Запізнілий цвіт валінурії
Шрифт:
— До того ж, — підхопила Ніна, — якщо згадати про червоний плащ на чорній підкладці жінки-вамп Асти Пауліни, що перебуває поруч, варто тільки спуститися поверхом нижче, натиснути кнопку дзвінка — і ось вона перед тобою, відома кінозірка, не на плівці, не на екрані, а жива-живісінька, во плоті і крові. Але така думка здається комерсантові дикою, абсурдною, бо він знає, що Аста не впустить його й на поріг. Більше того — виставить, здійнявши такий лемент, що весь будинок стане дибки. А це вона, певно, так і зробить, бо він з екрана бачив, на що здатна ця жінка. А черговий раз зіграти відрепетовану в безлічі варіантів роль ображеної, приниженої їй не становить ніяких труднощів.
— Зачекай, зачекай, Ніно. Ми не довели до кінця нашого експерименту, а ти…
— Надокучила мені ця гра. Хочу іншої, — примхувала Офелія. — Хочу морозива, хочу посидіти десь у затінку дерев і щоб моїм волоссям бавився вітер, обвівав шию, ноги, обличчя. Тут задушливо. І справді: навіщо вам потрібен той самовбивця? Не розумію.
Станіслав вів своє:
— Так от, чому покінчив із собою радник комерції? Тому, що він народився в Нікарагуа і там відбулася революція, від якої йому довелося тікати, чи тому, що він не міг продати тютюнової фабрики і влаштувати свої фінансові справи, чи тому, що його дружина пішла в театр і залишила його самого, чи, може, тому, що він поселився на Кайзералеї, 203, де поверхом нижче мешкала актриса Аста Пауліна, яку…
— …він часто бачив у фільмах, — знову втрутилася в розмову Офелія, — і йому особливо вкарбувалися у підсвідомість сцени самогубств, свідком яких вона була, її показували завжди в таких випадках великим планом — красиве обличчя спотворювалося від жаху, очі кольору фіалкової ночі розширювалися, від чого робилися застиглими і дурнуватими, мов у порцелянової ляльки, густо намальовані губи розтягувалися пронизливим криком, а довгі білі пальці з яскраво-червоним манікюром на нігтях, ніби вони були вмочені у кров, хапалися за довгі патли відбіленого пергідролем волосся — і все це мало донести глядачеві трагічну жахливість ситуації, коли смерть і любов настільки близькі й відчутні, так злиті в одне ціле і такі незрозумілі, що… Ніна замовкла.
— Далі, ну Ніно, — заохочував Станіслав, — далі. Що…
— Ні. Не знаходжу порівняння. До того ж я хочу морозива. Ви собі як знаєте, а я вибуваю з гри. Павле Максимовичу, оце ви задля цього мене кликали? Щоб повідомити про самогубство отого придурка? Не інакше, ви мене розігруєте. Але навіщо?
— Ні. Зовсім ні. Отже, ваша версія щодо самогубства радника, наскільки я зрозумів, зводиться до факту його сусідства з кінозіркою Астою Пауліною?
— Правильно, — вигукнула Ніна і збуджено вела далі: — Цілком імовірно, радник комерції Хорхе покінчив життя самогубством тому, що хотів бути оплаканий своєю кумиршею Астою Пауліною, а ще… — тут Ніна зробила паузу, її зелені очі зайнялися іскристими бісиками, — а ще — аби виявити… акаузальний синхронний зв’язок, якого ви так безнадійно дошукуєтесь у цій банальній історії, — вона вже відверто глумилася над своїми колегами.
— Ти хоч знаєш, що воно таке, отой акаузальний синхронний зв’язок? — починав гніватися Станіслав на нерозважливі випади Офелії.
— Про це, дорогий мій, знали ще Арістотель і його учень платонізуючий стоїк Посідоній із Апамеї, що жив приблизно в 135-50 роках до нашої ери.
Станіслав безнадійно махнув рукою, — мовляв, що з неї візьмеш, — і сказав сердито:
— Облиш ти нарешті свої екзальтовані пасажі, Ніно. Тут розмова серйозна.
— А я хіба що? І коли це ти став таким серйозним? Дива!
— М-гу… І ти, Станіславе, стверджуєш, — запитав Шатров, — що цю жанрову форму винайшов якийсь Андре Йоллес? Ловко вигадано.
— А це ще що за один? — Ніна знову впала у фотель, вдаючи запаморочливе безсилля. — Ви справді вирішили мене доконати, — видихнула з удаваною втомою і пустила очі під лоба.
— Ні, дорогий Павле Максимовичу, — не зважав на Ніну Станіслав. — Він її не винайшов. Вона була відома ще стародавнім грекам і називалася апомнемонеумата. Він її описав. Мені відомо принаймні кілька сучасних письменників, які успішно користуються цією формою.
— Он як! Хто ж ці письменники?
— Поляк Теодор Парницький і покійний російський письменник Алданов. Вони писали історико-фантастичні романи, в яких події розвиваються так, ніби та чи інша історична подія не відбулася. Теодору Парницькому належить ідея роману-коментаря, де герої правлять суд над автором, детально розбираючи всі вчинки, приписані їм автором.
— Парницького я читав, — мовив Шатров. — Особливо мені подобається його дилогія “Інше життя Клеопатри” і “Хто вбив Клеопатру” та шеститомна епопея “Нове сказання”. Але не будемо чіпати Парницького. Давайте вже займемося чимось одним. Отже, ти, Станіславе, стверджуєш, що в цій повісті, — Шатров поклав руку на журнали, — як там її в біса, все забуваю заголовок…
— “Запізнілий цвіт валінурії”, — підказав Станіслав і, не дочекавшись закінчення запитання, вів далі: — Так, я стверджую, що коли діяти вміло, нам пощастить довідатися багато дечого цікавого і ми…
— Зачекай, зачекай, — перебила його Офелія. — Про яку повість ідеться? “Запізнілий цвіт валінурії”? Чи не почулося мені?
— Саме так, — відповів Станіслав. — Ти що, читала її?
— А що тут дивного? Свого часу нею зачитувалися всі. Журнальним варіантом. Окремою книгою повість так і не вийшла.
— Але чому?
— Не знаю. Хоч нічого такого там і немає.
— Якого такого?
— Ну, як тобі сказати… Словом, повість як повість. Банальщина, але щось у ній є.
— Ну, ось, щось є, бачте, Павле Максимовичу. Я радий, що це не лише моя думка. А на Нінин смак можна покластися.
— На мої смаки покладайся, але май і свої, Славку, — вщипнула Офелія. — От, приміром, що привернуло в цій повісті твою аналітичну увагу? Друге життя Євгена Терена? Муки нерозділеного кохання? Психологічна несумісність цього відщепенця двадцятого сторіччя серед людей, котрі живуть у вигаданому авторами ідеальному суспільстві космічної єдності? Чи, може, психорадарні установки? Що?.. — І не встиг Станіслав відповісти на жодне з цих запитань, як Офелія, так, ніби між іншим, повідомила: — До речі, я знаю одного із авторів цієї повісті. Антона Гаркуна. Дивакуватий чоловік.