Заручені
Шрифт:
— Перед вашим відбуттям, — сказав чернець, — помолімося всі гуртом Господові, щоб у цій подорожі він завжди пробував з вами і насамперед дав вам сили та ревність бажати того, чого бажає він сам.— Із цими словами він укляк посеред церкви, інші наслідували його приклад. Після того як усі мовчки помолилися, падре Крістофоро тихо, але ясним голосом, розбірливо промовив: — Іще помолімося за нещасного, який вимусив нас піти на цей крок. Ми були б не гідні милосердя твого, о господи, якби всім серцем не просили цієї милості і для нього — адже ж він так її потребує! В стражданнях наших у нас є велика втіха, бо ми пробуваємо в путі, вказаній нам тобою, і коли ми прийдемо до тебе з нашими прикростями, нам їх буде зараховано. Він же — твій ворог. О нещасний! Він змагається з тобою! Змилуйся над ним, господи, пом'якши серце його, хай стане він служником твоїм. Даруй йому всі блага, яких ми можемо бажати самі для себе.
Потому, звівшись, він квапливо сказав:
— А зараз у дорогу, діти мої, не можна втрачати
Коли вони вже виходили, падре Крістофоро з хвилюванням, яке важко вимовити словами, зміненим голосом додав:
— Серце підказує мені, що ми скоро побачимося.
Звичайно, серце завжди каже тому, хто до нього прислухається, про те, що його чекає. Та чи ж багато знає серце? Так, хіба якусь дещицю з того, що вже сталося.
Не дожидаючи відповіді, фра Крістофоро пішов до ризниці. Втікачі повиходили з церкви, і фра Фаціо замкнув двері, попрощавшися з ними схвильованим голосом. В повній мовчанці попрямували вони до вказаного місця на березі озера. Там побачили човна і посідали в нього, коли обмінялися паролем. Човняр відплив, відштовхнувшись веслом від берега. Потім він узявся за друге весло і, гребучи обома, виплив на відкритий простір, правуючи до протилежного берега. Не було ані найменшого вітерцю; озеро лежало рівне та гладеньке і могло б видатися нерухомим, коли б на ньому не дрижало легке й трепетне сяйво місяця, який дивився в воду з височини небес. Чувся тільки лінькуватий і рівномірний шум прибою, що вдаряв у береговий граніт, далеке дзюркотіння води, яка розбивалася об стояки мосту, та мірний сплеск весел, котрі, розтинаючи лазурову поверхню озера, дружно піднімалися з води, розбризкуючи краплі, й знов занурювалися в неї. Розтята човном хвиля, зливаючись знов за кормою, залишала позаду смужку брижів, яка чимраз більше віддалялася від берега.
Мовчазні втікачі, пообертавшись, дивилися на гори і місцевість, освітлену місяцем і де-де вкриту густою тінню. Чітко вирізнялися села, будинки, хижки. Палаццо дона Родріго зі своєю пласкою вежею, що височіла над тісною купкою будиночків біля підніжжя гірського виступу, видавалося лютим лиходієм, який, причаївшись у темряві серед гурту сплячих, сам не спав, задумуючи злочин. Лючія побачила його й здригнулася. Її погляд ковзнув униз по схилу, туди, де лежало їхнє сільце; вона вдивилася в його околицю, розшукала свій будиночок, густу верхівку фігового дерева, перехиленого через стіну дворика, вікно своєї кімнати і, як ото сиділа в глибині човна, спершися ліктем на борт і поклавши голову на руку, ніби збираючись заснути, отак стиха й заплакала.
Прощавайте, гори, всталі з вод і піднесені до небес; покраяні вершини, знайомі тому, хто виріс серед вас, і закарбовані в його пам'яті не менше, ніж образи найбільш близьких людей; струмки, чиє дзюркотіння розрізняєш як звук звичних, рідних голосів; села, розкидані білими цятками по схилах, ніби отари овець на випасі,— прощавайте! Який же скорботний шлях того, хто, вирісши серед вас, покидає вас. Навіть в уяві того, хто розлучається з вами доброхіть, пориваний жадобою розбагатіти на чужині, в хвилину розстання самі мрії про багатство гублять свою привабливість, подорожній дивується зі своєї рішучості й ладен іти назад, якби ж ото не було в нього надії повернутися коли-небудь багатієм. Чим далі посувається він по рівнині, тим частіше його погляд, розчарований і стомлений, відвертається від цього одноманітного простору, повітря здається йому важким і мертвим; смутний і неуважливий, заходить він у шумні міста, де будинки тягнуться безперервною вервечкою, вулиці, вливаючись одна в одну, ніби утруднюють йому подих, і перед будівлями, якими милується чужинець, він з неспокійною тугою згадує про невелике поле в рідному сільці, про скромний будиночок, що його він давно запримітив і збирається купити, коли повернеться, розбагатівши, назад у гори.
То як же почувається та, яка ніколи не прагнула податися за межі рідних гір жодним, бодай миттєвим бажанням, яка зв'язала з ними всі надії на майбутнє й яку ворожі сили несподівано відкинули далеко від рідних місць! Та, яку відірвано від найдорожчих для неї звичок, чиї надії розбито. Покидаючи рідні гори, їй доводиться йти до чужих людей, котрих вона й знати не знає і від котрих повернеться невідомо коли. Прощавай, рідний будинку, де часом, сидячи в самотніх роздумах, вона з потаємним трепетом училася в шумі людських кроків вирізняти звук кроків жаданих. Прощавай, будинку, поки що чужий, на який так часто мимохідь поглядала вона крадькома, злегка червоніючи, на будинок, де їй уявлялося спокійне, мирне життя дружини й господарки. Прощавай, церкво, куди стільки разів приходила вона з чистою душею, висловлюючи хвалу творцеві, де готувалося виконання священного обряду, де приховане сердечне зітхання мало дістати урочисте благословення, а узаконене кохання — своє освячення. Прощавай! Той, хто дав вам стільки радості, всюдисущий, і якщо він порушує щастя дітей своїх, то тільки для того, щоб дати їм щастя ще більш надійне й велике.
