Запізнілий цвіт валінурії
Шрифт:
1970 рік”.
Задубілими від холоду пальцями хлопець поскладав скриньки одна на одну, взяв під пахву і, присвь чуючи ліхтариком, поліз нагору. Зачинивши за собою ляду, двічі повернув ручку і довгим темним коридором крізь глуху порожнечу попрямував до виходу. Коли дістався поверхні, сонце вже підскочило над лісом, просушило траву, а табірний сурмач грав сигнал підйому. Дзвінкі звуки сурми розліталися узліссям і згасали у густій зелені. Із задухи наметів вискакували заспані колеги. Зустрічаючи новий день, на деревах голосно щебетали птахи. Просиналася обвеснена земля.
День, що не обіцяв несподіванок
Ілонка прокинулася рано.
Сонце тільки-но вигулькнуло з виднокола, і по кімнаті, відбившись від гранчастих скелець
Дівчина вихопилася з постелі. Пружні загорілі ноги торкнулися м’якого оксамитного килимка, він приємно залоскотав підошви, скісні промені сонця ковзнулися по плечах, грудях, розкуйовдженій густій зливі каштанового волосся — і кинули на підлогу чітко окреслену тінь граційного дівочого тіла.
Ілонка увімкнула приймач. Ефір наповнив кімнату хитромудрими ритмами легкої музики. Незабаром вона увірвалася, і знайомий баритон диктора оголосив хвилину перерви, після якої почалася ранкова гімнастика. Передавали вправи аутогенного тренування. Дівчина любила виконувати цей ранковий ритуал, від якого залежали цілоденний настрій та самопочуття. Вправи були побудовані за методом концентрованого і цілеспрямованого самонавіювання, вони тренували не тільки м’язи, а й психіку, гармонійно поєднували в одне ціле фізичні та психічні надбання людини — тіло і дух. Регулярно займаючись аутотренінгом, який увійшов у побут кожного, люди щодалі більше вивчали “мову” свого тіла і психіки, призвичаювалися свідомо керувати підсвідомим. Так вироблялася загальна психічна культура. Добре натренована людина могла як завгодно регулювати напругу своїх м’язів, роботу серця, нирок, печінки, легень, досягти стану спокою, свободи дихання, а при потребі, за допомогою самонавіювання — цієї могутньої сили, що діє в просторі свободи психіки, — викликати ілюзії будь-яких відчуттів, тобто повністю керувати процесами збудження або гальмування в корі головного мозку, а отже, — і своїми діями та почуттями. Отож, аби люди могли з користю застосовувати свідоме самонавіювання, їх навчали цьому змалечку, так само, як учили ходити, розмовляти, читати або писати. Тому-то психорегулюючі тренування та гімнастика ще з раннього дитинства увійшли в життя Ілонки, стали обов’язковими. Дівчина розуміла, що вправи допомагають тренувати волю, дають змогу керувати всіма життєвими процесами тіла та психіки, що конче необхідно для людини її фаху: Ілонка працювала лікарем-психіатром у науково-дослідному інституті.
Півгодинна зарядка освіжила тіло, сповнила бадьорістю, пружністю і певністю в те, що день пройде вільно і легко, проспівається, як улюблена пісня. Одягнувши легкий халат, Ілонка вийшла на веранду. Над усе вона любила квіти. Для неї вони були чимось одухотвореним, живим, розумним, тому дівчина ніколи не втрачала нагоди поспілкуватися з ними, як з найкращими друзями.
Вона схилилася над ніжно-рожевою чашечкою маку, торкнулася пальцями її пелюстків:
— О, та у вас тут зовсім сухо. Зараз я вас напою.
Взяла поливальницю і вийшла на подвір’я. Там буяло, палахкотіло під промінням сонця зелене полум’я. Довгі батоги винограду щільно обплутали веранду; прив’ялі свічки каштанів струшували на землю вже непотрібні пелюстки цвіту; мов зачарована, у глибокій задумі під вікном стояла яблуня; в акаціях гули бджоли; з гілки на гілку перепурхували полохливі синички, а щебетливі ластівки швидкими стрілами розкреслювали небо. З вулиці долинала повільна милозвучна музика. Ранок глибшав, міцнів, підкоряючи своїй волі достигле зело. Ілонка набрала у поливальницю води і повернулася до квітів. Завжди, коли вона поралася біля них, її єство виповнювалося радістю, і якесь вивершене неповторне раювання переселяло душу у неподільне царство прекрасного, туди, де розум мав
— Доброго ранку, Ілонко! — почувся за вікном голос. — З ким ти розмовляєш так сердечно?
