Запізнілий цвіт валінурії
Шрифт:
— Мабуть, їхній мер марки колекціонує, — підкинув хтось.
— Тепер це модно, — додав інший.
— І вигідно.
— Мер-філателіст?.. Такого я ще не чув. Ну, трапляється там риболовлею бавиться чи в чарчину заглядає. Не без таких мерів. А щоб марками…
— Не скажіть, не скажіть. Пам’ятаєте гоголівського городничого, що вишивати любив? То чому б і марками не…
— Тепер вони всі вишивати навчилися. Тільки-но до трибуни доб’ється, такі словесні вишивки мережить, такі узори плете, як мороз по шибці! Мистецтво!
— І
— Частіше гладдю. Білим по білому. Щоб без зайвих контрастів…
Люди пожвавилися, загомоніли, знайшли спільну мову, спільну тему. Стовбичити біля віконечка стало легше, веселіше.
— Громадяни! Дотримуйтесь тиші! Не заважайте працювати. Боже, що за народ пішов? Розв’язали язики! — Блондинка обхопила голову руками. — Замовкніть нарешті! Пекло якесь!..
Розштовхуючи ліктями натовп і, важко відсапуючись, до віконечка із слонячою впертістю пробивався опасистий, з величезним животом чолов’яга. По його м’ясистому розпашілому обличчю стікали цівочки поту. Забачивши його, блондинка гримнула Ніні:
— Громадянко, відійдіть од віконця. Пропустіть чоловіка. — Вона простягла йому папірця. — Заповніть, Аристархе Абрамовичу. Щось давненько ви не з’являлися в наших місцях. Забуваєте давніх знайомих…
— Праця, справи, знаєте… — пузань схопив папірця і почав випручуватися з натовпу.
— А йому, отже, ви зарадити можете? — запитала Ніна.
— Громадянко, прошу вас востаннє: не заважайте працювати. У нього броня.
— У таких броня скрізь, — обізвалася якась жінка. — Вони без неї кроку ступити не можуть. Броня на випадок війни, броня в ложу театру, броня на автобус, залізницю чи літак, броня в сауну, броня на курорт, броня в готель. Броня, броня, броня… Хто її вигадав?
— Та отакі ж і вигадали.
— Цей, мабуть, і на цвинтарі вже забронював для себе місце…
— Аякже! На центральній алеї…
— І пам’ятник заготовив…
— Лишилося некролог підписати…
— Групою товаришів…
— Жлоб рогатий, — підсумував хтось.
— Самі ви жлоби рогаті, — огризнувся пузань і сів до столика заповняти анкету.
— Ходімо звідси, — сказав Станіслав. — Почалися наші поневіряння. Я так і знав…
— Не панікуй, Славку. Якось влаштуємось. — Оптимізм ніколи не полишав Ніну.
Вони вийшли у вестибюль.
— Що ж, Офелійко, доведеться ночувати в машині. Ночі тут теплі.
— До того ж у нас спальні мішки є, — підморгнула змовницьки, либонь, натякаючи на минулу ніч. — І невеличка практика. Я згодна.
— Але ж тобі соромно.
— Доведеться звикати. Минеться. А зараз давай займемося розшуками Козира. Може, він щось допоможе.
— Їдьмо…
На виході з готелю Ніну зупинила старенька, але жвава бабуся.
— Що, донечко, зупинитися ніде? — запитала, і Ніна здивувалася: що б це мало означати?
Ніяких знайомих у неї немає в цьому містечку, а тут на тобі — “донечко”. Що потрібно цій бабусенції?
— Ніде, бабусю. Наші місця вже зайняті.
— Здалеку приїхали?
— Здалеку.
— Ви одна чи?..
— Удвох, — показала на Станіслава.
— Надовго? — допитувалася старенька.
— Не знаю, що й відповісти. Бачте, що з житлом робиться?
— Бачу, бачу, голубонько. Але можна зарадити. Зупиніться у мене. Я тут недалечко живу. Запевняю: не гірше, ніж в тому готелі.
— Славку, чуєш що бабуся пропонує?
Бабуся заметушилася, швидко попрямувала до дверей, ведучи за собою Ніну. Прошепотіла тихо, втаємничено:
— Ви ідіть отако он… Біля газетного кіоска зачекайте. Я зараз…
— У нас машина, бабусю.
— Тим краще, голуб’ятка. Тим краще…
Вони перейшли вулицю, де на протилежному боці біля тротуару стояв автомобіль. Сіли. Станіслав завів мотора.
— Куди їхати? — запитав.
— Отако прямо й прямо. А там я скажу. Поїхали. Бабуся принишкла, мовби збиралася з думками. Потім заговорила швидко, улесливо:
— Ой, які ви гарнесенькі, молодяточка. Як сонечка. Мабуть, недавно побралися?
— Недавнечко… У весільну подорож приїхали… Медовий тиждень у нас. На більше часу не вистачає… — не змигнувши оком, збрехала Ніна.
— Знаю, знаю, що то за щастя бути молодими. Сама колись була. Ой була, була!.. Куди й поділося? Як згадаю!.. От дивлюся на вас — наче голубочків пара. Щасти вам, діточки. У мене вам буде гарнесенько… Та й беру недорого. Як з вас, нехай буде всього по п’ятірочці за добу… Тут знаєте скільки тих курортників. Як мошви. По куточках туляться. А я вам окрему кімнатку відпущу, — торохтіла балакуча бабуся. — Розумію, справа молода, гаряченька…
У люстрі, що було прикріплене перед лобовою шибкою, погляди Станіслава й Ніни зустрілися. Вона підморгнула хлопцеві, помітила, як він густо зашарівся, усміхнулася змовницьки й утаємничено. Мовляв, а що, ускочив, парубче?..
Прихилилася й сказала тихо:
— Оце тобі, Славку, й акаузуальний синхронний зв’язок, над яким ви з Шатровим б’єтеся день і ніч. Оце тобі й прогнозування культурологічних проблем!
І задоволено розсміялася.
— Еге ж, дітоньки, правдоньку кажу, гаряченьке… — по-своєму зрозуміла сміх старенька і торкнула Станіслава за плече: — Он біля того особнячка зупинися, лебедику. У нас тут гарно, з квіточками… І море близенько… З чаєчками і корабликами… Приїхали… Покатали стареньку…
Станіслав під’їхав до воріт, зупинився.
— Що ж, давайте знайомитися, — сказав, відчиняючи дверцята. — Станіслав…
— А мене Есмеральдою Іполитівною величають. А тебе як, донечко?
— Я Офелія, — не без гордості сказала Ніна. — Чули про таку?
— Тепер такий світ настав, що завгодно почути можна. Гарненьке ім’я. Виходьте, діточки. Машину можете он там у дворі поставити, біля офіцин… Зараз відкриють ворота. — Вийшла і загукала, перехилившись через хвіртку. — Віталику, онучку, а ходи-но сюди!