Запізнілий цвіт валінурії

Григоренко Анатолій Кирилович

— Ну, як би вам пояснити, — почала Ілонка. — Бачите, ми над цим просто ніколи не задумувалися.

— І ви ніколи не пробували м’яса?

— Якого?

— Певно ж — тварин.

— Ні. А навіщо? Протеїни легко синтезуються…

— Зачекай, Ілонко, — поклала виделку Вілена. — Тут справа не в тому. — І, вже звертаючись до мене: — Пам’ятаєте пророчі слова Ламартіна про те, що настане час, коли люди будуть відчувати таку ж відразу до м’яса тварин, яку вони відчувають до людського. Отже, такий час настав. Ми — переконані вегетаріанці.

“Важко доведеться мені”, — подумав

я, але промовчав. Узяв салат і знехочу почав їсти.

— А ще я ніде не можу дістати сигарет, — покінчивши з обідом, поскаржився я.

— У нас не палять.

— Але у мене звичка. Ви розумієте, що це таке?

— Якщо ви і справді не можете обійтися без нікотину, його можна синтезувати в безмежній кількості. Але я радила б розпрощатися із поганими звичками. — Ілонка встала з-за столу, підійшла до автомата, табло якого було густо всіяне хімічними формулами.

Довго чаклувала біля них, аж поки з автомата не посипалося щось подібне до сигарет. Дівчина принесла їх мені на маленькій таці, і я запалив.

— Дякую, — сказав ніяково.

— Не пийте вина, не опаганюйте серце тютюном — проживете стільки, скільки жив Тіціан, — засміялася Вілена. — Здається, так говорив ще Павлов…

— А хто такий Тіціан? — запитала Ілонка.

— От тобі й на! — здивувалася Вілена. — Відомий італійський художник епохи Відродження.

— Прожив дев’яносто дев’ять років, — докинув я.

— Дев’яносто дев’ять? — перепитала Ілонка. — Для нас це не дивина. Теж мені, знайшли старожила!

І дівчата голосно засміялися.

По обіді ми вийшли з кафе і поїхали до мого будиночка. Я розпрощався з дівчатами, піднявся на ґанок і тихо відчинив двері. Тіка не було. Я ще почував утому і якусь внутрішню спустошеність. Сів у фотель і знову запалив. Від незвички легко запаморочилася голова. Густі кільця диму розчинялися у повітрі і, захоплені легким повівом, випливали через напіввідчинені жалюзі. Я підійшов до однієї з них, розчинив її ширше, ще раз глибоко затягнувся димом синтезованої сигарети, що догоріла до самісіньких пальців, і викинув недопалок на подвір’я.

Медовий тиждень

Зв’язатися з Олексем Архиповичем Козирем було не так просто. Жив він у невеличкому приморському курортному містечку, його адресу і номер телефону Ніні дав Гаркун, та Станіслав ніяк не міг додзвонитися: може, господар переїхав на іншу квартиру, може, виїхав зовсім з міста. Як би там не було, Станіслав з Ніною вирішили їхати. Ніна саме успішно склала екзамени і була ще у відпустці, Станіслав теж узяв відпустку, і вони поїхали його автомобілем, розраховуючи зустрітися з Козирем, а разом і відпочити, покупатися в морі, посмажитися під південним сонцем. Дні стояли погожі, теплі, отже, на півдні літній сезон саме в розпалі. До курортного містечка два дні їзди, якщо їхати не поспішаючи, аби подорож не втомлювала, приносила задоволення.

Відповідно екіпірувавшись, прихопивши із собою все необхідне, що може знадобитися в дорозі і на морі, вирушили рано-вранці, ще до сходу сонця, поки траса не була перевантажена транспортом і не пекло жарке літнє сонце. Станіслав вів машину впевнено, відчувалося, що сидіти за кермом —

його звичне діло, настрій був прекрасний, особливо у Ніни. Ще б пак! Все складалося пречудово. Позаду нелегка екзаменаційна сесія, метушня, переживання; попереду — південь, море, відпочинок. Її романтична натура вимальовувала найфантастичніші пригоди і ситуації, в які вони чомусь обов’язково мають потрапити, бо й справді, що то за поїздка без пригод, що то за подорож, коли вона пройде буденно. Особливо Ніну хвилювала зустріч з Козирем, тут її фантазія дала собі волю. Він уявлявся їй якимсь загадковим, несхожим на інших диваком, що повернувся до них з прийдешнього і приховав у собі безліч таємниць, які має вивідати саме вона, Ніна. Почувала себе детективом, від якого великою мірою залежить успіх задуманої операції. На Славка надіятися нічого. Жіночою інтуїцією відчувала, що перша роль покладається на неї, і не сумнівалася в успіхові. Майбутня зустріч інтригувала, хоч дещо й бентежила.

— Про що мовчиш? — запитав Станіслав, зиркнувши на Ніну і торкнувшись рукою її шовковистого волосся. — Втомилася? Ось побачимо пригоже місце — зупинимося, відпочинемо.

— Ні, Славку, я не втомилася. Думаю…

— Про що?

— Як все-таки добре, що ти догадався узяти мене із собою. Сам додумався чи, може, Шатров підказав? Скажи, Славку!

— Мама, — усміхнувся стримано. — Я без її ради кроку ступнути не можу. Не знаю тільки, чому вона вибрала саме тебе моєю супутницею.

— Бач, який ти…

— Який?

— Мамин синочок.

— А ти справді повірила?

— Атож… Сам ти до такого додуматися не міг.

— А от і додумався. Та і що я без тебе? Ніщо…

— Не кпинь, Славку. А то розгніваюся, і буде тобі клопоту… — Ніна прихилилася до його плеча, її м’яке волосся залоскотало щоку. — А ти справді мамин синочок, Славку?..

— Справді. Я в неї один. Після того, як сталося з батьком оте страшне, мама живе тільки мною…

— А що сталося з твоїм батьком? Чому я про це нічого не знаю?

— Навіщо тобі?

— І все ж, Славчику?..

— Загинув. Розірвався у повітрі літак і… Катастрофа сталася над океаном…

— Він був льотчиком?

— Він був футболістом.

— І давно це сталося?

— Я ще й не народився. Але… не будемо про це…

— Вибач, Славчику. Я не знала… Я не хотіла… І все ж… Я дуже тобі вдячна. Ти — молодець… Уявляєш: південне сонце, море, піщаний пляж, люди… Багато людей. А серед них — і ми з тобою. Займайся чим хочеш, нікуди не поспішай, відпочивай, купайся… — перевела розмову на інше. — А де ми жити будемо?

— Де ж? Звичайно, в готелі.

— Яка самовпевненість! Думаєш, зараз так просто влаштуватися в готель? Курортний сезон. Там таких, як ми з тобою, — повно.

— Я про всяк випадок взяв відрядження. Шатров дав. Мусять же вони якось влаштовувати людей з відрядженнями.

— Завбачливий. А куди я приткнуся?

— Заспокойся. Не залишу ж я тебе саму. А готель там нічогенький. “Асторія”. На березі моря, можна сказати, на самісінькому пляжі.

— Ти що, був там?

— Давно. Їздили з мамою відпочивати. В дитинстві вона завжди возила мене з собою.