Запізнілий цвіт валінурії
Шрифт:
— І все ж мені не зрозуміло, — звернувся до дівчат. — Як ви змогли позбавитися зла?
Вони мовчки переглянулися.
— Адже воно завжди існує поруч із добром. Ці поняття нерозривно пов’язані між собою і розпізнаються тільки в протиставленні. До того ж нахили людини до зла, як і до добра, передаються генетично і можуть виявитися через кілька поколінь.
— Все це правильно, — перепинила мене Ілонка.
— Отже, ви не впевнені, що зараз, ось у цей момент, коли ми стоїмо перед цими символічними обелісками, десь не народилася людина із спадковими задатками найжахливіших діянь, які виявляться пізніше.
— Ми цього не боїмося, — сказала дівчина, і мене дещо знервувала її самовпевненість.
— Розумію. Тут
— Так. Виховання насамперед. Але йому ми допомагаємо ще й іншими засобами.
— Якими, якщо не таємниця?
— Справа в тому, що наші вчені відкрили найістотніші закони розвитку іоносфери та суспільства, яким підпорядковується все живе, серед нього й людина. Нині ми навчилися керувати цими законами, тобто спрямовувати їхню дію в потрібному нам річищі за допомогою спеціальних пристроїв — психорадарів. По всій планеті вони генерують гармонійні вібрації, котрі розвіюють, знешкоджують ще в зародковому стані негативні риси характеру людини. Це, так би мовити, фабрики благородних діянь. До речі, одна з таких фабрик — перед вами, — вона показала на чудернацьку чашу, яка оберталася в ореолі хитросплетених променів.
— Можна подивитися на неї зблизька? — кивком голови я показав на чашу.
— А чому ж ні? — здивувалася Ілонка.
— У такому разі…
— Ходімо, — взяла мене під руку. — І, вже звертаючись до Вілени, яка щось пояснювала маленькій дівчинці, гукнула: — Віденко, піднімемося на психорадар.
Ми проминули мармурові плити і вузькою затіненою алеєю вийшли на невеликий, відполірований до дзеркального блиску металевий майданчик, посередині якого здіймалася, виблискуючи усіма кольорами райдуги, дивна споруда. Проміння її світла падало на блискучу поверхню майданчика, рикошетом відскакувало від нього, вловлювалося люстрами, котрі з усіх боків оточили майданчик, і вже від них розсіювалося в повітрі. Світло було таке яскраве, що у мене заболіли очі, і я несамохіть затулив їх руками. Ми уповільнили кроки. Ілонка ще тримала мене за лікоть.
— Візьміть, Євгене. Так буде безпечніше, — Вілена подала мені чорні світлозахисні окуляри, які вона взяла у чергової, що сиділа у невеличкій халабудці при вході до споруди.
Я надів їх, і враз мені здалося, що я потрапив у зовсім інший, невідомий мені світ, який існує десь поза моєю свідомістю, що проміння тисне на плечі, пронизує наскрізно, просвічує кожну клітину тіла, робить його прозорим, і що варто ступити ще кілька кроків до епіцентра цього всевладного виру світла і кольорів, як він підхопить нас, мов велетенські пушинки, підхопить і вишпурне геть за свої неіснуючі межі.
Дівчата теж наділи окуляри, і ми рушили далі. Незабаром опинилися на рухомій доріжці, яка швидко сховала нас у підземеллі. За якийсь час я відчув, як вона, ніби спіткнувшись об невидиму перепону, почала стрімко підніматися вгору. Тільки тепер я зрозумів, що ми потрапили у порожнисте стебло незвичайної гранчастої чаші-квітки, яка обертається десь там, угорі. Крізь матово-білі стіни миготіли мінливі спалахи променів, вони вривалися знадвору крізь вузькі прозорі щілини на стиках кристалів і заливали шахту стебла яскравим, невизначеного кольору світлом. Піднімалися близько хвилини і зійшли на одному з виступів, звідки ми попрямували в середину чаші й зупинилися у величезній круглій залі з банеподібною стелею. Тут панувала майже абсолютна тиша. Стіни, покриті люмінесцентною фарбою, світилися м’яким тьмянкуватим полиском. Ми зняли окуляри. Я пішов по слизькій відполірованій підлозі, почув, як лунко відбиваються від стін мої хисткі кроки, і здивувався, що не відчуваю ніякого руху, адже зала повинна була обертатися. Здогадався, що обертається тільки зовнішня оболонка чаші. Бачив, як Ілонка підійшла до пульта, натиснула якісь кнопки, і від стіни відокремилися, ніби виросли з неї, три стільці.
