Запізнілий цвіт валінурії
Шрифт:
— Зачекай, зачекай… Щось знайоме. — Шатров замовк, потираючи лоба. — Валіснері… Валіснері… Згадав. Це ім’я італійського природодослідника.
— Цілком правильно, Павле Максимовичу. Антоніо Валіснері був відомим падуанським природодослідником і лікарем. На його честь і було названо цілий вид водяних рослин “валіснерії” тому, що він часто експериментував з ними.
— Тож невже автори цієї повісті такі невігласи? Переплутали ім’я.
— Спершу і я так думав, але після деяких міркувань побачив, що це не так. Згоден з вами, що навіть школяр мусить пам’ятати імена великих природодослідників минулого, таких, скажімо, як Свамердам, Марія-Сібілла Маріан, Валіснері, абат Спалланцані, Реомюр, Бюффон, Левенгук… І автори повісті знають ці імена не згірше нас. Не такі вже вони простачки.
— Ти впевнений в цьому?
— Цілком. У підзаголовкові до своєї
— Цікаво, цікаво. Перший раз чую про такий жанр.
— Нічого дивного. Навіть не всі маститі літературознавці знають про існування цього літературного жанру. В ліпшому випадку вони вкажуть на твори Ксенофонта, який так визначає жанр своїх розповідей про життя Сократа. Але й тут неузгодженість. Автори повісті вживають слово “меморабілія”, дещо міняючи його зміст. Воно аж надто віддалено суголосне з тим, що розумів під ним Ксенофонт. А ви говорите — простачки, невігласи… Е, ні. Тут щось не те. Так і напрошується висновок, що вони свідомо змішують карти.
— Як завжди, ти заінтригував мене, — озвався Шатров. — Ти це вмієш. Будь ласка, що далі?
Станіслав пройшовся по кімнаті, розчинив вікно, знадвору хлюпнулося свіже повітря, настояне на пахучих віддихах різнотрав’я, почувся щебет лісового птаства. Сів.
— Так ось, — почав неголосно, ніби розмірковував сам із собою. — У першій половині двадцятого сторіччя в Голландії жив літературознавець Андре Иоллес. Разом з вивченням романських літератур він займався також простими літературними формами, такими, як загадка, легенда, сага, казка, міф… 1930 року він опублікував результати своїх досліджень у малодоступних широким колам читачів спеціальних журналах з романської філології. Одну з літературних форм він назвав “меморабіле”, вказавши, що це слово вводиться для позначення специфічного жанру, який був відомим ще стародавнім грекам за назвою “апомнемонеумата”. Перший твір цього жанру належить Ксенофонту, який з пам’яті переказав життя Сократа. Отже, в трактуванні Андре Йоллеса меморабіле — це переказ з пам’яті, але основне, що привертає увагу вченого, є не сам переказ, а ті відхилення від істини, які виникають кожного разу при повторному переказі. А це вже не стільки літературознавча проблема, скільки проблема достовірності історичних даних.
— Ця проблема нині широко обговорюється і філософами, й істориками. Але цікаво, на якім історичнім матеріалі розглядає її Андре Йоллес?
— Природно, на матеріалі з історії Нідерландів. Зокрема на матеріалах, в яких ідеться про вбивство принца Вільгельма Оранського. І тут перед дослідниками виникає безліч варіантів. Та про це ви почитаєте самі. Я обов’язково принесу вам завтра цей журнал. А тепер з вашого дозволу хотілося б провести невеличкий експеримент, так би мовити, проілюструвати те, про що мовилося. Не заперечуєте?
— Навпаки, — підтримав Шатров.
— Але для цього нам потрібна буде Офелія. Без неї нам не обійтися.
— Та не називай ти її так. Ще, чого доброго, образиться.
— Хто, Офелія? Погано ви її знаєте, Павле Максимовичу. Вона, здається, навіть хизується цим.
— Ну гаразд. То — ваша справа. — Шатров натиснув кнопку селектора: — Ніно Андріївно, чи не могли б ви допомогти нам?
— Іду-у, — почулося у відповідь, і незабаром Ніна, мов справжня тобі Офелія, що тільки-но зійшла зі сцени і не встигла ще зняти із себе гриму, легко впурхнула в кімнату, стала біля дверей. — Чим можу бути корисною?
— Сідайте, Ніно Андріївно, — запросив Шатров. — Послухаємо Станіслава Станіславовича.
Ніна сіла в м’який фотель, недбало перекинувши ногу на ногу, багатозначно підморгнула Станіславові: давай, мовляв, послухаємо.
Станіслав узяв зі столу газету, відкашлявся.
— Слухайте уважно, що я буду читати, і запам’ятовуйте.
