Загадка однієї неділі

Акунья Ігнасіо Карденас

— Невже ви не могли зачекати з цим до завтра? — поцікавився я.

— Ні! — така була її відповідь,— Завтра минає встановлений Сусанною термін відсилки листів моїй матері, а це вже напевне — розлучення.

Я розпитав її про те, яке розташування в Сусанниному особняку і де могли переховуватися листи, й порадив їй чекати вдома мого дзвінка.

Сеньйорита підвелась і несміливо потиснула мені руку. Відтак, лякливо озираючись, вийшла з бару.

Зізнаюсь, що якісь непояснимі внутрішні сигнали застерігали мене в ту мить проти небезпеки, яка загрожує мені. Та почуття це було якесь ніби побіжне, і я не надав йому особливого значення.

Затримавшись ще трохи в барі, вирішив піти поглянути на Сусаннине житло.

Була лише дев'ята година вечора, проте її особняк на Ведадо [2] здавався безлюдним.

Однак, як мені довелося встановити потім, у цьому не було нічого дивного, бо для Сусанни, котра вела нічний спосіб життя, у таку пору було ще зарано.

Я обстежив обсаджений деревами патіо [3] який з усіх боків оточував будинок, і, впевнившись, що нікого немає, вибрав мить, коли на вулиці не було людей, і перескочив через огорожу.

2

В е д а д о - аристократичний район Старої Гавани.

3

П а т і о — внутрішній дворик.

Спробував відімкнути двері з допомогою своїх відмичок, та не вийшло. Тоді я обійшов навколо будинку. В ньому була безліч величезних вікон з внутрішніми засувками.

Я вирішив спробувати щастя через кімнату для служників і, звичайно, зайвий раз мав змогу впевнитись у справедливості закону, за яким міцність ланцюга визначається його найслабшою ланкою. Через ту кімнату я й забрався до будинку.

Увімкнувши ліхтарик, одразу ж попрямував до Сусанниної спальні.

В усьому будинку панувала мертва тиша. Коли не вважати вузенької смужечки світла, що протиналося з-під дверей спальні, ніщо не виказувало присутності людини в домі. Проте я помилявся... Сусанна перебувала вдома.

Це була жінка дивної краси. Її чорне, дуже рівне волосся було підстрижене, як цього вимагала усталена за два-три роки до того мода, яка одержала назву «Italian bоу» [4] . Майже ідеальний овал обличчя трохи порушувало тільки ледь-ледь випнуте підборіддя. Її ніс, хоч і не класичної форми, безперечно був бентежно чарівним і чудово гармонував зі звабливими вустами. Великі чорні очі, відтінені довгими віями, доповнювали чудові риси її обличчя, яке загалом створювало враження якоїсь незвичайної краси.Її оголене біле тіло нижче худорлявої шиї поблискувало якимось мертвотно-блідим світлом. І мені спало на думку, що в обрисах цієї жінки, як сказав би Бодлер, сяє велична краса смерті.

4

«Італійський хлопчик» (англ.).

Ніж, що стирчав дещо нижче її округлого лівого перса, поблискував ручкою з полірованого дерева, на якій не лишилось видимих слідів. Біла перина була в плямах крові, як і махрова подушка у головах ліжка. Я перевів погляд на гарний туалетний столик. Він був уставлений флаконами різноманітних дорогих духів; лакованими коробочками з інкрустаціями, а то й без них, запашними пудрами, численними гребінцями різних форм і різного забарвлення. Довгаста шкатулка з чорної слонової кістки була вщерть напхана коштовностями. Я підійшов до гардероба. Там повно було суконь найрізноманітніших фасонів — від тих, які щільно облягають фігуру, умисно підкреслюючи всі жіночі принади, аж до рівних, як лантух, що ввійшли в моду під назвою сорочечок. На тумбочці при ліжку, обабіч якої стояло два м'яких крісла, я угледів срібну попільничку із залишками попелу в центрі та недокурками сигарет скраю. Там же, точно навпроти кожного крісла, стояли недопиті чарки з трунками. На килимі, що вкривав підлогу, розкидано різні інтимні речі жіночого туалету. Опріч цього дрібного та, можливо, умисного безладдя, все було на своїх місцях. Світло, що падало на небесно-блакитні стіни спальні, надавало усьому мертвотної блідості.

Я підійшов до ліжка і торкнувся тіла. Воно вже захололо, проте згустки крові ще не цілком засохли.

І тільки закляклі руки й ноги та снігова білість шкіри, що різко контрастували з чорнотою напівзакритих очей, правили за незаперечливий доказ того, що на цьому перламутровому тілі лежить печать смерті.

Чому ж умерла ця виняткової краси жінка?

— Ба! — мовив я до себе, стримуючи дрож.— Адже на кожного у свій час чекає смерть.

