Загадка однієї неділі
Шрифт:
— Чого вам треба? — промовив низький голос. Зважаючи на його шанобливі модуляції, можна було подумати, що це якийсь служник.
— Будьте ласкаві, сеньйориту Рамірес.
— Даруйте, а хто її питає?
Я пирхнув. Мені ще треба було тільки цього питання.
— А вам яке діло? — підвищив я голос.— Якщо вона є, запросіть її до телефону.
Як не дивно, а така різкість дала кращі наслідки, ніж найдокладніші пояснення. Цей тип, либонь, вирішив, що я, певно, поважна персона, котру не можна ось так просто відшити.
— Сеньйорита в університеті, пане,— пояснив він лагідним тоном.
Я
Я купив цей випуск. І насилу втримався од проклять. Справа вже припікала мене як слід: на чільному місці красувався мій портрет. Я закурив знову і заходився читати. За півгодини сеньйорита Рамірес вийшла з книжками під пахвою. Вона йшла, жартуючи з однокурсницями.
Я свиснув. Побачивши мене, підбігла до машини.
— Мені потрібно поговорити з вами,— мовив до неї,— сідайте!
Моя пропозиція, очевидно, була їй не до вподоби. Вираз обличчя в неї спершу був здивований, потім став розгубленим. Вона оглянулася і сіла в машину. На сидінні лежала газета з моїм зображенням; глянувши на газету, дівчина мало не зойкнула з переляку. Підпис під моєю фотографією, складений аршинними літерами, як годиться для сенсації номер один, провіщав: поліція розшукує небезпечного вбивцю.
— Ви... ви вбили її? — запинаючись, прошепотіла.
Запитувала вона нібито й простодушно, але обличчя її пройнялось тривогою.
— Учора ввечері чекав на вас,— промурмотів до неї.
— Я жалкую, я справді жалкую. Батько чув нашу розмову по іншому апарату і... Послухайте-но, ви ж так і не відповіли на моє запитання! Це ви її вбили?
Дівчисько починало подобатися мені. Взагалі мені до серця всі дівчата, котрі ставлять наївні запитання.
— Поліція, певно, вірить цьому,—відповів я,— але є принаймні двоє людей, котрі знають, як вона в цьому помиляється.
— Справді?.. А хто ж вони, ці люди?
Я осміхнувся.
— Убивця і я... природно.
— А ви здогадуєтесь, хто міг це зробити?
В її словах майже не відчувалося хвилювання, хоч очі виявляли стурбованість. Мені почувся в її запитанні якийсь прихований сенс. Озирнувшись на неї поглядом інквізитора, я відповів:
— Так. Ваш батько.
Усупереч моїм сподіванням, вона начебто була не дуже здивована моїми словами. Певне, готувалась до такої відповіді.
— Але ж це невідомо,— заперечила вона.— Ви ж знаєте, що невідомо, і кажете просто, щоб залякати мене.
В її зіницях причаївся острах; тон був невпевненим, і я трохи міцніше затягнув зашморг, щоб дізнатись, чи одержу від цього якусь користь.
— Це ви у згоді зі своїм батьком влаштували мені пустку. Я багато розмірковував з учорашнього вечора. Навіщо було так поспішати, аби вилучити листи? Ви не виявили мене в конторі й подалися нишпорити по барах.— Вона зробила заперечливий жест, але я вів далі: — Це мусив бути саме я, і ніхто інший. Ще б пак, кому не відома моя репутація детектива, котрий робить свою справу
— Яка це огидна брехня! — обурливо прошипіла вона.
— Могло статися, що вас і не втаємничували в усі деталі задуму,— поволі провадив я далі,— можливо, ваш батько тільки попросив вас найняти мене, аби заволодіти листами цієї «палко коханої Сусанни...» — я підморгнув їй, осміхаючись,— як він її пестливо називав. Я ж проковтнув усе те разом із гачком, немов якийсь телепень. Хіба можна відмовити у проханні дівчинці з вашим личком і з трьома червоненькими на додачу? Ваш батько чекав на мене всередині будинку. Гупнув мене по голові, а потому перемазав усю спальню відбитками моїх пальців. Хитро зроблено!
Вона втупилася в мене, не відводячи погляду. В очах ії було все: і обурення, і зневага, і страх.
— Не знаю, чи слухати мені вас далі,— промурмотіла вона.— Якщо не ви й справді вірите в те, що сказали, то ви ще гидкіший од того, яким знає вас мій батько.
Коли виходила з машини, сльози залили їй очі. Я фиркнув. У мене з вуст вирвалося мимовільне прокляття. Однак позбутися покійничка, виходить, не так-то легко. Я лишався на місці ще хвилин п'ять, поринувши в роздуми: необхідно було скласти план дій. Покинувши машину, поспішив до зупинки автобуса. Коли зійшов у торговельному центрі міста, подзвонив до гаража, де час від часу залишав свою машину на зберігання. Я повідомив їм місце, де вони повинні забрати її, і почепив трубку. Потім, щоб розім'ятися, пройшовся пішки вулицею Королеви до вулиці Кампанаріо. Навіть коли котрийсь із тих багатьох-багатьох перехожих, з якими я зустрічався, і бачив моє фото в газеті, поліції буде від того мало користі. Я поки що зоставався одним із мешканців Гавани, що загубився серед мільйона інших.
Завітав до китайської перукарні на вулиці Санхи; там підстригся під бокс і збрив вуса. Потім покрокував до будинку Алісії в Старій Гавані. Постукав дверним кільцем і прислухався. Вона вийшла з сяючим обличчям. А в голосі у неї бриніла чимала доля іронії, коли вимовила:
— Заходь, серце моє. Я чекала на тебе.
Я ввійшов. Така вже вона — своїми м'якими рухами нагадувала мені грайливе котенятко... проте з гострими пазурцями.
— Я знала, що ти прийдеш,— сказала.— Тільки-но побачила твоє фото в газеті, одразу ж збагнула: тепер він прийде сюди, щоб переховатися. Змушений Це зробити: адже він у небезпеці, тож, напевне, згадає про Алісію. А пізніше, коли все буде позаду, поцілує мого носика і скаже: «До побачення, пустухо»,— і зникне, щоб повернутися, коли знову вскочить у біду.
Я розумів, які справедливі були її докори. На якусь мить навіть відчув себе Вовком з дитячої казки. Щоб приховати хвилювання, підняв її на руки й поцілував у носик. По тому поклав на канапу. В голосі Алісії відчувалася гіркота, у погляді — докір. Я почувався винним і знову поцілував її. Вона обхопила мене за шию і жагуче відповіла тим самим.
— Ця мить спокутує все,— мовила, відпускаючи мене і кокетливо поправляючи зачіску.— Тепер побалакаємо про тебе.
— Але ж ми тільки й робили, що балакали про мене, відтоді як я зайшов,— усміхаючись, відказав я.