчина боялася павутиння, в яке втрапила, боялася того, що може приховуватись за тією брехнею, якої її навчили в Москві, а над усе боялася втратити цього чоловіка, що приніс світло в її життя.

Почувся стук у двері. Бонд підхопився і відчинив. Міцний життєрадісний чоловік з такими ж, як у Керіма, блакитними очима і патлатим русявим чубом над коричневим обличчям, увалився в купе.

— Стефан Тремпо, до ваших послуг. — Широка усмішка адресувалась їм обом. — Друзі звуть мене Темпо. А де хазяїн?

— Сідайте,— офіційно мовив Бонд, а про себе подумав: ось і ще один із Даркових синів.

Чоловік допитливо глянув на них обох і обережно сів між ними. Його обличчя враз згасло. Пломенисті очі напружено уп'ялися в Бонда, і в них прозирали страх і підозра. Його права рука непомітно ковзнула в кишеню піджака...

Коли Бонд закінчив свою розповідь, чоловік підвівся. Він не поставив жодного запитання, лише мовив: