Загадка однієї неділі
Шрифт:
Я ще раз оглянув цей кабінет, позбавлений будь-яких прикрас.
— Що б ви подумали, лейтенанте,— прошепотів йому,— якби я сказав вам, що вбивство Сусанни взагалі було безглуздям, коли б не сталося воно саме тієї неділі?
— Ну, то, Аресе,— вигукнув Рене,— в чому ж секрет цієї загадки?
— Так воно і є,—повторив я.—Не було ніякої рації вбивати її в інший день.
— То чому б вам не розповісти про все, Аресе, залишивши нам самим робити висновки? — запропонував лейтенант.
— Що ж, можна,— відповів я і позручніше вмостився в кріслі.— Проте дуже прошу вас: із запитаннями зачекайте — нехай я скінчу свою розповідь.
Обоє згідливо кивнули головами.
— Заперечень немає,— запевнив Рене.
Продовжуючи
Розділ перший
ЗАГАДКА
— А скажи-но мені, Теодото, ти маєш землю?
— Аніскільки,— відповіла вона.
— То, може, ти маєш якийсь будинок, що дає тобі прибуток?
— І будинку теж не маю,— відказала вона.
— Тоді, либонь, на тебе працюють якісь майстрині,— зауважив Сократ.
— Ніхто на мене не працює.
— В такому разі звідкіль же у тебе кошти, щоб жити в розкошах?
— Коли в мене з'являється друг, який сильно кохає мене,—пояснила вона,—його коштом і живу.
КСЕНОФОНТ «Спогади про Сократа»
Добре пригадую той літній вечір.
Спокійно спливав час. Ніщо в цьому задушливому повітрі не провіщало тривожної ночі. Ось тоді, попиваючи біля стойки бару «Пласа» свій третій дайкірі, я й побачив, як вона зупинилась біля входу, явно не наважуючись зайти всередину. Та її розгубленість була недовгою. Ось вона звернулась до одного з офіціантів, що обслуговували клієнтів, котрі сиділи за столиками. Не знаю, що там йому казала, в усякому разі, в мене не залишилось сумнівів, що йшлося саме про мене. Офіціант указав пальцем, і вона попрямувала крізь увесь зал, впевнено ступаючи по килимах, якими вистелено було підлогу. Вона була зовсім юна. Напевно, не так давно вийшла з підліткового віку. її ставна фігура, принади якої відкреслювала сукня, випромінювала чарівність. Своїм досвідченим оком я відзначив тільки одну ваду — зріст дещо зависокий, хоч таке враження, цілком імовірно, створювала сукня. Все інше окрім оцієї неістотної дисгармонії, було просто чудове.
Щоб оцінити її зовнішність, мені досить було одного погляду. Проте вона зашарілася, звертаючись до мене:
— Сеньйор Apec?
Я ствердно кивнув і всміхнувся їй:
— Сідайте, прошу вас.
Потім ляснув пальцями, щоб привернути увагу бармена.
— Обслужіть-но сеньйориту, Карлосе, — наказав я і звернувся до неї: — Що питимете?
— Нічого, дякую. Чи могла б я з вами побалакати? — промурмотіла вона.
Я не тішив себе ілюзіями щодо того, якого роду послуги їй потрібні від мене. Надто вже відома була моя репутація в той час. Напевне, якась брудна справа.
— Я не хотів би здатися нечемним, сеньйорито...
— Рамірес,— прошепотіла вона.— Гленда Рамірес.
— Чудово, сеньйорито Рамірес. Тоді я насмілюся зауважити, що маю контору, де звичайно й приймаю клієнтів. Крім того, сьогодні в мене вихідний день.
— Ой, даруйте! — спохопилася вона й зробила милу гримасу, показуючи дві ямочки на щоках.— Але справа така невідкладна... і я була вже у вашій конторі.
Я відчув дрож в її голосі, мою увагу привернуло і те, що час од часу вона кидала тривожні погляди на вхідні двері, намагаючись те робити непомітно. Я посміхнувся.
— І хто ж порадив вам, де мене шукати? — здивовано запитав я.
— Ваш шофер, тобто,— виправилася вона,— шофер, якого ви вже кілька разів наймали для себе. Він підказав мені, що, можливо, ви в цьому барі.
