Запізнілий цвіт валінурії
Шрифт:
— Боюся, щоб мене хтось не вкрав. Що ти тоді будеш робити без мене?
Станіслав випростався, пильно подивився в її вологі блискучі очі, зняв з плечей рушника. Якийсь час так і стояли, вивчаючи одне одного поглядами, не знаючи, що робити. Потім Ніна прихилила до його грудей голову, прошепотіла ледь чутно:
— Поцілуй мене, Славчику. — І коли він несміливо вдовольнив її прохання, не то жартома, не то серйозно додала: — Не забувай: у нас медовий тиждень.
— Ходімо вже! — Він знову прикрив рушником її голі плечі, обняв за талію, повів на подвір’я.
Боячись розбудити господарів, тихо зойкали під холодними струменями води, плескалися,
— Витри мені спину, Славку, — по-домашньому розчулено попросила Ніна.
Він розтирав спину, плечі, руки, відчуваючи, як його пальцям передається дрібне нервове тремтіння її тіла.
— Змерзла?
— Брр… Як холодно, — у неї цокотіли зуби. — Все… Досить… А тепер іди. Я зараз… помию тільки ноги… — знову закуталася у вологий рушник, сіла на лавочку. — Іди, Славку.
Він зайшов до кімнати, вимкнув телевізор, заліз під чисте накрохмалене простирадло: Есмеральда Іполитівна уміла тримати марку фірми. Сторожко прислухався, як Ніна замикала двері, потім клацнув вимикач, на веранді щось гучно заторохтіло, мабуть, вона спіткнулася в темряві об порожню каструлю чи відро. “А щоб тобі…” — незлісно вилаялася хтозна на кого. У кімнату зайшла роздягнена, в самих плавках і ліфчику, на засмаглі плечі спадала пухнаста китиця русявого волосся, пружне тіло вигравало проти світла глянцем бронзових полисків. Прискіпливо з ніг до голови оглянула себе в люстро, розпустила волосся і вимкнула світло.
Станіслав чув, як сторожко, майже безгучно, либонь, боячись знову об щось спіткнутися, вона підійшла до канапи, скинула з ніг капці, вологими пальцями мацнула його груди, потім швидко, ніби за нею хтось гнався, пірнула під простирадло і, мовби шукаючи жаданого прихистку, міцно всім тілом притиснулася до нього, обхопила холодними тремтячими руками.
— Оце й усе… — прошепотіла, припадаючи губами до його грудей.
За вікном шерхітливим нічним прибоєм на берег наступало море.
Зустріч у Гарта
“…Шеф свиня… Поїхав у найвідповідальнішу хвилину… Хто я для нього?.. Аспірант?.. Ха-ха-ха!.. Аспірант… Дисертант… Дорогий Олександре Івановичу!.. Вельмишановний Олександре Івановичу!.. А в голові одне — свиня… Високоосвічений гидотник… Дипломований гидотник…”
Гарт ще раз перечитав щоденника і загорнув зошита. Сидів за столом, глибоко замислившись. Відтоді як лікарі оживили Євгена Терена, чим би він не був заклопотаний, думки незмінно поверталися до особи прибульця. Як голова Ради громадського довір’я, Гарт ніс відповідальність за все, що відбувалося у суспільстві. Щоденник Ілонки дещо відкрив завісу над життям Терена, хоч Гарт не в усьому міг розібратися. Дедалі більше його бентежило питання: який він, рядовий представник далеких пращурів? Як жили вони, люди, що вже тоді висунули основні принципи моралі суспільства, в якому живуть його сучасники.
