За сестрою
Шрифт:
Вийшовши до челядної, Павлусь не знав, що з собою робити. Прийшов найстарший мiж слугами i почав його з усiх бокiв оглядати.
– Ти звiдкiля?
– питає по-українському.
Павлусь вiдповiв, та дуже дивувався, що цей татарин так добре знає його мову.
– А ви, дядечку, теж з України?
– спитав Павлусь.
– Мовчи!
– гукнув татарин i вийшов. До Павлуся приступив один невiльник українець.
– Ти його так не питай, а то розсердиться та ще поб'є.
– Та за що має мене бити? Хiба я йому що зробив?..
–
– Та давно тут живете, дядьку?
– Рокiв п'ять, небоже!
– вiн охнув.
– Тут важко жити?
– Сказано, неволя. Та тут ще рай проти того, що в iнших. Старий Сулейман добрий чоловiк, та його часто нема дома, Мустафа гордий i ненавидить нашу вiру, а цей потурнак Iбрагiм то сам чорт.
– Не пробували втекти?
Невiльник усмiхнувся сумно.
– Заки добiжиш до Перекопу, то з п'ять раз зловлять. А коли зловлять, то або повiсять, або в неволю до туркiв продадуть, а все виб'ють так, що душа вилазить.
– А я знаю, що багато людей звiдси втiкає…
– Бо тут i багато є хрещеного народу, то декому й удається втекти.
– Як ви, дядьку, зветесь?
– Остап Швидкий.
В тiй хвилинi вбiг до челядної чорномазий невiльник i покликав Павлуся до пана. Павлусь пiшов за ним нагору i вступив до свiтлицi. Вона була простора й мала кiлька великих вiкон в однiй стiнi. Попiд стiни йшли пiдвищення, вкритi килимами; цiлий помiст теж був застелений килимами. Стiни були помальованi червоною, синьою та жовтою барвою квiтами та лiнiями. На пiдвищеннi сидiв Мустафа, перед ним стояв маленький столик; на ньому запiкалася велика люлька, з якої Мустафа потягав цiлi клуби диму, а далi лежали рiзнi ласощi. Павлусь здiйняв шапку i вклонився.
– Приведи перекладача, - каже Мустафа до слуги.
– Не треба, - каже Павлусь, - я знаю по-вашому.
– Так? Ну побачимо. Як тебе звали?
– Павлом Судаченком мене звуть.
– Нi, тебе так звали. Тепер ти зватимешся Гусейном.
– Я не хочу, я ще не прийняв вашої вiри…
– Дурень ти! Не прийняв, так приймеш…
– Нi, не прийму i моєї християнської не покину.
– Як приймеш нашу, будеш свобiдний.
– Не хочу, нi за що в свiтi.
– Я тебе вибити звелю.
– Хоч i повiшайте, то нi. По що менi опiсля в пеклi горiти…
– Кажу тобi, що свобiдний будеш…
– Я й так буду свобiдний, як захочу…
– А то як?
– Втечу та й годi.
Мустафа засмiявся.
– А знаєш ти, що в нас втiкачам роблять?
– Знаю, повiсять. А як не зловлять, то таки пропало.
– Я хотiв тебе взяти до покоїв за козачка.
– Берiть, де хочете. Я доти буду добрий, поки менi буде добре…
Павлусь навчився балакати з татарами просто й одверто. Та це не подобалося Мустафi. Вiн зморщив
– Ти, хлопче, зухвалий; як ти до мене вiдзиваєшся?
– Хiба ж ви не людина?
Мустафа плеснув у долонi.
Ввiйшов потурнак наставник.
– Цього зухвалого джавра випарити i до конюхiв дати!
Потурнак схопив Павлуся за руку й повiв наниз.
– У тебе, хлопче, загострий язик; гляди, щоб не врiзали… На долинi в челяднiй вибили Павлуся так, що аж кров текла iз спини. Хлопцевi текли сльози з очей, але закусив губи до крови i не видав нi одного стону. Вiн сiв на землi i трясся всiм тiлом. Ось попався… Думав собi, що буде цiлком iнакше, а воно он як. До нього приступив земляк Остап:
– Що ти, небоже, йому сказав, що тебе били?
– Нiчого. Пiдмовляв мене на бусурменську вiру, та я не хотiв… Я говорив з ним, як з людиною, а то звiр.
– З ними не можна просто балакати, як з нашим братом; з ним треба хитрити, низько кланятись… Що ж ти сказав?
– Я сказав, що як менi буде зле, то втечу.
– Дурень ти! Хто так говорить? Тобi треба було показувати покiрного, тебе лишили 6 у горницях на послугах…
– Не хочу, - каже Павлусь.
– Найлiпше коло коней ходити.
– Куди ж тебе призначив?
– До конюхiв…
– Не гадай, що то легке дiло. Там попадеш пiд руку такого чорта, що наш потурнак Iбрагiм, то янгол. Там найтяжче…
Остап здiйняв з Павлуся сорочку i помастив якоюсь мастю його рани вiд нагайки.
– Ти, братику, зле зробив, там тебе замучать.
– Але ж я першої ночi втечу, - вiдповiв Павлусь.
– Дорогу я знаю добре i з коня не впаду.
– Не роби того, нерозумна дитино! Вони тебе вб'ють або продадуть першому лiпшому татариновi. Ти слухай, будь покiрний, то пан тобi простить… Ти вижидай кращої пори.
– Аж до смерти…
– Нi, не до смерти. Тут можуть леда день набiгти запорожцi! От такої хвилини всi християнськi бранцi ждуть, як спасения. Тодi пора втiкати…
– Скажiть, дядьку, де тут й Криму може бути моя сестра? Її цього лiта полонили татари…
– Кiлька їй рокiв?
– Тринадцять буде.
– А гарна вона?,
– Як мальована.
Остап почав хитати головою.
– Ледви, чи ти її найдеш. Тут продають дiвчат з рук до рук. На усiх базарах їх повно. Вiдтак забирають до гаремiв, а то й у Туреччину за море вивозять. А тих базарiв тут багато, багато…
– А як би то розвiдати, де вона тепер перебуває?
– На те треба багато грошей…
– Я їх не маю…
Розмова перервалася, бо саме ввiйшов в челядну Iбрагiм потурнак i велiв Павлусевi збиратися в степ до табунiв. Павлусь успiв лише обмiнятися очима з земляком. Вийшов перед дворище. Тут стояв татарин на конi. Павлусевi вказав коня i велiв сiдати охляп без сiдла. Той татарин не знав української мови i не говорив нi слова.
Павлусь оглянув цiлу оселю. Хоч i дуже болiла спина, та вiн дививсь на татар згорда.