За сестрою

Чайковський Андрій

–  А куди ви їдете?
– осмiлився запитати Павлусь.

–  Ми їдемо в Крим, i ти їдеш з нами. Як будеш добрий, то й тобi буде добре.

Татари видавались Павлусевi якимись добрячими людьми, не такими, як тi, що Спасiвку грабили. Це були крамарi, такi самi, як тi, що не раз у Спасiвку заходили.

Хлопець повеселiшав i почав татар цiкаво розпитувати про все. Вiн їм подобався. За кiлька днiв вiн освоївся з таким життям. Помагав татарам у всьому i вчився запопадливо татарської мови. Вiн був понятливий, i татари не могли надивуватись тому. Iншi бранцi були

якiсь неприступнi, дикi, все плакали, а Павлусь, вивчивши татарськi слова, послугувався ними в розмовi.

–  Ти вiд нас не втечеш?
– питає його раз найстарший татарин iз сивою бородою.

–  А куди менi втiкати? Без коня, без зброї? Менi мiж вами добре. Я й не знав, що мiж вами такi добрячi люди бувають…

–  Ми купцi. Ти лишися з нами, прийми нашу вiру.

–  Я ще не знаю, яка ваша вiра. А хiба ж мiж вами хрещених нема?

–  Нема. Ти мусиш виректися хреста, плюнути на нього.

Павлусь плюнув би татариновi в очi за таку зневагу християнської вiри.

–  Я насамперед хочу вивчити вашу мову, а це потiм…

–  Добре, добре!- говорив татарин - Коли станеш мослемом, то й вiльний будеш, а потому можеш до великої почести у нас дiйти… ти гарний хлопець. Не один з ваших був у нас великим везиром у падишаха в Царгородi…

–  А що це падишах?

–  Не знаєш? То цар турецький, дуже великий пан, знаєш?

–  Того не знаю. У нас в Українi немає царiв, а є гетьман, а на Сiчi кошовий отаман…

–  То ще бiльший. Вашого гетьмана, можуть скинути i вибрати другого. А в нас не так. У нас хто вродиться падишахом чи ханом, то вже й до смерти ним буде…

–  А кiлько ви за мене заплатили тiй собацi?
– питає iншим разом татарина.

–  Двадцять золотих.

–  Ов, так мало!
– каже Павлусь, смiючись.

–  - А ти вартий бiльше?

–  Я був би вам дав за себе вдесятеро стiльки.

–  Хiба ж у тебе є грошi?

–  Тепер нема, але були в сiдлi; той собака харциз забрав разом iз конем.

–  Чому ти нам не сказав цього? Ми були б вiдбили…

–  Може, я колись з ним стрiнуся… Як вiн зветься?

–  Ми його звемо Карим.

–  А чи у вас, татарiв, продають теж?

–  Нi, не можна людей своєї вiри продавати; за це велика кара.

–  От бачите, а вiн свою вiру продав…

–  Вiн не має вiри. Ми знаємо його. Вiн з нами торгує.

"Такi то й ви", подумав Павлусь, "що з злодiями крамарюєте!".

Павлусь побоювався, що його теж продадуть в Криму на базарi i запитав раз про те татарина.

–  Добрих хлопцiв нiхто не продає, а держить собi.

Павлусь не хотiв з цими купцями розставатися. Вiн гадав, що з ними їздитиме по цiлому Криму та так i сестру вiдшукає.

Дорога до Криму тривала дуже довго. Навантаженi арби волiклись поволi, а вже кожна переправа через рiку була дуже тяжка. За той час Павлусь пiдучився татарської мови настiльки, що розумiв, коли до нього говорили, i знав дещо вiдповiсти.

Хлопець показувався до всього охочий i щирий i сповняв усi роботи справно.

Татари були з нього радi й були певнi, що вiн збусурманиться. Хлопець був супроти

них наївний, розказував їм просто, що його питали. Вiн розказував їм, як татари зруйнували Спасiвку, як вiн утiкав, та й як потiм козаки розгромили татар. Одного лише не сказав i це заховав собi на днi душi, що вiн їде в Крим, щоб рятувати сестру з полону. Коли б не те, вiн вже давно втiк би, не надумуючись, бо мав до цього багато нагоди.

Татарiв навiть це дивувало, коли раз стрiнули в степу чумацьку валку, Павлусь розмовляв з чумаками, але не просив, щоб його викупили та взяли додому. Пiд час дороги Павлусь пильно придивлявся, куди їхали. Старався запам'ятати кожну рiчку, кожний брiд i все те, по чому цю дорогу можна б пiзнати. Так, заїхали аж до Перекопу. Павлусь побачив уперше море, i в нього сильнiше забилось серце.

Тепер зачиналася Татарщина. Зараз за Перекопом побачив першi татарськi улуси. Якi ж вони були неподiбнi до українських сiл! Чужина аж била в вiчi. Павлусевi тепер стало лячно. Поки ще бачив степ, йому здавалося, що вiн дома. Тепер нi слiду по Українi. Його звичайна вiдвага кудись пропала; йому стало моторошно.

Переїхали кiлька улусiв. Ватага й тут тягнулася поволi. Татари виходили й придивлялися до них, а дехто розпитувався за своїх знайомих, що пiшли загоном по Українi.

Та купцi не знали, що на те сказати; вони нi з ким не бачилися.

Нарештi стали в селi Коджамбаку, де була їхня оселя. Сулейман-ефендi, той старий iз сивою бородою, що купив Павлуся, був дуже багатий татарський купець. Вiн вiв широку торгiвлю мiж Царгородом та всiми надморськими мiстами й Україною. Свої головнi склади мав саме в Коджамбаку. Тому оселя виглядала, як мале мiстечко. Стояли тут рядком кам'янi доми, звичайнi i поверховi, були шопи на вози й конi, склади з крамом, а при однiм боцi стояв великий поверховий дiм, де мешкав Сулейман. Той дiм припирав до великого городу. Всi тi будiвлi були оточенi густим частоколом, а в ньому двоє ворiт однi проти одних.

Коли Павлусь в'їхав на той майдан, то йому аж у головi закрутилося. Такого дива вiн ще не бачив. Ходило туди багато людей. Досi здавалося Павлусевi, що татарва то найчорнiшi люди на свiтi. Тепер побачив губатих чорномазiв з Африки, що звивались, як чортяки, їх Павлусь найбiльше боявся.

Сулейман приїхав на своїй арбi, де й Павлусь сидiв, пiд самий рундук дому. Звiдси повиходила служба i почали низько кланятися Сулеймановi. Назустрiч батьковi вийшов його син Мустафа, що в неприявностi батька завiдував його цiлим майном.

Коли звiталися, спитав Мустафа батька, показуючи на Павлуся:

–  Хто це?

–  Цього хлопця привожу тобi на гостинця, я його купив. Поклонись твому новому лановi, - сказав Сулейман до Павлуся: - Будь слухняний, як i досi, i буде тобi добре.

Павлусь здiйняв шапку i вклонився по-своєму.

Мустафа сказав щось якомусь татариновi, цей взяв Павлуся за руку й повiв мiж челядь.

Челядь мешкала нанизу. Горниця була призначена для панiв.

Павлусь аж тепер помiтив, що всi вiкна нагорi були прислоненi густою дерев'яною решiткою.