З історії релігійної думки на Україні

Грушевський Михайло Сергійович

Цікаво, що фрагменти найбільш яскраві і популярні походять з прикарпатських сторін. Вони дають здогадуватись, що популяризатори сеї дуалістичної доктріни мали колись чималий успіх на Україні і спеціально — в її західних частях. Найбільшу ролю в сій популяризації надавано ватагам пілігрімів, «каліків» (се слово виводять з грецької назви для пілігрімського обувя) що ходили через ватіканські краї до Царгороду, Атосу, Єрусалиму, Барі (мощів св. Мико- лая) та набиралися в сій дорозі богомильських «байок», закрашених гострим протестом против соціальних кривд, що викликав увагу і симпатії народу. (Напр. в теперішних оповіданнях про визволеннє Христом душ з пекла Сатана

59

плаче, що зіставсь без підданих, а Христос потішає його, що ад ще наповниться «уверх», і то найбільшими панами і всім и тими, що гоноруються на сім світі).

Другу інтересну вказівку дають популярні апокріфи про святкованнє неділі

і пятниці, та лєґ'енди звязані з сими святами. «Лист небесний» або «Епістолія о неділі» (ніби то отримана просто з неба в Єрусалимі, а в инших варіянтах в Римі), що наказувала се святкованнє була дуже популярна на Україні (маємо її копії з XVI—XVIII вв.). Разом з другим таким же популярним апокріфом — «Сном Богородиці» уживано їх як талісман, ношено на тілі для охорони від нещасливих випадків: тримано в хатах тому, що сі писання обіцяли щастє і безпечність такому домови: ні огонь, ні зброя його не знищить і т. под.

Відки така популярність? Дослідники звернули увагу, що «Лист Небесний» був поширюваний спеціально організаціями фляґ'елянтів, бичівників, що виступили вперше в Італії в другій половині XIII в., а потім, ще з більшою силою в середині XIV в. (1349 р.), після страшної чуми, що спустошила Італію і Середню Европу, пішли з Італії через Угорщину і Німецькі краї до Франції, Англії, Данії, Польщі. Потім в третій раз бичівництво прокидається під кінець століття (1397—1404), головно в краях романських, але викликає відродженнє фляґ'елянтів також і в Німеччині. Стрінувшися з гострими нагінками інквізіції, воно притаюється, але як тайна організація прокидається місцями й часами протягом майже цілого XV в.

В основі своїй се був рух містичний, але заразом обертавсь з обвинуваченнями против нерозкаянних грішників і служив докором церкві і духовенству за їх яловість, безчинність, безрадність, супроти котрої вірним приходиться ратувати самим себе. З огляду, що люде не покористувались Христовою жертвою за людей: грішать і накликають гріхами гнів божий, не лишається нічого, як тільки кождому доброму християнинови дати себе на муку — як Христос дав себе — аби відвернути гнів божий. Подаючи тому приклад,

60

бичівники ходили процесіями з міста до міста, співаючи відповідні пісні на місцевій мові. Прийшовши де небудь на площу, справляли прилюдно своє бичуваннє, побиваючи себе до крови гострими канчуками. Після того оден з компанії, вийшовши на підвисшеннє, відчитував «лист небесний», закликаючи присутних, щоб його списували, поширювали і завсіди у себе тримали. В листі, так само в гимнах співаних бичівниками, наказувалось памятати муку Христову й страждання Пречистої, котрі вона тоді переживала, й її благання .перед Христом за грішників, котрими вона випрошує "їм полекшу, та шанувати дні, присвячені памяти Христової муки і воскресения: неділю і пятницю (в деяких варіянтах також середу і понеділок). Христові кріваві муки, божий гнів на людей, котрі зневажають сі муки своїми гріхами, його грізні остороги, що виявляються в ріжних нещастях, муки, що загрожують грішникам — такі були теми понурої поезії бичівників. Безсумнівно, вона робила сильне вражін- нє, і незвичайна популярність отсих тем в нашій народній поезії і популярність якраз тих апокрифів, які стояли в най- тіснійшім звязку з поезією і проповідею бичівників, дають дорозуміватись, що їх ідеї поширювались і у нас — принаймні в Україні Західній.

Правда, джерела не згадують про бичівнццькі походи по наших землях — хоч се не виключено, що коли вони ходили по землях чеських, польських та угорських, то могли заходити і на наше Підкарпатє (наші історичні джерела з XIV— XV в в. так немовірно бідні фактами релігійного і культурного життя, що брак відомостей про се, не може мати ніякого особливого значіння!) Але вже через те саме, бичівницькі гимни на місцевих, отже — й словянських мовах, як кажуть сучасники — лунали в землях чеських і польських, їх мотиви, настрої й ідеї не могли зіставатись без відгомонів і у нас. Отже такі теми нашої поезії, як скарги неділі і пятниці на людське непошанованнє («Плакала Пятонька перед милим Богом: «Не буду, Боженьку, людей освічати, бо ми не хотять люде шанувати») і анальог'ічні жалі сонця на непо-

61

божні вчинки людські і нешанованнє неділі (Ей скаржилось світле сонейко милому Богу: «Не буду, Боже, рано схожда- ти, світ освічати, бо злі газдове понаставали, в неділю рано дрова рубали, а ми до личка тріски метали»), де образ неділі зливається з образом сонця, і їх жалі звучать як відгомони скарг стихій на людське беззаконне в старих апокрифах. Далі — поучения Пятниці, аби люде її шанували, благання Пречистої за людські душі, замкнені в пеклі. Визначення особливо тяжких гріхів, перед котрими безсильна молитва святих і самої Пречистої — все те настілько близько і докладно відповідає ідеям

і образам бичівницької пропо- віди, що властиво не можна мати сумнівів в тім, що тут перед нами відгомони сього руху. Питаннє лише в тім, наскільки безпосередньо він впливав у нас: чи захоплювали бичівницькі походи якусь українську теріторію, яку саме, й коли?