“…Шеф — свиня… Дипломований гидотник…” — Мабуть, складні, заплутані стосунки з науковим керівником продиктували ці слова. Але ж… яке протиріччя! “Дорогий Олександре Івановичу!.. Вельмишановний Олександре Івановичу!” Яке лицемірство, підлабузництво і брехня! Невже це і є норма їхньої поведінки? Чи, може, всього-на-всього — марення хворого? Ні! Тут щось не так. Тут треба добре розібратися. З усього видно, що і науковий керівник аспіранта, цей “вельмишановний Олександр Іванович” не дуже дбав про своїх вихованців, а тому й система їхніх взаємостосунків була побудована
Або як можна зрозуміти слова: “…Чиста наука… Чиста… Брудна наука… Чистої науки не буває… ні… не буває… Я ніколи б не поліз у науку, якби не дядечко… Людина починається з кандидата…”
Незрозуміло. До чого тут дядечко?
Гарт підвівся з-за столу і пройшовся по кабінету.
“Невже у них могли примусити людину займатися справою, яка їй не до серця? І потім: навіщо працювати роками над дисертацією, якщо розумієш, що вона “щербатої копійки не варта”, і ти зовсім не цікавишся наукою? Чому “людина починається з кандидата”, а не від народження? Ні! Незрозуміло, та й годі. Тут треба розібратися. Обов’язково…”
Гарт підійшов до столу і натиснув на кнопку. Зв’язався з Академією космічної цивілізації.
— Мені треба поговорити з Арсеном Осеєм. Нехай він зайде до мене, коли буде час. Я чекаю.
— Добре, Артеме Павловичу, — відповів приємний жіночий голос.
Гарт знову сів до столу. Гортав щоденника, перечитував окремі місця, намагаючись розібратися в змісті Ілончиних спостережень.
Арсен Осей прийшов через півгодини.
— Сідайте, — Гарт підсунув крісло. — Я хочу, щоб ви познайомилися з цими записами. Спостереження за Євгеном Тереном.
Поки Осей читав щоденник, Гарт ходив по кімнаті, обмірковуючи щось своє.
— Не розумію, — обізвався нарешті, — чому він так наполегливо хотів стати кандидатом? Адже сам зізнається, що наука його не цікавила?
— Все дуже просто, — відірвався від записів Осей. — Гроші. А ще — становище у суспільстві. Збагніть: для багатьох мірилом всіх людських благ тоді були гроші. А ступінь кандидата давала людині, подібній Терену, можливість нічого не робити і отримувати непогані гроші. Ними можна було розпоряджатися як завгодно. В залежності від того, як і на що витрачалися гроші, можна судити про справжнє покликання людини, але таких даних, на жаль, у нас немає.
— Не розумію. Як то так. Нічого не робити й отримувати гроші…
— Дуже просто. Кажу ж: таке право давав вчений ступінь. А щоб захистити кандидатську або докторську дисертацію, зовсім не треба було мати хист вченого. Тут діяли зв’язки. Діяли “дядечки”, Олександри Івановичі і їм подібні. Та й захищалися ці дисертації в певному заздалегідь визначеному колі. Здебільшого їх ніхто не читав, окрім кількох опонентів, бо це було марудно. Опоненти теж були свої люди. Вчений ступінь, незалежно від користі наукової праці, давав право на посаду, а отже — на гроші. Часто-густо траплялося так, що вченого й не було, зате був кандидат наук, доктор… І відповідно — посада. — Арсен загорнув щоденника і поклав його на стіл. — В одному старовинному мемуарі, що відноситься до двадцятого сторіччя, — вів далі, — наводиться випадок, коли декан філологічного факультету одного із провідних університетів понад усе любив вирощувати капусту, але городником не став, бо праця городника тоді була малозаробітною, до того ж не гарантувала людині принадного становища в суспільстві. І він віддав перевагу філології, хоч чогось доладного на цій ниві не вдіяв. Захистив дисертацію про роль якогось там займенника в реченні, став кандидатом наук, професором, деканом факультету. А капусту вирощували ті, хто весь вік мріяв про філологію і не зумів до неї пробитися. Парадокси доби, дорогий Артеме Павловичу. Нічого не вдієш… Гарт напружено думав, потираючи лоба. Сів у фотель напроти Осея.