Запізнілий цвіт валінурії
Шрифт:
— Добридень, Яне Романовичу, — привітався.
— Доброго ранку, Артеме Павловичу.
— Вибачте за турботу, але…
— Слухаю вас.
— Сьогодні о дванадцятій ви маєте прибути в Будинок Громадського Довір’я. Справа невідкладна, і тому прошу не запізнюватися.
— Гаразд, — одповів Рос і побачив, як на екрані поруч з Гартом з’явилося обличчя якогось бородатого юнака.
— Дельф! — здивована Ілонка схопилася з місця. — Звідки ти взявся?
Дельф кивнув головою і, перш ніж Ілонка отямилася, зображення зникло. Мабуть, Гарт вимкнув свій апарат. Ілонка навіть привітатися не встигла.
— Як бачите, дівчатка, наші плани поламалися, — професор скрушно розвів руками. — Але на свято я все-таки
Що з ними діяти?
Рос поспішав. Справи затримали його в лабораторії, і тепер треба було якнайшвидше дістатися до центру. Засідання в Будинку Громадського Довір’я відбувалися рідко, коли на те була нагальна потреба, і тому Рос силкувався зміркувати, чому саме сьогодні Гарт викликає його без попередження.
День був тихий, сонячний, трохи задушливий. Вколисане спекою озеро спало спокійно, млосно, вбираючи в себе блакитну глибочінь неба із білими пташенятами хмар.
Рос переправився на той бік швидкісним ескалатором, перейшов на інший, що біг до центру, і вийшов біля Будинку Громадського Довір’я. Тут не відчувалося чогось незвичайного. Радіючи сонячному одкровенню, буйно квітували клумби; проста за своїм архітектурним задумом, але велична будівля потопала у широколистій зелені платанів та дикого винограду. Жодної людини не було на подвір’ї. Тільки роботи-квіткарі поралися біля клумб. Двоє з них сиділи за кахляним столиком і натхненно грали в доміно.
“Цікаво, хто запрограмував їм цю безглузду гру? — подумав Рос. — Не могли ж вони додуматися до цього самі”.
Він перейшов через подвір’я і попрямував до величезної мармурової плити, що лежала біля тераси. На мить зупинився, спостерігаючи, як по гладенькому циферблаті, вибитому на плиті, повзе тінь — стрілка сонячного годинника.
“Horas non numero nisi seranos” [1] — прочитав напис, що півколом обрамляв циферблат. Ці слова, написані золотом, були символом, який закликав людей рахуватися тільки з найкращими, найщасливішими порухами долі, зневажати часи її гіркоти, завжди повертати своє життя до сонячної сторони речей, нехтуючи усім чорним, горезвісним: у темні захмарені дні сонячний годинник обліку часу не вів. Він відраховував тільки секунди сонячної долі. Можливо, саме тому Рос любив звіряти з ним час.
1
Я рахуюсь тільки зі світлим часом (лат.).
Широкою алеєю професор наблизився до дверей. Вони самі, наче за командою, розчинилися, і гучний жіночий голос з металевими нотками зустрів його словами:
— Ласкаво просимо. На вас чекають у залі засідань.
Переступив поріг і опинився у високій куполоподібній залі-фойє. По пригашених пастельних тонах високих стін літали птиці фресок, гармонійно вписуючись у загальну конструкцію просторого інтер’єру. Посередині зали, високо, аж до стелі, що нагадувала блакитне небесне склепіння, пружно бив водограй. Лунко кришився фейєрверком розбитих бризок у невеличке плесо басейну-акваріума. Срібно вилискуючись лускою, у ньому бавилися рибки, неначе змагалися віртуозністю своєї гри. Рос підійшов ближче до басейну, ніби тільки для того й поспішав сюди, щоб помилуватися його розкішною знадою та подивитися на рибок.
— Не зволікайте, професоре, — почувся той же жіночий голос. — На вас чекають у залі засідань.