Супроти наведених помічень не без користи буде згадати міркування дослідників з приводу єреси так званих «стри- гольників», що виявилася в Новгородсько-псковських землях після чуми («чорної смерти»), в другій половині XIV в., і трималась потім довго, ще в першій половині XV в. Від сих єретиків теж не дійшло ніяких писань і приходиться про них знов таки довідуватись лише від православних полемістів. Але те, що вони про них оповідають, дає в дечім такі яскраві анальоґТї з бичівництвом (скептичне становище до духовенства, проповідь власного морального відродження, прилюдного каяття і под.), що авторитетні дослідники, не вагаючись, звязують сю єресь з бичівництвом як його галузь. А що Новгородсько-псковські землі в тім часі стояли в дуже тіснім звязку із землями вел_; кн. Литовського (майже були його провінціями), то можна думати, що анальоґЧч- ні течії, викликані проповідю бичівництва, істнували в тім часі також в білоруських та українських землях вел. кн. Литовського, і «жидівський» київсько-литовський рух, про котрий зачуваємо століттє пізнійше, стояв в г'енетичнім звязку з ним (так як в великоруських землях успіх «жи-

62

довствующих» в другій пол. XV в. уважано продовженнєм «стригольництва» першої пол. XV в.).

РЕФОРМАЦІЯ ТА її ВІДГОМОНИ НА УКРАЇНІ.

Наведені факти досить проречисто кажуть, що не вважаючи на свої старання приноровитись до нових умов життя, та підійти близше до вимог тих верств, які стояли при «руськім імени», візантійське православє не задоволяло суспільности і вона жадібно шукала нового слова. Прикро мусів її вражати також розклад церковного життя під деструкційними впливами польсько-литовської окупації, упадок освіти, дісціпліни й моральности серед клиру, госпо- дареннє ріжних спекулянтів на церковні доходи, що попросту купували собі на королівськім дворі владицтва та архи- мандрії і потім ніскільки не думали про церковні та культурні завдання, котрим мали служити катедральні та монастирські маєтки й доходи, а наділяли ними своїх свояків, служебників та клієнтів. Особливо XVI вік був видовищем такого сумного виродження православної церкви в українських і білоруських землях, котре — се правда — було явищем паралельним з упадком державної римо-католиць- кої церкви, але таки не могло не хвилювати активнішої і свідомішої части православного громадянства. Тим більше, що всі зусилля до направи, чи з боку єрархії чи громадянства розбивались о політику правительства, що з своїх інтересів обстоювала свої права патронату і звязану з ним симонію та паралізувала змагання суспільности до участи в церковних справах і контролі над ними.

Се, як здавалось би, давало дуже пригожий грунт для закорінення і розвою серед нашого громадянства реформаційних течій, винесених німецьким релігійним рухом. Тим більше, що Литва і Польща в середних десятилітях XVI в. були дуже сильно захоплені ними. На півночи дуже активним огнищем лютеранства Прусія служила. В 1525 р. Альбрехт Гогенцолєрн, бувши головою Пруської лицарської держави, перейшов на євангелицтво, став енергійно поши-

63

рювати його в сусідних краях, а що був близьким свояком польського короля й рахувавсь васалем Польщі, тож мав змогу дуже активно впливати на поширеннє нової віри в польських і литовських володіннях. Ливонська старшина пішла за його прикладом; балтийські міста, з котрими був звязаний весь польсько- литовський експорт, стали огнищами євангелицтва. Численні німецькі кольонії Польщі, ще не спольщені тоді, служили дуже податними стадіями для поширення нової німецької доктрини. Польська та. литовська шляхта теж горнулась до неї й сприяла їй, маючи надію через поширеннє євангелицтва позбутись утяжливих оплат на католицькі церкви, та поживитись церковними маєтками. А навіть і двірські круги за нового короля Жигимонта-Августа носилися з плянами скріплення королівської влади через заведение євангелицької віри, сконфіскованнє церковних маєтків, усуненнє впливів папської курії й єпископів і т. и. В середині XVI в. Польсько-литовська держава стала пристановищем євангелицькйх доктрін з цілого світу: крім лютеран і кальвіністів поширились унітарісти (соцініяне), чеські братя й инші секти. Між магнатами польськими та литовськими стало на якийсь час доброю маркою опікуватись ними, а за їх прикладами йшла і шляхта. Польсько-литовські землі, в тім і Західня Україна та Білорусь вкрились доволі значною сіткоіб євангелицьких громад ріжних конфесій ^!. Деякі спирались о міщанські німецькі кольонії, для