Запізнілий цвіт валінурії
Шрифт:
— Це не відповідь, — сказала таким тоном, ніби їй доконче треба було почути єдино правильну вичерпну відповідь на своє запитання. — Є ж якийсь сенс у тому, що ми прийшли на цей світ? Адже в природі все продумано.
— У тому й сенс, щоб жити, — відчувалося, що Станіслав підтримує розмову для годиться, бо знав, коли Офелія вдається до філософії, то це надовго і відкараскатися від неї не така вже й легка справа.
— Це як мінімум. Але ж є, мабуть, щось більше, вище, основніше, з чого випливає оте твоє “жити, щоб жити”. Я десь читала, що людина створена,
— Жіноча філософія, в якій все зводиться до кохання. І життя, і смерть. Тож не пригнічуй свого самолюбства: думай і кохай.
— Я так і зроблю… Думатиму і кохатиму, — розмірковувала вголос Ніна. — І в цьому сенс? Ні, мабуть, щось є і над цим. Не може бути, щоб тільки це лежало в основі нашого буття. Адже людина не мусить замуровувати себе тільки в особистих, індивідуальних почуттях. Ні! Порятунок — у світі загальних інтересів та ідей.
— Сміливо, — засміявся Станіслав, — але ж ідеї теж. бувають різними, та й загальні інтереси не завжди збігаються з істиною. Скільки ми знаємо прикладів, коли загальні інтереси, підкріплювані, здавалося б, високими ідеями, виявляються звичайнісінькою фікцією, нонсенсом. Спершу треба правильно визначити ідею, а потім уже викликати до неї загальний інтерес, віру. Перше — важче…
— Але ми відхилилися від основного, Славку.
— Це точно. Відхилилися. Пора їхати. А то ми з твоєю філософією й ночувати будемо біля цього болота. — Станіслав звівся на ноги й почав одягатися.
— Ну й нестерпний же ти, Станіславе! — Ніна, мабуть, була незадоволена тим, що не встигла наговоритися.
— Збирайся. Філософствувати будемо увечері, у спальних мішках, на запашному сіні. Як ти говориш, під монотонну музику цикад…
Ночували справді в долині невеличкої безіменної річечки, під відкритим небом, на запашному луговому сіні.
Не до філософії було їм.
А тільки-но над землею затремтів світанок, піднімаючи з води легенький туманець, Станіслав був уже на ногах. Оглянув мотор, перевірив пальне, вимив машину чистою річковою водою, викупався сам і аж тоді пішов будити Ніну. Вона довго не хотіла просинатися, щось бурмотіла, вовтузилася, нарешті розплющила повіки, глянула на Станіслава сторопілими очима, либонь, не розуміючи, де вона і що з нею відбувається.
— Такий сон перебив! Такий сон!.. — Знехочу виборсувалася із спального мішка.
— Пора збиратися. Будемо вирушати, поки не піднялася спека. Не забувай: ми вже на півдні. А спати будеш там, коли приїдемо. Піду приготую каву — і в путь!..
Ніна викупалася, потім довго чепурилася перед люстерком своєї мудрованої косметички (на її мові це означало “чистити пір’ячко”), потім підійшла до машини, де на чистому вимитому капоті стояв термос і чашечки з паруючою кавою. Була тихою, зніченою, присмирнілою. Де й поділася її зухвала хлопчакуватість. Уникала зустрітися із поглядом Станіслава.
— Як спалося? — запитав він, теж аби не мовчати. — Що снилося?
— Та ну тебе… — швидко випила каву й подалася в кабіну. — Поїхали, Дон Кіхот нещасний…
Станіслав прибрав з капота термос, сів за кермо.
— Ну чого ти? — Станіслав несміливо торкнувся її руки.
Ніна повільно повернулася, усім тілом подалася до нього, її голова безсило схилилася на його плече, холодні губи м’яко торкнулися шиї. Заплющила очі і ледь, чутно прошепотіла:
— Мені соромно, Славку. Не знаю, як дивитися тобі в очі. Боже, як мені соромно…
Станіслав завів мотор.
До містечка під’їздили опівдні.
Білими корпусами санаторіїв воно розкинулося вздовж берегової лінії, що, вигинаючись дугою, утворювала затишну бухту, захищену з трьох боків невисокими пагорбами, по яких крізь зарості тропічної рослинності дерлися вгору чепурні одноповерхові будиночки, досить-таки дивної для незвичного ока архітектури.
Оддалік од берега, на блакитній гладіні, статечно стояли на якорях кілька велетенських океанських кораблів, між ними, білопінними дугами розкреслюючи воду, сюди й туди сновигали моторні човни, на лагідній хвилі погойдувалися вітрильники, виловлюючи в свої чаїні крила вологі морські пасати.
Море дихало солонуватою свіжістю, пахло рибою і йодом.
Безперестанку бігли до берега високі спокійні хвилі, які розбивалися об гранітну набережну, вибухали шквалом срібних бризок і білими клубками піни відкочувалася назад.
Готель “Асторія”, як і говорив Станіслав, стояв на березі моря неподалік од пляжу, але місць у ньому, як і сподівалася Ніна, не було. Про це категорично сповіщала картонна табличка, що стояла на бар’єрчику, за яким, одгороджена скляною стінкою з напівкруглим отвором унизу, сиділа огрядна розфарбована блондинка, раз по раз посоловілими від нудьги очима кидала меланхолійні позирки на присмирнілий натовп, ніби перед нею були не люди, а отара овець.
— Не стійте, не чекайте, — повторяла завчене, — нічим зарадити не можу.
Станіслав з Ніною проштовхнулися до віконця, аби подати їй посвідку про відрядження.
Блондинка навіщось покрутила її в руці і, не читаючи, повернула.
— Зверніться в організацію, куди відряджаєтесь. Може, вони щось зарадять.
— А може, все таки ви зарадите? — запитав Станіслав.
— Нам ніколи про це мізкувати, — одказала, позіхаючи, блондинка. — Нехай там і думають, куди ви приїхали.
— А ми не в організацію приїхали, — спробував пояснити Станіслав.
— То вже не мій клопіт. Зараз у нашому місті проходить симпозіум філателістів. Усі місця зайняті. Нічим зарадити не можу, молодий чоловіче.
— Кого-кого?.. — обурилася Ніна, — філателістів? У курортному місті?.. В курортний сезон? Та це ж глум, люди добрі… Знущання…
— Справді, такий симпозіум доречно було б провести десь за Полярним колом, — підтримав хтось Ніну, і всі засміялися.
— Не знаю, не знаю! — підвищила голос блондинка. — Начальству видніше, де що проводити.
— Якому начальству? — допитувалася Ніна. — Філателістичному чи вашому, місцевому?