За сестрою

Чайковський Андрій

IX

Настала зима. Павлусь дивувався дуже, що не було тут снiгу, як в Українi, що дерева все ще зеленiли, хоч деколи й холоднiше було. Та вiн, сердешний, забув рахубу часу й не мiг змiркувати, коли буде Рiздво.

Минулого року такi веселi свята були. Вiн ходив з хлопцями колядувати, возився саночками, а тепер i не вгадає, коли свято…

Те саме думала й Ганна, їй теж весело

було, як внесли до хати дiдуха, як покiйний дiдусь благословив усiх, як кидали кутю до стелi та рахували рої…

Вона вже привикла до гаремового життя. Ой, наплакалась вона, наплакалась…

Павлусь непокоївся, чи посольство Девлет-гiрея найде ще Мустафу в живих… Ганна розповiла йому про свої пригоди.

А старий нетерпеливився теж. Вже бiльше як мiсяць минуло, як посольство поїхало, та слух по ньому загинув. Вiн знав, що посольству нiчого боятися козакiв, що вони вшанують мiжнароднi звичаї i не торкнуть посольства. Та вiн боявся харцизяк або татарiв ногайцiв. Тi, напевно, не вшанують нiкого, а пронюхавши в них грошi, порiжуть усiх, пограбують так, що нiхто й не вгадає, де дiлися…

Девлет-гiрей розставив гiнцiв вiд самого Перекопу, щоб зараз сповiстили його, коли появиться посольство з поворотом.

Нарештi!

Одного дня причвалав гонець з доброю вiсткою, що Мустафа вертається живий i здоровий.

Девлет-гiрей велiв сiдлати конi й виїхав з цiлим почтом назустрiч.

Коли про те довiдався Павлусь, не втерпiв i побiг до жiночого вiддiлу.

Сторож не хотiв його пустити. Коли б це був хтось iнший, сторож був би напевно штовхнув його ножем. Але цього не вiльно було торкнути, бо так пан наказав усiй службi.

–  Та чорт з твоїм гаремом!
– кричав Павлусь.
– Сестру менi приклич, я її мушу зараз бачити… Викликали Ганну.

–  Ганнусенько! Мустафа вертається, будемо свобiднi!
– Бiльше не говорив нiчого. Казав собi о.сiдлати коня i побiг наздогiн за почтом, але завернув з дороги.

–  Яке менi дiло до нього! Добре, що живе, тепер хай i зараз здохне за ту кривду, яку нам заподiяв… Чорт їх бери, усiх татар. Маму вбили, дiдуся… нас помучили… Пождiть, чортовi сини! Вернусь я ще сюди, може й не раз, та не на посторонку, як невiльник, а з козацтвом, як лицар… Пождiть, я ще вашого дiдьчого хана за бороду скубну, не то що…

Так мiркував Павлусь, вертаючись до дворища. На дворi вже смеркало. Пiшов до своєї кiмнати i лiг спати. Про вечерю забув. Але й заснути не мiг. В його головi гудiло, як у млинi. Думка думку переганяла, усе докупи перемiшувалося…

Що буде тепер? Чи вертатися їм зараз таки, чи переждати до осени? Взимi на степу небезпечно. Можна цiлу юрбу вовкiв зустрiнути, заблукатись та й замерзнути. А тут так нудно жити мiж татарвою. Так коли б хоч в однiй хатi з Ганею! А воно й тут тi дурнi звичаї не дають…

А що було б, якби татарин не вдержав слова та не схотiв пустити на

волю? Правда, їм цього не обiцяв, лиш говорив про велику нагороду. Та чи може бути бiльше добро, як свобода?

Якби татарин не пустив їх на волю, але задержав, тодi Павлусь уб'є сестру, татарина проколе ножем. Хай його тодi повiсять або кiньми розiрвуть… все одно…

Вiн сердився, поки не заснув…

Вже сонце стояло високо, а Павлусь ще спав. Вiн прокинувся вiд гамору, що зчинився на подвiр'ї. Пiшов до вiкна подивитися. Це Девлет-гiрей вернувся з сином. Павлусь пiзнав Мустафу зараз. Вiн сидiв бадьоро на гарнiм конi й усмiхався до батька, що аж сiяв з радости.

"Бач, який тепер бадьорий!" подумав Павлусь. "А на арканi у Непорадного то кривився, наче б лiсницю вкусив… А що, смакував козацький аркан? Ах, ви, чортовi сини! Колись я з вами ще стрiнуся"…

Та зараз стало йому соромно тих слiв. Це не гарно. Ось той Девлет-гiрей так поводився з ним, як iз сином, а вiн йому вiдгрожується…

"Егеж, бо мене йому треба було! А так, то звав би мене християнським псом, як iнша уся та погань татарська… чого вони нас зачiпають? Хiба ми їм заважаємо? Нi, нi, ми ще стрiнемось!..".

Павлусь погрозив до вiкна кулаком.

В тiй хвилинi його прикликали до Девлет-гiрея. По дорозi стрiнув Ганну, її теж туди вели.

Стали обоє перед ханом, що держав сина за руку. наче б лякався, щоб його знову не забрали.

–  Ви сказали правду, тепер я хочу додержати моє слово, нагородити вас. Чого бажаєте? Коли хочете, оставайтеся з нами. Приймiть нашу вiру, я вас за своїх дiтей прийму.

–  Спасибi тобi, могутнiй пане. Нiчого не бажаємо, лиш волi… Пусти нас…

–  Хiба вам зле в мене?

–  Нам тут добре, та за Україною нам сумно… Хочемо своїх бачити…

–  Хай буде по-вашому! Їдьте додому, та не тепер, аж весною. Кого зимовий степ обiйме, тому й не жити бiльше. Будьте ще моїми гостями.

–  Та звели, пане, пописати нам грамоти, щоб нас по дорозi татари не чiпали.

–  Авжеж, дiстанете грамоти й охорону, поки до своїх не доїдете.

–  Тепер, коли ти свобiдний, подай менi руку, мiй друже!
– сказав Мустафа, простягаючи руку до Павлуся.
– Менi вже розказували, який ти славний козак… Та одне скажи менi: яким чином бачила твоя сестра, як мене полонили, коли вона була в обозi?

–  Ось я це й хотiв сказати, - говорить Павлусь.
– Тепер признаюся, що я збрехав. То я все бачив, а навмисне сказав на сестру, щоб ти її казав шукати. Без цього не бачити б менi її бiльше.

–  Та й хитрун бо з тебе, синку, хитрун!
– каже мiрза, всмiхаючись.
– Ну, я тобi це вибачу, подай менi свою руку!

В тiй хвилинi Павлусь пригадав собi щось. Вiд того пригаду вiн почервонiв увесь, як буряк. Йому соромно стало, що це забув, що мав тепер сказати. Взяв це за великий грiх.