Оглянулася і побачила за розчиненим вікном Миродіта, шкільного товариша Дельфа.
— Доброго ранку!.. Чого це ти, хлопче, спозаранку людей лякаєш?
Він усміхнувся, показуючи рівні зуби.
— Та тут у тебе справжня квіткова оранжерея. А я проходив повз, ану, думаю, загляну.
— Дякую. Заходь.
— Ні, я поспішаю.
— Куди так рано?
— До парку. Хочу ще раз подивитися на своє творіння, власноручно полити квіти, щоб картина мала святковий вигляд. Сьогодні ж змагання,
— Ой, а я й забула. Дякую, що нагадав.
— Прийдеш?
— Намагатимуся, — мовила, щось зважуючи. — А взагалі, тобі пощастить.
— Ти впевнена?
— Так. Сьогодні у тебе гарні очі. Наче у біблійного пророка, — зиркнула грайливо й вийшла набрати води. Повернулася з повною, очевидячки, заважкою для неї поливальницею. Поставила її на підлогу, випросталася, стріпуючи руками. Хлопець стояв серед мальв, зіпершися ліктями об підвіконня, і спостерігав за її рухами.
Ранок глибшав, повнився шумами, що донфсшіися з міста. Легким продувом у вікно залетів пустотливий вітер, пестливо обцілував кожне стебло, кожну квітку, побавився Ілончиним волоссям і згас, розпластавшись синім маєвом на шибках. Ілонка взяла поливальницю.
— Як не замислююсь, а не зрозумію, як природа зуміла створити таку красу? — кінчиками пальців вона підважила набубнявілу від води головку гладіолуса. — Справжнє тобі мистецтво.
— Намарне ти так гадаєш. Будь-якому мистецтвові далеко до цієї краси. Адже воно — лише жалюгідна копія, підробка краси, закладеної в речах. Природа зневажає підробку, а тому найкращим буває лише те, що не спотворене мистецтвом. У боротьбі за існування, за продовження роду, власне, квіти й самі творили свою красу. На одміну від інших живих організмів, вони позбавлені можливості пересуватися у просторі, прикуті до місця. Чи не замислилася ти над тим, яка жорстока несправедливість, закладена самою природою? І тоді перед рослинами постало питання: як вижити у цих довічних кайданах, як зберегти свій рід?
— А вітри, комахи?
— Правильно. Але комахи з’явилися значно пізніше. Еволюція рослин ніби чекала на них, готувалася до бажаної зустрічі, відповідно пристосувавши для неї свій механізм оплодотворення.
— Отож, по-твоєму, бджоли, метелики, джмелі та інші комахи з’явилися на Землі з єдиною місією: рятувати рослини від неминучої загибелі?
— Ніскільки. Якби не було комах, рослини придумали б щось інше, аби вижити. Комахи ж, як і все живе, прийшли, щоб жити, а тому в них свій клопіт: зберегти власний рід. Рослинам довелося думати самим про себе. Щоб приманити комаху, вони розфарбували свої квіти у найяскравіші кольори, які можна побачити здалеку. Цим пояснюється і їхній аромат. А нектар?.. Він зовсім не потрібний квітці, він потрібен комасі. Але вона не може дістати його, не здійснивши отой життєстверджуючий ритуал запліднення. Як бачиш, усе хитро, але доцільно. Саме в цьому суть краси квітів. Та й не тільки квітів. Безпредметної краси взагалі немає. Красиве завжди розумне, довершене…
— Так. Скільки ще незбагненного, таємничого в рослинах. Чи зможуть колись люди розгадати усі ті таємниці остаточно?
— Мабуть, ні. Хоч людина бере на себе дуже багато. Бачиш, всі інші істоти вдовольняються тим, чим наділила їх природа, і лише людина прагне переступити ці межі. Але тільки-но вона переступить одну межу, як з’являється інша, ще привабливіша, але недоступніша. Пізнання безмежне, але ж і таємниць безліч. Так було, так є, так буде. І не видно тому кінця.
Миродіт ширше розчинив вікно, і до веранди разом з легким подувом вітру залетіла золотокрила бджілка. Вона покружляла над квітами і важко впала на мокрий листок дикої ружі.