Загадка однієї неділі
Шрифт:
За кілька хвилин до кабінету зайшов інший чоловік. Це був негр, дебелий статурою і спритний у рухах. Риси ж обличчя, як для його фігури, здавалися дрібними. Хоч він був і молодий — на підборідді кучерявилася коротенька борідка. Я подумав, що він, певно, з колишніх бійців Сьєрра-Маестри.
Лейтенант звернувся до нього, назвавши по імені: «Рене». Той підійшов і без зайвих церемоній сів у крісло. В очах у нього веселі зблиски вогників. Вони зверталися один до одного на «ти», і я вирішив, що вони, мабуть, мають
Лейтенант поставив перед нами магнітофон і люб'язно посміхнувся.
— Ми повинні, Аресе, записати нашу розмову,— чемно пояснив.
Я кивнув головою. До мене потроху повертався спокій; все свідчило про коректність їхньої поведінки, хоч годі було сумніватися — коли йтиметься про виявлення істини, вони стануть невблаганні.
Рене розпочав допит. В руках у нього була тека — очевидно, заведена на мене справа.
— Аресе, ось уже близько шести місяців, як ви вийшли із в'язниці: між іншим, це і завдяки вашій зразковій поведінці.
Хоч мовилось це не в запитальній інтонації — я все ж відповів:
— Саме так.
Рене вів далі, гортаючи папери:
— Через кілька тижнів ви встановили зв'язок з якимось Мартіном, ватажком контрреволюційної банди.
Я знову відповів ствердно, але цього разу жестом.
— Завдяки дружбі з Мартіном ви невдовзі стали довіреною особою в цій групі.
Я ледь помітно всміхнувся. Лейтенант пильно подивився на мене.
— Хіба ви не згодні з нами, Аресе? — спитав.
Я знизав плечима.
— Мартін не довіряв нікому,— пояснив я.
— Гаразд,— продовжив Рене.— Припустимо, він довіряв вам більше, ніж іншим, і ви стали в його групі помітною фігурою.
— Можливо,— сказав я.
— Хоч ми й тримали їх під постійним наглядом, однак змушені визнати, що невдовзі після того, як ви вступили до цієї організації, нам стала надходити анонімно досить цінна інформація про її діяльність. Ми маємо підстави вважати, що цю інформацію надсилали нам ви.
— Так,— визнав я.
— І як ви її підписували?
— Месник.
— Що відрізняло це слово від інших?
— Червона крапка всередині літери «с».
— Точно,— промурмотів лейтенант.
— Досі наші здогади потверджувалися,— зауважив Рене. І, позирнувши на свого товариша, який замислено блукав поглядом десь у просторі, запропонував йому продовжувати допит.
Той зосередився і обернувся до мене:
— Чи не могли б ви, Аресе, викласти нам основні мотиви ваших дій?
Підсвідомо я вже відчував, що ми починаємо підходити до суті справи.
Я попрохав дозволу закурити, мені дозволили. Запаливши сигарету, затягнувся і, не кваплячись, випустив дим.
— Мотиви? Вам потрібні мотиви? Хіба він не був контрреволюціонером? — Я помітив вираз недовіри на лейтенантовому обличчі й додав: — Хіба цього не досить?
Рене сумнівно похитав головою.
— Облиште,
Звісно, він мав рацію. Я невизначено усміхнувся. Серед усіх думок, що мучили мене, ця вирізнялася найчіткіше. І коли я вирішив знищити Мартіна, понад усе думав саме про це.
Так, я розмірковував про можливі наслідки, але невідчепна ідея помсти заступила в моїй свідомості інші міркування. І все ж: чому я так ненавидів Мартіна — адже мене і на мить не припиняла небезпека самому опинитись на пороховій бочці після того, як ліквідую його.
Голос Рене перебив мої роздуми:
— Ми чекаємо, Аресе.
— Гаразд,—відповів я,— основний мотив, звичайно, помста, хоч певне значення мала й відраза до тієї брудної роботи, яку вони виконували.
— Ось тепер ми на правильному шляху,— всміхаючись, зауважив лейтенант.— Гадаємо,— вів далі,— ваші мотиви тісно пов'язані з присудом до двадцятилітнього ув'язнення, який ухвалили вам судді по обвинуваченню у вбивстві Шестипалого — гангстера, котрого вважали вашим спільником у справі, що набула широкого розголосу і яку преса того часу нарекла «Вбивством куртизанки з Нульової вулиці». Ми перечитали зведення по тій справі, в ньому багато де не сходяться кінці. До речі, і касаційна скарга, що її ви подали, також мало переконлива, до того ж, без сумніву, суперечлива.
— Невміло зроблено, Аресе! — втрутився Рене.— Чи не так?
Я знизав плечима.
— Хвалитися мені тут нема чим, коли ви вже про це заговорили.
— Ясна річ,— відповів він,— та ось що дивно: у справі немає й натяку на Мартіна. В чім тут річ?
— Це довга історія,— неохоче сказав я.
— Але щоб розібратися у вашій справі,— зауважив лейтенант,— необхідно, щоб ви її нам розповіли.
Я неуважно глянув на нього. Першою моєю думкою було відхилити його пропозицію. А потім наразі відчув якусь непереборну спокусу розповісти геть усе чисто. І я заходився відшукувати в пам'яті й приводити до ладу весь той безлад споминів, що невідчепним тягарем тиснув на мене увесь цей час.
В ті роки я, зі своїм скептичним і досить-таки безпардонним характером, ставився до всього жартома. Життя в мені буяло, і я просто-таки п'янів від завзяття, віддаючись роботі, а виконувати її доводилось на тій небезпечній межі, переступити яку означало — порушити той чи інший закон. Тоді мені й на думку не спадало, що ця наскрізь прогнила система впаде раз і назавжди через п'ять років. Я, звісно, аж ніяк не належав до буржуазного стану, проте події, до яких виявився причетним, викрили переді мною у всій своїй непривабливості гнилизну цього світу, що вже дихав на ладан.