За сестрою

Чайковський Андрій

Зараз вивели осiдланi конi. Павлусь скочив на коня, як птах i, вклонившись Девлет-гiреевi, поїхав. В ньому серце скакало з радости.

А старий татарин, дивлячись на нього, подумав собi: "Славна й лицарська кров пливе в цьому хлопцевi! Коли б його Аллах просвiтив та до нашої правовiрної вiри привернув, придбав би собi iслам славного лицаря й оборонця".

Павлусь так чвалував на конi, що втомлений їздою гонець ледве його здогонив.

Вже було коло полудня, як побачили здалека ватагу татар.

–  Це вони!
– сказав гонець…

–  Чи ця дiвчина

знає, що я тут є!

–  Я й сам не знаю, хто ти є? Велiв вельможний Девлет-гiрей вишукати й привезти таку дiвчину, то ми й зробили.

–  Я тобi скажу: я її рiдний брат, - вимовив Павлусь, а сльози радости покотились у нього горохом. Раз лише мелькнуло йому в голову: "А може це не вона?". Та зараз вiдiгнав вiд себе цю думку i почвалав щосили.

Наблизились до ватаги.

Павлусь мало очей не видивив, так шукав межи юрбою Ганнусю. Її не було видко. Вона сидiла на возi в товариствi якоїсь татарської жiнки. Вiз був укритий плахтою.

Павлусь став бiля воза, задержав його i миттю скочив з коня. Татари побачивши так по-панськи вдягненого хлопця, не противилися.

–  Ганнусю! Ганнусенько! Чи жива ти, чи здорова?

На цей клич Ганна вiдхилила плахту. Вона пiзнала по голосi брата та, побачивши його в татарському вбранню, не пiзнала, лиш очi вирячила.

–  Ганнусю, сестричко! Хiба ж мене не пiзнаєш? Братка свого, Павлуся?

Ганна закричала не своїм голосом, i зомлiла.

Татарка кинулась її рятувати, як знала. Винесла її з воза i поклала на травi. Вона була одягнена в гарну турецьку одежу.

–  Ганнусю, голубко, та що бо ти? Я стiльки свiту обiйшов, заки тебе вiдшукав; отямся!
– говорив Павлусь та, припавши бiля неї, став її пестити й цiлувати.

Татарка принесла води й покропила Ганнусю. Вона вiдкрила очi.

–  Ну, слава Богу!
– закричав Павлусь.
– Вставай, Ганнусю, поїдемо. Менi з тобою багато говорити…

Ганна пiдвелася й сiла, розглядаючись боязко по татарах, що її окружили.

–  Що тобi сталося?

–  Утома, братку. В тiй будi так душно, що нiчим дихати. Та я не надiялась тебе або кого-небудь побачити… Звiдкiля ти взявся тут?..

–  Ну, опiсля розкажу… Чи ти знаєш по-татарськи?

–  Дуже не багато, хоч менi цiлий час толочили в голову цю татарщину, аж обридло. Били мене, їсти не давали, як не хотiла вчитися…

–  Тепер не будуть… Слухай… Так чого ми ждемо? Їдьмо… Тобi може на конi було б краще…

–  Ой, так, так, Павлусю!
– закликала Ганна, аж у руки плеснула.
– Я вже так давно на конi їздила…

–  Дати їй коня!
– наказав Павлусь!

Один татарин привiв їй тарного коника. Павлусь посадив сестру, а сам сiв миттю на свого.

Тепер їхали один поруч одного. Татарцi було це не по нутру. Їй здавалося, що везе значну особу, жiнку, що на неї не смiє вiтрець подути; а вона, як простий татарський хлопець, на конi гарцює.

–  Давно ми, сестро, не були такi щасливi, як сьогоднi!

–  Чи тато живi?

–  Живi, i Петра знайшов мiж козаками.

–  Де ж вони тепер?

–  В степу, пiшли з козаками… Я втiк вiд них

нiччю та й попав сюди, щоб тебе знайти…

–  То ми вже свобiднi?

–  Ще нi, та ось послухай: могутнiй Девлет-гiрей Iбрагiм шукає свого сина Мустафу. То знаєш… той самий харциз, що зруйнував нашу Спасiвку. Тодi над Самарою, де татари з бранцями спочивали, зчинилася з козаками битва. Мустафу зловив на аркан козак Семен Непорадний, та сотник Недоля велiв його вiдвести лубенському полковниковi. Пам'ятай, сестро! Ти показуй, що нiчого по-татарськи не знаєш. Тодi покличуть мене на перекладача. Я тобi лиш тому кажу, щоб ти знала. Може бути, що на перекладача покличуть не мене, а когось iншого, тодi знай, що казати, бо вiд цього залежить наша воля.

Заки доїхали до гiреєвого дворища, розказав їй Павлусь усе, що пережив вiд тої хвилини, як вони почули церковнi дзвони, як напали на село татари та її вхопили. Тепер буде все залежати вiд їхньої проворности.

Павлусь одного лиш боявся, але цього Ганнi не сказав, щоб її не лякати.

Якби так лубенському полковниковi впало на думку втопити Мустафу або голову йому вiдрубати, тодi й їм було б амiнь.

Ганна хотiла розповiсти Павлусевi свої пригоди, та вже часу не стало. Вони побачили дворище i, полишаючи татарську ватагу, почвалували наперед.

Татари погнали за ними, полишаючи арбу з татаркою. Вона верещала за ними, та це нiчого не помогло. Мусила сама взяти вiжки в руки й поганяти.

Девлет-гiрей стояв на галерiї i вижидав гостей. Павлусь зняв шапку i став здалека до нього вимахувати.

–  Невже ж то ця дiвчина так на конi сидить? Справдi лицарський народ тi козаки, - говорив гiрей до свого завiдувача. Молодi позiскакували з коней i пiшли до свiтлицi. Вклонилися, а Павлусь заговорив так:

–  Могутнiй лицарю Девлет-гiрею! Приносимо тобi добру вiстку за твого славного сина Мустафу. Це моя рiдна сестра; вона його бачила наостанку. Звели її ласкаво запитати, хай сама розповiсть.

Девлет-гiрей почав її випитувати по-татарськи. Ганна оглянулась на брата, що нiчого не розумiє.

–  Питай її ти!
– каже до Павлуся. Павлусь став її питати по-українськи. Вона вiдповiла, як чула вiд нього, а Павлусь розповiв це по-татарськи.

–  Добре!
– каже Девлет-гiрей.
– Я зараз посилаю послiв з багатим окупом до лубенського полковника, а за той час ви будете моїми гостями. Коли вашi вiстi справдяться, жде вас велика нагорода, коли ж… - вiн не договорив, бо сам налякався слiв, якi мав сказати.

–  Та тепер житимете трохи по-нашому. Дiвчина пiде мiж жiнок до гарему. Не годиться i закон не велить, щоб дiвчина в цьому вiцi ходила з вiдкритим лицем та й балакала хоч би з братом.

Павлусь i Ганна подивились одне на одного з жалем, що їх розлучали знову.

–  Хiба ж не можна нам i слова промовити одне до одного хоч би через заслону?
– заговорив Павлусь. Вiн чув, як його корч за горло хапає…

–  Можна, але здалека…

Розiйшлися. ЇЇ повели мiж жiноцтво, Павлусь пiшов до своєї кiмнати, щасливий тим, що йому Бог дозволив дожити: