Заручені

Мандзони Алессандро

— ... рішення піти в монастир.

— Розумниця! Чудово! — вигукнули в один голос мати й син і кинулись обіймати Гертруду. Вона відповідала на ці звірення сльозами, які було розтлумачено, як сльози полегшення. Тут князь почав розлого пояснювати, що він збирається зробити для того, аби майбутнє його дочки було радісним і блискучим. Він говорив про пошану, якою вона тішитиметься в монастирі й в усьому околі; що вона буде там справдешньою княгинею, представницею їхнього роду; що, тільки-но дозволить її вік, її буде зведено у вищий сан, а до того часу її підлегле становище буде чисто формальним. Княгиня і молодий князь знову й знову поздоровляли дівчину й схвалювали її рішення. Гертруда пробувала наче вві сні.

— Доведеться нам тепер призначити день, коли поїхати до Монци з заявою на ім'я абатиси,— сказав князь.— Яка вона буде задоволена! Запевняю вас,

весь монастир зуміє оцінити честь, яку йому виявляє Гертруда. А втім... чому б нам не поїхати туди вже сьогодні? Гертруда прогуляється з задоволенням.

— Ай справді, поїдьмо,— сказала княгиня.

— Я піду дам необхідні розпорядження,— вкинув молодий князь.

— Але...— несміливо мовила Гертруда.

— Не поспішайте, не поспішайте...— підхопив князь.— Хай вирішує сама: може, сьогодні вона не має настрою і бажає зачекати до завтра. Вирішуйте самі, коли вам краще їхати. Зволите сьогодні чи краще завтра?

— Завтра, — ослаблим голосом відповіла Гертруда, сподіваючись як-небудь залагодити справу навіть цією маленькою відстрочкою.

— Завтра, — урочисто промовив князь.— Вона призначила від'їзд на завтра! А я тим часом навідаюсь до вікарія черниць з проханням призначити день для випробування.

Сказано — зроблено, і князь справді вирядився (що було немалою милістю з його боку) до вгаданого вікарія. Домовилися про те, що священик прийде через два дні.

Всю решту дня Гертруда не мала ані хвилини спокою. Хотілося перепочити душею від наринулих переживань, зібратися, так би мовити, з думками, усвідомити те, що вона вчинила і що з цього буде, розібратися в своїх бажаннях, затримати рух цієї машини, яка, бувши заведена, працювала так швидко,— але це виявилось неможливим. Події розгорталися вервечкою, чіпляючись одна за одну. Коли князь пішов, Гертруду відразу повели до княгининого будуару, де, за вказівками останньої, її зачесала й убрала власна камеристка княгині. Ледве справу було закінчено, як уже покликали до столу. Гертруді довелося пройти повз шеренги челяді, що низько кланялась і поздоровляла її з одужанням. В їдальні вже сиділо кілька найближчих родичів, яких спішно запросили, бажаючи виявити їм честь і водночас відсвяткувати в їхньому товаристві дві щасливі події: одужання дочки і остаточний вибір нею свого покликання.

Нареченій (так називали дівчат, які готували себе в черниці; і Гертруду при її появі тепер усі величали цим іменем), нареченій знай доводилося відповідати на поздоровлення, які сипались на неї з усіх боків. Вона добре усвідомлювала, що кожна її відповідь була ніби згодою й підтвердженням,— та чи ж можна було відповідати інакше? Тільки-но встигли повиходити з-за столу, як наспів час їхати на прогулянку. Гертруда сіла в екіпаж разом з матір'ю й двома дядьками, що були на обіді. Зробивши звичайну прогулянку, виїхали на Страда-Марія, яка в той час пролягала там, де тепер громадський сад, і була місцем, куди синьйори заїжджалися в екіпажах відпочити після цілоденної праці. Дядьки, як і личило в такий день, розмовляли з Гертрудою, і один з них, котрий, видно, краще за іншого знав усіх осіб, екіпажі, лівреї, весь час розповідав що-небудь про синьйора такого-от або синьйору таку-от. Але раптом він повернувся до Гертруди й сказав:

— Ну, хитрухо! Відразу спекуєтесь усіх цих дурниць, хитруха ви така! Кидаєте нас, бідних мирян, в житейській марноті, а самі починаєте праведне життя й в'їжджаєте, так би мовити, до раю в екіпажі.

Додому повернулися в сутінках. Служники, поквапившись до під'їзду зі смолоскипами, повідомили, що їх дожидає багато гостей. Звістка поширилась швидко, і родичі та друзі з'явилися виконати свій обов'язок. Позаходили до вітальні. Наречена відразу стала божком, іграшкою, жертвою. Кожен намагався заволодіти її увагою: хто брав у неї обіцянку, що вона почастує його цукерками, хто обіцяв навідувати її, хто говорив про таку-от мадре, свою родичку, хто — про іншу мадре, свою знайому, хто вихваляв повітря Монци, хто з піднесенням розводився про ту велику роль, яку Гертруда має там відігравати. Ті, кому ще не вдалося пробитися до дівчини, оточеної з усіх боків, ловили зручну хвилину, щоб наблизитися до неї, й відчували себе ніяково доти, доки не виконали свого обов'язку. Потроху товариство почало розходитись; усі пішли вдоволені, і Гертруда залишилася сама з батьками й братом.

— Нарешті,— сказав князь,— я мав утіху бачити, що всі обходилися з моєю дочкою як з рівною собі. Однак треба відзначити, що й вона трималася чудово й показала, що їй не коштуватиме великої праці в

монастирі грати головну роль і підтримати престиж родини.

Вечеряли похапцем, щоб скоріше розійтися і назавтра бути готовими уже з самого рання.

Розстроєна, сердита і водночас дещо запишавшись усіма висловленими їй поздоровленнями, Гертруда тут же пригадала все, що перетерпіла від своєї тюремниці, й, бачачи, що батько готовий догоджати їй в усьому, крім одного, захотіла скористатися зі своєю хвилинної переваги, щоб удовольнити бодай одну з тих пристрастей, які мучили її. Вона сказала про свою велику огиду до тюремниці й стала докладно скаржитися на її поводження.

— Як! — вигукнув князь.— Вона була з вами не досить поштива? Завтра, завтра ж я добряче вичитаю їй. Покладіться на мене: я їй покажу, хто така вона і хто — ви. І в будь-якому разі, дочка, якою я задоволений, не повинна бачити біля себе неприємне їй обличчя.

З цими словами він звелів покликати іншу жінку й наказав їй прислуговувати синьйорині. А тим часом Гертруда, упоюючись одержаним задоволенням, з подивом відчувала, як мало в ньому радості порівняно з тією жадобою помсти, з якою вона до нього прагнула. Всупереч бажанню, її душею заволоділа свідомість того, як швидко вона за цей день наблизилась до монастиря,— думка про те, що тепер для відступу потрібно було б набагато більше сили й рішучості, яких вона в собі вже й не знаходила.

Жінка, що супроводжувала Гертруду до її кімнати, давно вже жила в будинку. Вона була нянькою молодого князя, якого прийняла просто з пелюшок і виходжувала до юних літ. Всіляко догоджаючи йому, вона бачила в ньому свою надію, свою славу. Рішення, прийняте того дня, було нібито її особистим успіхом. І Гертруді, у вигляді останньої розваги, довелося переслухати силу поздоровлень, похвал і порад старенької, вислухати нескінченні розповіді про всяких тіток та двоюрідних бабусь, які були дуже задоволені, постригшися в черниці, бо ж, походячи з такої знатної родини, вони завжди тішилися величезною пошаною, завжди вміла показувати пазурі і в монастирській приймальні іноді досягали того, чого не могли домогтися найповажніші дами в своїх вітальнях. Вона говорила їй про різноманітні візити, які чекають її в майбутньому. Ось одного чудового дня вона побачить у себе молодого князя з дружиною, яка, зрозуміло, буде дуже знатною синьйорою, і тоді сколихнеться не тільки весь монастир, але й весь окіл. Старенька торохтіла, роздягаючи Гертруду; коли Гертруда вже лежала в постелі, вона все ще балакала, не вмовкаючи, балакала й тоді, коли Гертруда вже засинала. Молодість і втома виявилися сильнішими за всякі думи. Сон був тривожний, важкий, повен болісних сновидінь, і все ж його урвав тільки скрипучий голос старенької, яка прийшла будити Гертруду; настав час готуватися до від'їзду в Монцу.

— Вставайте, вставайте, синьйоро наречена! Надворі вже день, а поки вдягнемось та зачешемось, мине не менше години. Синьйора княгиня вже одягаються, їх розбудили на чотири години раніше, ніж звичайно. Молодий синьйор князь уже сходили до стайні й повернулися, вони готові їхати хоч зараз. І моторний же він у нас, розбійник, достоту заєць,— такий уже він з дитинства, я вже це можу вам сказати, адже я його вигляділа. А вже коли він готовий, то не можна примушувати дожидатися, бо ж хоч він і з найкращого тіста в світі, але частенько виходить із себе й гримає. Біднесенький! Шкода мені його: така вже в нього натура. До того ж цього разу він, либонь, і має слушність, адже старається для вас. Боронь боже, щоб хтось зачепив його в таку хвилину! Про всіх йому байдуже, крім хіба самого синьйора князя. Але ж коли-небудь князем стане й він сам,— дай бог, щоб це сталося якнайпізніше. Вставайте-бо скоріше, синьйорино! Що ви на мене так дивитесь? Вам би час уже давно бути на ногах!

Разом з образом розгніваного молодого князя враз знялися,— як зграя горобців при появі шуліки,— і всі інші думки, які купчилися в Гертрудиній свідомості. Вона послухалась, швиденько вдяглася, дала зачесати себе і з'явилася в залі, де вже були батьки і брат. Дівчину посадовили в крісло й подали їй чашку шоколаду, а це в ті часи означало те саме, що колись у римлян одягання в чоловічу тогу [58] .

Коли доповіли, що коней подано, князь відвів дочку вбік і сказав їй:

58

Тобто визнання повноліття. В Стародавньому Римі юнак, досягти повноліття, діставав право носити «чоловічу тогу».