“Самогубство комерційного радника, — почав читати. — Мотиви самогубства комерційного радника Хорхе Б., який застрелився вчора увечері в своїй квартирі, вулиця Кайзералея, 203, треба шукати в грошових обтяженнях. Хорхе, виходець із Нікарагуа, був власником тютюнової фабрики, яку довгий час намагався продати, але це йому не вдалося. У 62-річного Хорхе давно визріла думка про самогубство, та тільки вчора увечері, скориставшись відсутністю дружини, яка пішла в театр, він зміг здійснити свій намір. Револьверний постріл почула Аста Пауліна, що знімала квартиру поверхом нижче. Саме фрау Пауліна викликала лікаря й поліцію…”
Станіслав поклав газету і звернувся до Шатрова:
— Павле Максимовичу, а тепер постарайтеся якомога
— Отже, так, — почав Шатров. — Шістдесятидвохрічний комерційний радник Хорхе застрелився вчора увечері в своїй квартирі, Кайзералея, 203. Народився він у Нікарагуа, тримав там тютюнову фабрику, яку намагався продати, та її ніхто не купував. З грошима було сутужно, і він намислив покінчити життя самогубством. Скориставшись відсутністю дружини, він здійснив свій намір. Постріл почула сусідка і сповістила лікаря та поліцію… Здається, все, — сказав Шатров.
— А тепер твоя черга, Ніно, — Станіслав повернув голову до дівчини. — Перекажи, будь ласка.
Офелія нерозуміюче подивилася на нього великими і зеленими очима з підмальованими віями.
— Моя? — в її голосі прозвучало здивування. — Чого б це я мала переповідати різні дурниці? Яке мені діло до того, що якийсь там недолугий комерційний радник і Хорхе, який утік від законного правосуддя нікарагуанського народу, залишив там свою тютюнову фабрику, і яка, безперечно, не потрібна нікому й за гріш, бо її все одно конфіскує революційний уряд? Яке, запитую, моє діло до того комерсанта, що, вештаючись по закордонах, проциндрив свій капітал, а вже тоді, коли в кишені не залишалося й шеляга, почав задумуватися над самогубством, а вчора увечері, коли його дружина, підчепивши якогось грошовитого коханця, подалася до театру, щоб віддячити своєму нерозважливому супругові за його залицяння до цієї кінозірки Асти Пауліни, яка, і мабуть, не відповідала йому взаємністю, бо навіщо їй потрібен банкрот, та ще й пристарілий, — не витримав наруги долі і на Кайзералея, 203, пустив собі кулю в лоб? А та кінопройда, що жила поверхом нижче, мабуть, ще й зраділа, зачувши постріл, бо нарешті позбавилася такого недолугого залицяльника, тож і не забарилася викликати лікаря та поліцію. Але яке мені, Славку, до того діло? Ну, поміркуй сам. Застрелився — туди йому й дорога. Великий клопіт. Більше б таких пройдисвітів стрілялося… — на одному подихові Ніна закінчила свою тираду і розреготалася. — Мені б його клопоти. Он через тиждень сесія починається, а в моїй голові — порожньо. Це вам не якийсь там пришелепкуватий банкрот зі своєю Астою. Ти б краще, Славку, облишив займатися дурницями і допоміг мені…
— Зачекай, зачекай зі своєю сесією, — Станіслав поклав на стіл газету. — Ти тут наторохтіла такого, що…
— Так, так, — підтримав Шатров. — Звідки ви взяли, наприклад, що сусідка була кінозіркою? Адже в газетному повідомленні про це не сказано.
— У газетному повідомленні про це нічого не сказано тільки тому, що кореспондент розраховував на читача обізнаного, культурного, інтелектуального, словом, такого, як я, і якщо вам невідомо ім’я Асти Пауліни, кінозірки, яка завжди знімається в фільмах, де відбуваються події значно драматичніші, ніж сталася того вечора на Кайзералеї, 203, то вам це не робить аж ніякісінької честі, — не то жартуючи, не то серйозно мовила дівчина. — Саме через таких жінок-вамп стріляються справжні мужчини. Та цього вам не зрозуміти.
— Спасибі за комплімент, Ніно Андріївно. — Шатров відкинувся на спинку крісла і закинув руки на потилицю. — Мужчини — це вже справді по вашій лінії. Я в них мало розбираюся.
— У жінках, по-моєму, також. Вас обох більше цікавлять міжгалактичні лазерні модуляції і голографічні фантазії. Чи не так, Славку?
— Павле Максимовичу, — знову заговорив Станіслав, намагаючись повернути розмову в потрібне для себе русло, — зверніть увагу на те, наскільки ваш переказ відрізняється від Ніниного. У вашому викладі, до речі, як і в газеті, основною причиною самогубства комерційного радника фігурує банкротство. Ніна ж висловлює й інші версії. І можливо, серед них є й така, що найближча до істини. Адже цілком може бути, що радник застрелився зовсім не через банкротство, а причиною того були мотиви глибоко особисті, інтимні. Або комплекс таких причин. Неважко уявити, що має відчувати вже літній чоловік на грані банкротства, дружина якого в такі хвилини пішла в театр. Що таке театр? Це не тільки мистецтво, а й громадське місце, де відбувається самоствердження людини серед інших людей. Тут панує атмосфера незалежності, невимушеності. Театральне фойє для багатьох важить більше, ніж сама вистава. Відомо також, що жінка не може з’являтися туди сама, тому легко здогадатися, що з нею був її близький знайомий, людина, як припускає Ніна, вдатливіша, розторопніша в поводженні з фінансовими документами і банкнотами, ніж її чоловік. Саме ці два факти — дружина в театрі, а її чоловік удома у самотині — виявляють основний конфлікт ситуації…