Запізнілий цвіт валінурії
Шрифт:
— Так. Не дуже, виявляється, симпатичний цей наш далекий пращур. Типовий пристосуванець. Хоч хтозна, кого тут звинувачувати.
— А ви звернули увагу, Артеме Павловичу, що задля наукової кар’єри він ішов на все. Навіть не посоромився вступити у сумнівні зв’язки з коханкою шефа. Думав через неї добитися свого. Але, здається, вона своєчасно його розгадала. До речі, ви його не бачили?
— Ні, не бачив.
— Він красивий? Якщо так — тоді він ще й честолюбець, окрім усього. Цікаво було б познайомитися. Можливо б, ви запросили його?
Гарт промовчав, щось обмірковуючи. Потім сказав:
— Гаразд.
Він
— Отже, — розмірковував далі Осей, — усі почуття цієї людини були під контролем розрахунку. Ось лист від Ірини. Мабуть, нещасна дівчина по-справжньому кохала його. Та й він її не цурався. Проте про одруження і не подумав. І тут основна причина — теж гроші й становище в суспільстві. Лікарняна няня була невигідним партнером для такого, як Терен. Дівчина, довідавшись, що він приречений, вирішила врятувати хоч часточку його — дитину. Згодьтеся, це героїчний, самовідданий вчинок. Адже, маючи дитину, вийти заміж їй було не так легко. Виховувати сина самій — теж несолодко.
— Так. В особі цього Терена життя вибрало для нас екземпляр не з кращих. Та що подієш?.. Доведеться розборсувати той клубочок, який прикотився. Тільки як? Що ж керувало його вчинками? Егоїзм? Самозакоханість?..
— Атож. Ці риси характеру живучі. Їх не так просто викоренити. — Осей встав, пройшовся по кімнаті і знову сів. — Щось суттєве порадити тут важко. Людина не може змінитися за один день. В цьому нас переконує історія. Потрібні були сторіччя, щоб змінити природу суспільства, виховати нову людину. Добро за своєю природою надто пасивне; зло, навпаки, — активне. Єдине, що діє на нашу користь, це те, що у нас немає грунту, на якому б могли розвиватися кепські нахили цієї людини. Але у мене є підстави і для неспокою. Кілька днів тому мені доповіли, що коефіцієнт поглинання багатьох психорадарів різко підвищився. Я схильний пов’язувати цей факт з появою у нашому суспільстві біологічно міцного, але морально розбещеного індивідуума. Ним може бути і Євген Терен.
— Дивно. У чому ж справа? — розмірковував Гарт. — Адже країна, в якій пройшло його дитинство і молодість, першою проголосила найвищі моральні принципи, які, по суті, стали основою для наших.
— Усе це так, шановний Артеме Павловичу. Ідеальні принципи моралі були відомі людям щонайменше три-чотири тисячі років тому. Тим паче ніхто не зміг узгодити їх з життям. Зважте: жодна держава стародавнього світу, та й пізніше, не перейняла ні Платонових чи Аристотелевих законів, ні Сократових принципів. Хоча ще Гомер у своїй “Іліаді” устами Платона проголошував: блаженні будуть держави, якими керуватимуть філософи або філософствуватимуть керівники. В ті далекі часи, коли жив Терен, для багатьох ці ідеальні принципи залишалися лише красивими словами. Життя диктувало свої умови, і мораль визначалася здебільшого сумою тих стосунків, які складалися між людьми. До ідеалу було далеко.
— А як же сумління, сором? Адже ці категорії залежать від кожної людини зокрема, а вже потім переходять на загал. Невже таким, як Терен, однаково, що про нього скажуть, подумають інші бодай поза очі?
— Наївна ви людина, Артеме Павловичу.
Осей не встиг цілком висловити своєї думки. Його перепинив голос диктофона:
— Артеме Павловичу, до вас відвідувачі.
— Нехай заходять, — запросив Гарт. До кабінету зайшов Рос і Євген Терен.
— Добридень, — привітався Рос і потиснув руку спершу Гартові, потім Осею. — Знайомтесь. Наш гість з далекої минувшини Євген Терен.
— Прошу сідати, — Гарт вказав на вільні стільці. Осей зацікавлено розглядав Євгена. Зовні йому
сподобався цей високий, стрункий русявий юнак. Було в ньому щось привабливе, ще зовсім дитяче. Його очі світилися іскринками природного розуму й щирої довіри. “Зовсім не схожий на того, що вимальовувався із записів Ілонки, — подумав Гарт. — Та й чи варто так безоглядно вірити маренням хворої людини?”
— Як себе почуваєте? — запитав Євгена.
Юнак стенув плечима.
— Я маю на увазі здоров’я.
— Дякую, нормально.
— Як вам подобається у нас? — намагаючись бути невимушеним, знову запитав Гарт.
— Дякую. Добре, — відказав без особливого ентузіазму. — От тільки багато чого незвичного для мене.
— Нічого. Звикайте. Як мовиться, освоюйте нову технологію. — Хто ви за фахом? Ви, здається, хотіли стати вченим?
— Коли то було! — кисло усміхнувся Євген. — Наша технологія була значно простішою. У наш час людина вперше висадилася на Місяць, а ви он уже на персональних левітаторах літаєте. Розрив у п’ятсот років чогось та вартий. І я це відчуваю.
— А місто?.. Як сподобалося вам місто? — приєднався до розмови Осей.
— Чогось подібного мені ще не доводилося бачити.
— Вибачте, ви народилися в місті чи в селі?
— На жаль, у селі.
— Чому “на жаль”?
— Дуже просто. Використовуючи спортивну термінологію нашого часу, можна сказати: із села мені довелося стартувати у життя зовсім не на рівних умовах, порівнюючи із мешканцями міста.
— І чим, якщо не таємниця, була обумовлена нерівність?
— Відповісти важко. Мабуть, життя так складалося.
— Проте ви стартували успішно? — запитав Осей.
— Будемо дивитися на фініш. А фініш — ось він, — Євген скрушно розвів руками.
— До фінішу ще далеко, — намагаючись заспокоїти Євгена, мовив Гарт.
— Але ж і стартувати наново тепер уже пізно. Спортивна форма не та.
— Чому?
— Коли людина сходить на високу вершину, їй видно далеко-далеко. Порівнюючи зі мною, люди вашого суспільства піднялися на вершину висотою п’ятсот років. А я залишився внизу. Спробуй тепер дорівняйся. Зробити такий стрибок неможливо.
— Нічого. Дорівняєтеся. Було б бажання, — підбадьорливо сказав Гарт. — А ми допоможемо надолужити прогаяне. І все буде гаразд.
— Що ж, спробую. Власне, іншого виходу в мене немає.
— Чим би ви хотіли зайнятися? — запитав Осей.
— Не знаю…
— Ви захоплювалися чимось раніше?
— Футболом.
— Ви грали в футбол? — здивувався Гарт.
— Ні, я вболівав. Усі засміялися.
— Це, так би мовити, ваше хобі?
— Це хобі доби.
— А крім жартів?
— Не знаю.