Запізнілий цвіт валінурії
Шрифт:
— Ну, як би вам пояснити, — почала Ілонка. — Бачите, ми над цим просто ніколи не задумувалися.
— І ви ніколи не пробували м’яса?
— Якого?
— Певно ж — тварин.
— Ні. А навіщо? Протеїни легко синтезуються…
— Зачекай, Ілонко, — поклала виделку Вілена. — Тут справа не в тому. — І, вже звертаючись до мене: — Пам’ятаєте пророчі слова Ламартіна про те, що настане час, коли люди будуть відчувати таку ж відразу до м’яса тварин, яку вони відчувають до людського. Отже, такий час настав. Ми — переконані вегетаріанці.
“Важко доведеться мені”, — подумав
— А ще я ніде не можу дістати сигарет, — покінчивши з обідом, поскаржився я.
— У нас не палять.
— Але у мене звичка. Ви розумієте, що це таке?
— Якщо ви і справді не можете обійтися без нікотину, його можна синтезувати в безмежній кількості. Але я радила б розпрощатися із поганими звичками. — Ілонка встала з-за столу, підійшла до автомата, табло якого було густо всіяне хімічними формулами.
Довго чаклувала біля них, аж поки з автомата не посипалося щось подібне до сигарет. Дівчина принесла їх мені на маленькій таці, і я запалив.
— Дякую, — сказав ніяково.
— Не пийте вина, не опаганюйте серце тютюном — проживете стільки, скільки жив Тіціан, — засміялася Вілена. — Здається, так говорив ще Павлов…
— А хто такий Тіціан? — запитала Ілонка.
— От тобі й на! — здивувалася Вілена. — Відомий італійський художник епохи Відродження.
— Прожив дев’яносто дев’ять років, — докинув я.
— Дев’яносто дев’ять? — перепитала Ілонка. — Для нас це не дивина. Теж мені, знайшли старожила!
І дівчата голосно засміялися.
По обіді ми вийшли з кафе і поїхали до мого будиночка. Я розпрощався з дівчатами, піднявся на ґанок і тихо відчинив двері. Тіка не було. Я ще почував утому і якусь внутрішню спустошеність. Сів у фотель і знову запалив. Від незвички легко запаморочилася голова. Густі кільця диму розчинялися у повітрі і, захоплені легким повівом, випливали через напіввідчинені жалюзі. Я підійшов до однієї з них, розчинив її ширше, ще раз глибоко затягнувся димом синтезованої сигарети, що догоріла до самісіньких пальців, і викинув недопалок на подвір’я.
Медовий тиждень
Зв’язатися з Олексем Архиповичем Козирем було не так просто. Жив він у невеличкому приморському курортному містечку, його адресу і номер телефону Ніні дав Гаркун, та Станіслав ніяк не міг додзвонитися: може, господар переїхав на іншу квартиру, може, виїхав зовсім з міста. Як би там не було, Станіслав з Ніною вирішили їхати. Ніна саме успішно склала екзамени і була ще у відпустці, Станіслав теж узяв відпустку, і вони поїхали його автомобілем, розраховуючи зустрітися з Козирем, а разом і відпочити, покупатися в морі, посмажитися під південним сонцем. Дні стояли погожі, теплі, отже, на півдні літній сезон саме в розпалі. До курортного містечка два дні їзди, якщо їхати не поспішаючи, аби подорож не втомлювала, приносила задоволення.
Відповідно екіпірувавшись, прихопивши із собою все необхідне, що може знадобитися в дорозі і на морі, вирушили рано-вранці, ще до сходу сонця, поки траса не була перевантажена транспортом і не пекло жарке літнє сонце. Станіслав вів машину впевнено, відчувалося, що сидіти за кермом —
— Про що мовчиш? — запитав Станіслав, зиркнувши на Ніну і торкнувшись рукою її шовковистого волосся. — Втомилася? Ось побачимо пригоже місце — зупинимося, відпочинемо.
— Ні, Славку, я не втомилася. Думаю…
— Про що?
— Як все-таки добре, що ти догадався узяти мене із собою. Сам додумався чи, може, Шатров підказав? Скажи, Славку!
— Мама, — усміхнувся стримано. — Я без її ради кроку ступнути не можу. Не знаю тільки, чому вона вибрала саме тебе моєю супутницею.
— Бач, який ти…
— Який?
— Мамин синочок.
— А ти справді повірила?
— Атож… Сам ти до такого додуматися не міг.
— А от і додумався. Та і що я без тебе? Ніщо…
— Не кпинь, Славку. А то розгніваюся, і буде тобі клопоту… — Ніна прихилилася до його плеча, її м’яке волосся залоскотало щоку. — А ти справді мамин синочок, Славку?..
— Справді. Я в неї один. Після того, як сталося з батьком оте страшне, мама живе тільки мною…
— А що сталося з твоїм батьком? Чому я про це нічого не знаю?
— Навіщо тобі?
— І все ж, Славчику?..
— Загинув. Розірвався у повітрі літак і… Катастрофа сталася над океаном…
— Він був льотчиком?
— Він був футболістом.
— І давно це сталося?
— Я ще й не народився. Але… не будемо про це…
— Вибач, Славчику. Я не знала… Я не хотіла… І все ж… Я дуже тобі вдячна. Ти — молодець… Уявляєш: південне сонце, море, піщаний пляж, люди… Багато людей. А серед них — і ми з тобою. Займайся чим хочеш, нікуди не поспішай, відпочивай, купайся… — перевела розмову на інше. — А де ми жити будемо?
— Де ж? Звичайно, в готелі.
— Яка самовпевненість! Думаєш, зараз так просто влаштуватися в готель? Курортний сезон. Там таких, як ми з тобою, — повно.
— Я про всяк випадок взяв відрядження. Шатров дав. Мусять же вони якось влаштовувати людей з відрядженнями.
— Завбачливий. А куди я приткнуся?
— Заспокойся. Не залишу ж я тебе саму. А готель там нічогенький. “Асторія”. На березі моря, можна сказати, на самісінькому пляжі.
— Ти що, був там?
— Давно. Їздили з мамою відпочивати. В дитинстві вона завжди возила мене з собою.