З історії релігійної думки на Україні
Шрифт:
2 2-т
.33
Се мало своє значіннє. Присиланнє митрополитів-Гре- ків, що навіть місцевої мови не знали і не розуміли, дає найкраще поняттє про тісну і повну залежність нової руської церкви від старої візантійської. Не вважаючи, на велике віддаленнє і дуже утруднені зносини, особливо від того часу, як орди знову залягли чорноморські степи, українська церква через се обсаджуваннє її митрополитами Греками, і взагалі при наповнюванню разом з тим ріжними грецькими церковниками, протягом яких чотирох століть зіставалася в тіснім звязку з царгородським престолом і царгородським церковним життєм. Послушно і сліпо йшла вона з офіціяль- ною церковною доктріною і практикою та дивилась на світ очима Царгороду (розуміється, мова йде про церковні вер- х и українські — так само як царгородські: і там і тут були свої опозиційні і неправовірні течії, але сим разом говоримо про офіціяльно-міродайні
І се знов подробиця характеристична. Ся суперечка про піст — така дрібна в собі, се найбільш голосна і властиво єдина дискусія в питаннях віри і практики, яку нам донесла з офіціяльних єрархічних кругів наша стара література. З того можемо міркувати, як мало самостійности взагалі
34
виявляла «Руська церква», себто її єрархічні офіціальні круги: як загалом послушно і покірно йшла вона за царго- родською доктріною і практикою, котру їй подавали царго- родські висланці-митрополити. Вся ціль і увага єрархії була звернена на те, щоб допровадити до можливо докладного і пильного слідкування за царгородським взірцем.
Се ж були часи розділу Східньої і Західньої церкви. Саме тоді, як з Царгороду висилалась перша нам звісна місія на Русь, за патр. Фотія, переходив перший глибокий розрив, «схизма» між римською курією і царгородським патріархатом. В рік .смерти Ярослава — коли Руська церква формувалась остаточно, розрив став довершеним фактом: він був сконстатований і проголошений безповоротно. Одним з особливих старань митрополитів-Греків і всіх їх вірних помічників, від сього часу особливо, сталось: задержати Руську церкву й її вірних по стороні Царгороду і не допустити до ніяких хитань, до ніякого наближення до Риму. Підстави для побоювань чогось такого були. Впливове становище на Руси Варягів-католиків (по них латинська віра тут в XI—XII в. так і звалась «вірою варяжською»); тісні звязки київської династії з католицькими дворами — польським, угорським, німецьким й ин.; живі зносини українського міщанства.з католицькими містами (особливо німецькими), все те не могло не викликати в єрархічних кругах певної трівоги що до вїрности Руси царгородській церкві, після того, як та так різко розірвала з латинською і підпала її анатемі. Візантія тоді, від Ярославових часів почавши, все низше упадала під ударами Турків, повага її розліталась, вона мусіла благати помочи у католицьких дворів, та хитро маневрувати, щоб викликані її благаннями хрестоносні походи не зробили кінця їй самій — що таки й не оминуло її, як знаємо, в початках XIII в., за часів Романа. В словянсь- кім світі, який зістававсь під впливами Візантії, в звязку з сим помічались часті хитання в бік Заходу, і з візантійського становища приходилось побоюватись, що так, як свого часу Володимир з політичних мотивів, скріплення своєї
2*
35
влади пошукав у візантійській державносте церкві й культурі,— так котрийсь з його нащадків захоче звернутись по те ж до німецької імперії, або до папи, що в тих часах старавсь грати ролю не тільки релігійного, але й церковного провідника Европи. Звісна річ, що Ярославів син і наступник на київськім престолі Ізяслав, вигнаний з Київа братом в 1070-х рр., звернувсь за помічю з початку до свого шваг'ра Болеслава польського, потім до імператора Генриха IV і нарешті — до славного папи Григорія VII, і той уже готов був прийняти Русь під свою політичну й релігійну зверхність та ладивсь вислати туди місію. Тільки тому, що він не перевів сеї справи досить енергійно, епізод сей пройшов без серіоз- нійших наслідків.
