Загадка однієї неділі
Шрифт:
Осміхнувся: дівчина виявилась вельми слухняною. Вона сиділа при телефоні, нетерпляче чекаючи на мій дзвінок. Відчувалося, як вона хвилюється, коли запитала :
— Ви їх здобули?
— Так,— відповів, я, — і не тільки їх. Коли зайдете за ними?
Мої слова начебто збентежили її.
— Не розумію вас,— мовила вона,— може, ви поясните?
— По телефону цього аж ніяк не можна пояснити, сеньйорито Рамірес.
Спливла якась хвилька — вона обмірковувала відповідь. Потому сказала:
— Я прийду до вас у контору за півгодини, гаразд?
—
Глянув на годинник — пів на дванадцяту вечора.
За сорок хвилин, підійшовши до своєї контори, я побачив, що мене справді очікує, тільки не сеньйорита, а старий, лисий і дебелий Рамірес. На його пихатому обличчі вирізнялися маленькі, пронизливі й метушливі очі. Одягнутий він був у темно-сірий костюм 1 мав вигляд людини, котра все життя звикла віддавати накази. Цілком пасував до його вигляду і той зневажливий тон, яким він звернувся до мене:
— Гадаю, ви і є той самий Apec?
Я не відповів. Власне, це можна було і не вважати запитанням. Непевним жестом запросив його до контори.
Він втиснувся у стілець, і дерево зарипіло під його солідною вагою.
— Сеньйорита Рамірес не прийде?—поцікавився я.
— Я не вважаю за потрібне викладати вам причини, через які моя дочка не прийшла сюди.— Кажучи це, багатозначно поглянув на годинник.— Я знаю, що вона найняла вас, аби здобути певні... папери. Звісно, все це дочка робила поза моєю спиною. І оскільки, як я дізнався, ви успішно впоралися з цією справою, я прийшов за паперами; ось двісті песо, що вам належать за це, як було домовлено.— Він витяг з гаманця два сотенних банкноти і поклав їх на стіл.
— Ну-ну, сенаторе! — глузливо вигукнув я. — Це ж треба витратити стільки слів на те, щоб сказати, що ваша дочка найняла мене, аби я викрав кілька ваших листів до «палко коханої Сусанни».
У нього, здавалось, і за вухом не засвербіло, коли почув вислів, процитований по одному з його листів. На мене він дивився презирливо.
— Тільки через недосвідченість дівчини я міг потрапити до лап такого безсовісного пройди, як ви,— висловив він свій жаль.— Гадаю, тепер ви не обмежитесь тією сумою в триста песо, яка була обумовлена. Тепер ви зажадаєте більше, чи не так?
— Не знаю, сенаторе,— відповів я, погладжуючи підборіддя,— гроші мене справді приваблюють, але це ще не все.— Я осміхнувся до нього з відвертим нахабством.— Зізнаюсь вам, що, коли б я мав парламентську недоторканність, мене не надто хвилював би якийсь там небіжчик, але справа в тому, що я всього-на-всього звичайний смертний і...
Він різко обірвав мене, обличчя в нього налилося кров'ю.
— Що це ви там верзете! Про що патякаєте? — повторив.— Попереджаю, що не потерплю ніяких застережень з вашого боку. Де знаходяться листи?
— Ви, певно, не зрозуміли мене, сенаторе,— не поступався я, зухвало осміхаючись. — Ідеться про одного небіжчика... вірніше б сказати, про небіжчицю. Здогадуєтесь? Про вашу «палко кохану Сусанну». Коли прийшов до неї додому, вона була мертвіша за мамонта... Та навіщо оповідати
Коли скінчив свою тираду, все ще нахабно осміхаючись, я второпав, як неймовірно безглуздо повівся протягом усього вечора.
Сидячи перевальцем у кріслі зі схрещеними на потилиці пальцями, я раптом побачив у сенаторовій руці пістолет.
— Тепер-то ви вже, либонь, збагнете: глузувати з себе я не дозволю, — люто просичав він. — Листи!
Я засунув руку в кишеню, витяг звідти два конверти і похмуро поклав їх на стіл.
— Не вистачає ще одного, давайте його сюди! — зажадав він.
— Як це не вистачає одного? — спитав я з удаваним подивом.— Я виявив тільки два.
Не відводячи од мене і далі свого пістолета, сенатор начебто замислився.
— Але ж я написав три! — за якусь мить вигукнув він.
— Шкодую,— сказав я,— але третього у мене немає.— Відтак, наче оце щойно мене осяяла догадка, додав: — Певно, вона знищила його, адже, щоб шантажувати, досить і одного.
— Саме тому мене й цікавить третій лист,— пояснив сенатор.
Він сунув листи в кишеню і попростував до виходу. Узявшись за ручку дверей, але ще не потягнувши її на себе, прошив мене поглядом.
— Я хочу, щоб ви як слід затямили одну річ, Аресе: не подумайте шантажувати мене цим листом.
«Лист! — промурмотів я, коли він вийшов.— А доля Сусанни його вже не обходила.— Я глянув на годинника: вже пів на першу.— Кому ж я підкину покійничка? — Я знизав плечима і взяв зі столика дві сотенні купюри.— Якось уже знайду кому»,— кволо промимрив сам до себе і пішов з контори.
В готелі, перш ніж лягти, занотував у своєму записнику найважливіші події дня — так поклав собі ще відтоді, коли вирішив стати детективом. Потому ліг спати і... спав чудово.
Світало. Я зіскочив з ліжка, нашвидкуруч зробив зарядку, прийняв душ, зодягнувся. Читаючи газету, надибав на таке: мотивом убивства Сусанни була крадіжка. Як заявила служниця, зникли коштовності на величеньку суму грошей. Опріч того, вкрадено картину Дега. Рама, полишена на стіні, правила за німе свідчення вишуканого смаку грабіжника. Адже серед багатьох полотен, які прикрашали вітальню Сусанни, вбивця віддав перевагу «Балерині за лаштунками» Едгара Дега.
Поліція обіцяла швидку розв'язку. Зараз вивчалися відбитки пальців, що лишилися у приміщенні, і арешт злочинця був справою кількох годин. В одному вони не мали сумніву: злодій і вбивця поєднувалися в одній особі.
Я глухо вилаявся: виходило, я не тільки злодій, а ще й убивця,— і все це через проклятуще дівчисько з янгольським личком.
Я стримано зітхнув, розкрив гаманець і помилувався пурпуровим кольором асигнацій. Ні, дівчисько не винне,— прикинув я, виходячи з готелю. Поснідавши, всупереч звичці не пішов до контори, а подзвонив з автомата до сенатора.