Не кваплячись, я взявся за обшук. Методично оглядав кожну річ, де, як мені здавалося, могли

бути заховані сенаторові листи. Та дарма. Коли я вже хотів продовжувати пошуки в інших кімнатах будинку, мою увагу ще раз привернула довгаста шкатулка з коштовностями. Це була рідкісна річ — здавалось, їй уже тисяча років. На кришці, вирізьбленій із слонової кістки, зображено обличчя якоїсь жінки Сходу — певно, китаянки. З цікавістю я взяв шкатулку до рук і подивився в те обличчя. Потому зняв кришку. Ювелірні вироби, що містилися всередині, безперечно, були коштовні, хоч серед них траплялися і дешеві дрібнички. І все ж сама шкатулка навряд чи мала бути схованкою для коштовностей. Впадав у око разючий контраст між намірами митця, котрий вирізьбив це обличчя, і теперішнім її використанням. Підкоряючись інтуїції, яку годі пояснити тепер, я висипав умістиме шкатулки на туалетний столик і як слід потрусив її, а потім ще й постукав у дно. Почулося таке, що мій пульс одразу почастішав. Я спробував використати всі можливі засоби, щоб виявити пружинний механізм, який розчиняє таємничок у шкатулці, про існування якого запідозрив. Та все марно. Кінець кінцем, змучений, я вправив кришку знову в пази і замкнув шкатулку. На жіночому обличчі, я побачив ніби вираз цілковитої перемоги. Мені навіть здалося, що воно кидає мені виклик. Я вийняв з кишені лупу і заходився найретельніше оглядати всю шкатулку. Там, у китаянки на лобі, виявив малесеньку дірочку, котру для неозброєного ока складало різьблення. Узявши якусь брош з туалетного столика, я штрикнув її шпилькою в цей отвір. Характерний звук вивільненої пружини одізвався в моїх вухах. Я знову зняв кришку, і всередині шкатулки виявився потайник. Там були листи. Я засунув їх до кишені.

Те, що скоїлося зі мною далі, а стряслося тоді багато чого, можна пояснити лише неймовірною необачливістю, з якою я діяв того вечора. Притишені кроки, які почув позад себе, засвідчили мені, що я був не лише необачливий, а. й дурний. Тільки-но сунув руку під пахву, де тримав свій «люгер», як почув категоричний наказ: «Не ворушитись!» Тільки-но зібрався повернутися довкола себе, аби стати лицем до лиця з тим, у чиїй владі опинився, як той же голос промовив ще погрозливішим тоном: «Не обертатись!» Я стояв нерухомо. Одну помилку вже вчинив, тому аж ніяк не прагнув виправити її ціною іншої — ще грубішої. Увесь напружившись, гарячково розмірковував, яку роль найбезпечніше зіграти в даній ситуації, і тому чекав, коли ця людина заговорить. Та чекав я марно. У всякому разі, не пам'ятаю, щоб голос його пролунав ще раз, не чув я й будь-яких інших звуків. Проте помітив, як щось блиснуло. Неначе безліч зірочок замиготіло на фоні матового скла, після чого все оповив морок.

Який час я був у нетямі, не міг би точно сказати. Опритомнівши на килимі, я підвівся і зробив кілька непевних кроків, намагаючись зібратися з думками. Притулившись до стіни, крізь мутну полуду, що вступила мені в очі, нашвидку оглянув усе довкіл: та сама кімната, те саме оголене тіло жінки. А шкатулки вже не було, коштовностей — теж.

На довершення всього м'яку нічну тишу роздерла сирена. Я захолов од жаху. Помилки бути не могло — слід негайно залишити будинок. Цієї ж миті я глянув на підлогу: там валялися мої рукавички. Подивився на свої руки, і серце моє жахнулося: вони були буквально просочені кров'ю. Я голосно вилаявся. Не лишалось сумнівів — вечір був вельми вдалим для того негідника, котрий влаштував мені пастку. Стіни спальні також вимазані кров'ю. Я побачив там свої відбитки.

А жахливе виття сирени все наближалося. Я вискочив у патіо і затаївся серед дерев. Це було якнай-вчасніше: слідом за різким шурхотом шин, що гальмували на асфальті, почулися удари по вхідних дверях. Я перескочив через огорожу і похапцем покрокував геть.

Я поспішив до готелю і одразу ж прийняв душ. Відтак оглянув свою рану. На місці удару набігла ґуля, було боляче, хоч нічого серйозного, я вдягнувся, вихилив чарку баккарді і позручніше вмостився в кріслі, щоб помізкувати з приводу халепи, в яку вклепався.

Глянув на годинник: рівно пів на одинадцяту. Подумки відтворив усі події, що сталися зі мною за останні півтори години. Не став гаяти час на марне ремствування, адже добре усвідомлював характер ситуації, в якій опинився.

Не вагаючись, вийняв листи з конвертів і, розкинувшись у кріслі, заходився їх читати. Лише три листи виявились від сенатора. Решта від якихось інших осіб — либонь, не таких розтяпак, як він... чи, вірніше сказати, менших розтяпак. У всякому разі, ніхто з них не підписаний був своїм повним ім'ям. Відокремивши сенаторові листи, я сховав інші до кишені. Я вихилив іще одну чарку баккарді, поміркував і зняв телефонну трубку.