Патріархат царгородський і його представники на Руси: митрополити, і всякі духовні Греки, що працювали на Руси, мусіли рахуватись з такими можливостями в повній мірі, тому особливу увагу звертали на розвій конфесійної свідо- мости і релігійної виключиости серед своїх вірних,
Ся полеміка і ті поучения, які сі Греки давали своїм вірним, незалежно від ріжниць в тоні — часом дуже різкім, часом більш здержливім і тактовнім, загалом визначаються великою непримиренністю і нетолєранцією. їх провідна гадка — що тільки в грецькій ортодоксії чоловік може спастися, «а хто в иншій вірі — чи в латинській, чи в вірменській — таким не видати вічного життя», як висловлюється оден з них — Теодосій Грек, як думають, письменник, що працював в Киї в і в XII в. Невеликі ріжниці, які відріжняли грецьку ортодоксію від латинства чи від вірменської конфе-
36
сії, під їх перами витягуються до можливо найбільших розмірів. Особливо, з огляду на обставини, займаються вони вичисленнями єресей латинської церкви. Остерігають своїх вірних від якого небудь зближення до латинників. Непобож- ним ділом називають мішані подружа з католиками, так часто практиковані українськими князями, а навіть їсти або пити з одної посуди з латинником не позволяють: коли латинники були б в біді й просили їсти, пити, вони велять дати їм, але в їх посуді; коли б не мали своєї — дати їм в крайности у своїй, але потім ту посуду вимити й освятити молитвою!
Українські духовні були обовязані йти за сею пропові- дею релігійної виключности і від них теж нераз виходили подібні ж гадки. В життях київських святців, що війшли потім в склад «Печерського Патерика», оповідається напр. про одного печерського святого з кінця XI в., що його відвідав раз княжий лікар, і довідавшись з розмови, що то чоловік вірменської віри, печерський святець дуже загні- вавсь, що той «іновірний і нечестивий» споганив своєю присутністю його келію і його руку, котру взяв був, щоб зміркувати його хоробу!
Але суспільність українська не приймала сеї проповіди виключности, і ширші духовні круги, очивидно, теж не годні були витрівати в такім ри^орізмі. Той сам Теодосій докоряє Киянам за релігійний індіферентизм: що вони з похвалами відзиваються про инші конфесії, ігнорують конфесійні ріж- ниці та позволяють собі такі вислови, що «і сю віру і ту Бог дав». В київській літописи XII в., зложеній безсумнівно духовною особою, читається лєг'енда про хрестоносців і Німці, що наложили головами за визволеннє Єрусалима, прирівнюються до святих мучеників. Митр. Кирил (Русин з роду) заохочуючи короля Данила повидатися з угорським королем, намовляє його такими словами (в Галицькій літописи): «Поїдь до нього, атже він християнин!» і под.
Отже проповідь ортодоксальної виключности на українськім г'рунті не осягнула того успіху, якого дійшла потім
37
на ґ'рунті московськім. Очивидно, широкий культурний контакт з світом східним і західним і знайомість з ріжними релігійними доктрінами перешкодила сьому.
Не богато більше зробила візантійська єрархія на нашім ґ'рунті в своїх обовязках «державної церкви», взятих нею на себе перед урядом, що організував сю церкву й віддав їй її провід. Нема сумніву, що Володимир пересаджував на Русь візантійську церкву як складову частину візантійської дер- жавности і візантійській єрархії, призвичаєній до такої ролі у себе дома, зовсім натурально було повести таку ж тактику офіціяльної церкви і на Руси. Вона дивилась на візантійського імператора як на зверхника Руси, на руських князів — як на його васалів. Як візантійський імператор був протектором і фактичним зверхником церкви в Візантії, така ж роля, на їх погляд, припадала руським князям в їх володіннях: се було не тільки їх право, але й обовязок. В усіх випадках єрархія відкликалась до їх опіки і помочи, накликала до ріжних розпоряджень чи репресій в інтересах церкви, за те признавала за ними право голосу і діректив в церковній адміністрації, а за собою обовязок всяко підтримувати авторитет влади, як богоуставленого інституту, повагу князя, як божого помазанця. Духовенство запроваджує молитву за князя в церкві, наказує вірним молитись за нього в молитві домашній, непошанованнє власти вважає непо- божністю. Ріжні перекладені з грецького і оріґ'інальні писання складані в їх духу наказують «боятись свого князя всею силою, мати страх і любов до властелів». Не кажи, як то кажуть звичайно, «се ж такі люде, як і ми, і від людей родяться», поучує вірних одно з таких писань.