Я кивнув
— Що ж це за справа така невідкладна?
— А ми не могли б побалакати з вами... віч-на-віч? — спитала вона, вказуючи на столик, що стояв осторонь.
— Якщо таке ваше бажання, заперечень не маю,— мовив я і підвівся. Потім подав знак Карлосові, щоб приготував мені ще один дайкірі, і ми попрямували до столика в кутку. Вона сіла й кинула скрадливий погляд на двері. Я витяг пачку сигарет і запропонував їй запалити, але вона відмовилась. Запаливши сам, умостився позручніше, демонструючи готовність вислухати її.
— Ідеться про мого батька,— її губи тремтіли, коли вона вимовляла це, — про сенатора Грегоріо П. Раміреса. Може, ви чули про нього?
Я мало не спитав у неї, як розшифровується оте «П», але стримався і тільки сказав:
— Так. То що з ним?
— Одна жінка шантажує його,— пояснила вона, опустивши очі.
Діло ставало цікавим.
— Шантажує його...— повторив я, спонукаючи її продовжити розповідь.
Вона прикусила нижню губу і завагалася. Фраза, яку я байдуже кинув, щоби здолати її нерішучість, була ефективним прийомом, який завжди давав мені бажані наслідки.
— Ви ще цілком вільні відмовитись від бесіди зі мною, сеньйорито Рамірес,— промовив я.
Тоді вона, схлипуючи, зачала оповідати мені стару як світ історію.
Батько її мав позашлюбний зв'язок з якоюсь дамою, відомою під ім'ям Сусанни. Кульмінаційним моментом цього зв'язку було те, що сенатор Рамірес через свою необачність залишив їй письмове свідчення свого жагучого кохання у вигляді любовних листів. Як усьому колись неминуче приходить кінець, так і в цьому коханні настала фаза охолодження, а далі і цілковитої байдужості. Все це було б чудово, коли б оця дама, діставши відставку, заходилась просто оплакувати своє горе, напевно скрашуване чималою дещицею від тих шістдесяти тисяч песо, котрі одержували ці «батьки вітчизни». Та, на лихо, сталось не так. Так могло статися з іншою жінкою, тільки не з Сусанною.
Коли сенатор був переконаний, що Сусанна — це вже пройдений етап в його житті, він одержав листа, сповненого ласкавих докорів. У відповідь на його мовчання спершу надійшов лист, складений вже у загрозливому тоні, а за ним, оскільки сенатор уперто не відповідав, іще один лист — уже з недвозначним ультиматумом: або він сплачуватиме певну ренту, або його дружина одержить від Сусанни писані ним любовні листи, переповнені солодкими епітетами. Тоді сенатор, до планів якого аж ніяк не входило розлучення (хоча б через те, що найбільш сталою часткою родинного капіталу, як я дізнався пізніше, була саме жінчина спадщина), почав сплачувати красуні Сусанні щомісячне утримання. Здавалося, таке встановилося на хтозна-скільки. У всякому разі, покірливості велелюбного сенатора було досягнуто. Однак незадовго до того, як до цієї справи залучено мене, сталося так, що пани «батьки вітчизни», справедливо винагороджуючи себе за ті численні «жертви», які їм доводилось приносити в ім'я нації, ухвалили таємну постанову збільшити собі оплату.
Тоді невситима Сусанна, яка залишилась на висоті і за цих нових обставин, зажадала підвищення свого місячного утримання, причому в пропорції, яка незаперечно свідчила про її знайомство з математикою. Становище стало нестерпним. Вибух гніву, що пойняв сенатора, мало не спричинився до апоплексичного удару. Він так несамовито волав, проклинаючи Сусанну, що дочка про все здогадалась. І щастя сенатора, що сеньйори Рамірес під час приступу не було вдома.
Сеньйорита Рамірес закінчила свою розповідь і відверто попрохала мене негайно вилучити у Сусанни батькові листи. (Чесно кажучи, дівчисько, сором'язливо закривши руками обличчя, прошепотіло слово «вкрасти»). Наші переговори завершились, коли вона витягла з гаманця купюру в сто песо, твердо пообіцявши ще дві такі асигнації після того, як я передам їй листи.