Рос похопився і підійшов до люка антигравітаційного колодязя. Натиснув на кнопку, дією штучного гравітаційного поля повернув колодязь на 90 градусів, увійшов усередину і вільно поплив тунелем, що здавався тепер горизонтальним. Вийшов на двадцятому поверсі.
Тим часом у залі засідань зібралося
У залі стояв стишений гамір.
Готуючись відкрити збори, Гарт перебирав якісь папери. Вигляд у нього був заклопотаний. Присутні займали місця за довгим столом, накритим зеленим оксамитовим настільником.
Рос пройшов до столу, розшукуючи когось із своїх знайомих. Зрештою підсів до Миродіта. Привітався. Але той не озвався. По виразу очей Рос зрозумів: Миродіт чимось заклопотаний. Саме в цей час Миродіт налаштувався на біополе композитора Стахинського, згадуючи ритми його нової симфонії. Художник повністю потрапив у полон музики. Під ніжно-срібні орпеджіо арф у його уяві вимальовувалися квітучі поля і пухнасті хмарки над ними, золотаві крапелинки дощу, що падали з неосяжної високості і м’яко шаруділи, перестрибували з листочка на листочок і губилися внизу в густому різнотрав’ї. Миродіт повністю віддався ритмам симфонії. За його передбаченням вони мали сприяти ростові певних видів рослин. Він любив музику, але, окрім естетичної насолоди, завжди пов’язував її сприйняття з життям та розвитком рослин.
— Над чим задумалися? — запитав Рос художника.
— А так просто… — відказав той, і в його голосі забриніли прикрі нотки.
Рос навіть пошкодував, що так невчасно підсів до Миродіта. Аби заповнити неприємну паузу, запитав знову:
— Чи не скажете, з якої нагоди зібрання?
— Не знаю. Я тільки-но прийшов, — знехочу одказав той.
Розмова урвалася.
Відтак Рос почав споглядати присутніх. Бородатий юнак самотньо сидів за столом і спостерігав за Гартом, як той перебирає папери; гамір наростав, у залі дедалі більше з’являлося знайомих, і Рос тільки встигав кивати головою, вітаючись з ними. Нарешті пролунав дзвінок, закликаючи знайомих до тиші. Метушня вгамувалася, звільнивши місце поважній статечності.
За кафедру вийшов Гарт. Він почекав хвилинку, поки остаточно вщухне гамір, окинув присутніх серйозним поглядом і почав:
— Вельмишановні добродії. Знаю, сьогодні у вас святковий настрій, але мені доведеться дещо порушити його. Ми зібралися сюди, щоб обміркувати дуже важливу і дещо незвичну справу… — На цих словах Гарт узяв з кафедри пожовклий, скручений у трубочку аркуш паперу. — А тому, аби не затримувати вашої уваги, перейду до суті. Зараз я ознайомлю вас із листом, котрий прийшов до нас із далекої минувшини.
Він розгорнув аркуш і рівним твердим голосом прочитав:
— “Інститут анабіозу Академії наук…
25 травня 1970 р.
ДО ГРОМАДЯН МАЙБУТНЬОГО
Сьогодні до клініки Інституту анабіозу доставлено трьох тяжко хворих на рак. Серед них двадцятип’ятирічний аспірант кафедри фізико-математичних наук Євген Михайлович Терен, домогосподарка Діана Олександрівна Радовська та директор плодоовочевої бази Іван Андрійович Котьомочкін. Після медичного обстеження консиліум лікарів-онкологів прийшов до висновку, що на даному етапі розвитку онкології стан вищезгаданих осіб безнадійний. Тому медична рада з участю громадських організацій вирішила провести небувалий в історії медицини експеримент: піддати хворих анабіозу, з тим, щоб передати їх онкологам майбутнього. З вірою в те, що для вас, людей прийдешнього, лікування ракових захворювань, як і оживлення після анабіозу, не буде проблемою, хворі (за винятком Є. М. Терена, який був непритомний) самі зголосилися на такий експеримент. Операція пройшла успішно. Тепер їхня доля залежить від вас, людей майбутнього, в яких ми так щиро і одностайно віримо. Міцно тиснемо ваші руки.