— Будь ласка, — запросила вона.
Ми з Віленою
— Які ваші враження? — запитала Ілонка і обвела рукою просторий інтер’єр зали.
— Наче у казці.
— Справді, наче у казці, — потвердила Вілена.
— Але чому тут не видно людей?
— Тут працюють автомати. Людині тут робити нічого. Хіба що екскурсанти. Подібно нам, — дівчина пригубила усмішку.
— Ба, навіть автоматів не видно, — окинув поглядом голі стіни.
— Апаратура в іншому залі, — вона звелася і пішла до стіни. — Прошу.
Стіна розступилася, і ми потрапили до невеликої, гарно освітленої кімнати, схожої на лабораторію. Нас зустрів неймовірний гамір. Здавалося, ось-ось лопнуть барабанні перетинки. Над головою лунко тріскалися спалахи, що засліплювали, ніби там, угорі, розбурхалася гроза. Під ногами двигтіла підлога. Я затулив долонями вуха, потім знову відкрив їх.
— Пульт управління, — ледь розпізнав голос Ілонки.
Я підійшов до похилої площини, яка спиралася одним кінцем об стіну, а іншим лежала на підлозі, і побачив на ній безліч ручок, шкал, тумблерів, кнопок, написів. Не встиг роздивитися все це, як дівчата покликали мене. Квапилися до виходу. Вони, мабуть, не виносили несамовитого гамору. Вілена підійшла до заглибини в стіні, торкнулася пальцем ледь помітної кнопки. Площина легко поповзла вгору, і перед нами з’явилася ще одна неглибока ніша. Ми ледве вмістилися в ній. Двері опустилися. Нас огорнула пітьма. Тільки дві бліді плями невиразно окреслювалися в ній. Це були обличчя дівчат. Я відчув їхнє дихання. Під ногами ворухнувся м’який пластик, і ми стрімко почали опускатися. Ніби падали у бездонну яму. Я звів голову і побачив угорі темну пустку, яка блимала блідим оком мерехтливого вогника. Поступово темрява почала розвіюватися, перед очима запульсувало море вогнів. Ми знову опинилися на рухомій доріжці підземного коридора, а ще за хвилину вийшли на поверхню. Я зупинився, зачарований хаотичним танцем променів. Побачене вразило мене. Я помітно відчував утому. Дівчата, мабуть, теж.
— Що ж, либонь, на сьогодні досить? — запитала Вілена.
Я ствердно кивнув головою.
— А тепер обідати.
— Пропоную кафе у Парку Диких Троянд, — сказала Ілонка.
Аеромобілем ми швидко дісталися до Парку Диких Троянд. Зайшли у невеличке, обгороджене живоплотом кафе. Там було дуже мало людей. Вілена підійшла до диктофона і продиктувала замовлення. Ми сіли обідати. Тільки тепер я відчув, що мені дуже хочеться їсти. Дівчата замовили овочевий салат, хліб, морозиво, горіхи, яблука, тістечка, фруктовий сік і якийсь невідомий мені пінистий напій, що був налитий у келихи. Я не знав, з чого починати.
— Прошу, — Ілонка першою підняла келих.
Ми випили. Напій мав приємний запах і пощипував язика. На смак він мені зовсім не сподобався.
— Смачно? — запитала Ілонка. Я кивнув головою.
— Що це таке? — запитав, розглядаючи келих.
— Напій, що знімає втому. Ви втомилися?
— Трохи.
— У такому разі випийте ще.
— Дякую, годі. Боюся сп’яніти. Дівчата засміялися.
— Алкогольних напоїв ми не вживаємо.
— Зовсім?
— Ні за яких умов, — сказала Вілена. — Навіщо пити отруту?
— їжте, — запросила Ілонка. — Наприклад, я дуже зголодніла.
— Помічаю, ви нічого не їсте м’ясного? — я намагався надати своєму голосу жартівливого тону.
— Що?
— М’яса. Чому ви не їсте м’ясних блюд?
Вона здивовано подивилася на мене. Певне, не зрозуміла, про що мовиться. Їй на підмогу прийшла Вілена.
— Правильно, — пояснила вона. — Люди нашого суспільства м’ясних страв не їдять.
— Але чому?
Дівчата перезирнулися, не зрозумівши, знизали плечима.