Такі або майже такі думки роїлися в Лючіїній голові, і мало чим різнилися від них думки двох інших подорожніх, коли човен підвозив їх до правого берега Адди.
Розділ
Поштовх човна струснув Лючію, яка, крадькома втерши сльози, підвела голову, вдаючи, що прокинулася. Ренцо став на берег перший і подав руку Аньєзе; та, зійшовши, в свою чергу простягла руку дочці, і всі троє зі смутком подякували перевізникові.
— За що? — відповів він.— Ми на те й живемо на цім світі, щоб допомагати ближньому,— і, здригнувшись, немовби йому запропоновано вчинити крадіжку, відсмикнув руку, коли Ренцо зробив спробу дати йому частину грошей із тих, що він прихопив того вечора з собою з наміром щедро винагородити дона Абондіо, якщо той, хоча й проти своєї волі, зробить йому послугу. Віз стояв уже тут напоготові, візник повітав тих, кого дожидав, усадовив їх, прикрикнув на конячину, стьобнув батогом,— і віз рушив.
Наш автор не описує цієї нічної подорожі, не згадує він і назви того місця, куди фра Крістофоро послав двох жінок; більше того, він навіть заявляє, що не бажає говорити про це. З подальшої розповіді з'ясується причина цього замовчування. Доля Лючії виявиться вплетеною в темну інтригу, затіяну одним чоловіком, приналежним, очевидно, до родини надзвичайно могутньої в ту добу, коли писав автор. Щоб пояснити дивне поводження цього чоловіка в даному випадку, авторові доведеться навіть коротко оповісти його минуле життя; і ця родина постане в таких барвах, які роздивиться всякий, хто прочитає подальшу розповідь. Але те, що бідолаха задля остороги хотів приховати, нам вдалося знайти в іншому місці. Один міланський історик [57] , якому довелося згадати про того самого чоловіка, щоправда, не називає ні його, ані місця дії,— однак про останнє він каже, що це було старовинне й славне містечко, якому тільки бракувало назви міста; на іншій сторінці він розповідає, що там протікає Ламбро, і, врешті, що там є архіпастир. Після співставлення цих даних ми робимо висновок, що це не що інше, як Монца. В багатій скарбниці вчених індукцій знайдуться, можливо, більш тонкі, але навряд чи більш вірогідні. Ми могли б також, спираючись на досить обгрунтовані здогади, назвати й саму родину; але, хоч вона й зовсім вимерла, все ж краще залишити це ім'я ненаписаним, аби не ризикувати зачепити навіть мертвих і залишити вченим бодай якийсь привід для досліджень.
57
Джузеппе Ріпамонті. Вітчизняна історія. Кн. VI, розд. III, с. 358. ( Прим. автора).
Отже, наші втікачі прибули до Монци невдовзі після сходу сонця. Візник зайшов до шинку і сказав хазяїну, своєму знайомому, щоб він виділив їм кімнату, куди й провів їх. Висловлюючи подяку, Ренцо хотів був змусити і його взяти якусь винагороду, але візник, як і човняр, маючи на увазі іншу нагороду, віддаленішу, але щедрішу, також відсмикнув руку і, наче рятуючись втечею, поквапився до свого воза.
Після вечора, що його ми описали, та ночі, що її кожен може легко уявити собі, проведеної в невеселих роздумах, у безперестанному чеканні якої-небудь неприємної пригоди, при подувах холодного осіннього вітру й безперервних поштовхах незручного воза, від яких прокидався кожен, хто починав злегка склеплювати очі,— після всього цього їм аж не вірилося, що вони сидять на стійкій лаві і все ж у якійсь та кімнаті. Подорожні поснідали, як те дозволяли тяжкі часи та скупі засоби, котрі належало заощаджувати з огляду на невідоме майбутнє,— та й їсти нікому не хотілося. Всі троє несамохіть згадали про бенкет, який вони збиралися влаштувати три дні тому, і кожен важко зітхнув. Ренцо хотів був залишитися з жінками щонайменше до кінця дня — подивитись, як вони влаштуються, зробити їм необхідні послуги. Та падре порадив негайно відіслати юнака його дорогою; тому жінки стали посилатися на цю пораду й висловлювати при цьому всілякі інші міркування: люди, мовляв, починають балакати, що відстрочка робить розлуку ще тяжчою, що він не зможе скоро повернутися й обмінятися з ними новинами; тож Ренцо кінець кінцем вирішив піти геть. Вони домовились, що постараються побачитись чимскоріше. Лючія не приховувала сліз; Ренцо стримувався через силу; міцно-міцно потискаючи руку Аньєзе, він промовив здушеним голосом: «До побачення» — і пішов.
Жінки опинились би в ще скрутнішому становищі, коли б не добрий візник, якому було сказано провести їх до монастиря капуцинів і надавати їм усіляку допомогу. Отож наші подорожні подалися до монастиря, який, а це всім відомо, стоїть біля самої Монци. Коли вони підійшли до воріт, візник смикнув за дзвінок і попросив покликати отця настоятеля. Той з'явився негайно й з порога взяв листа.
— А-а, фра Крістофоро!— сказав він, упізнавши почерк. Голос і вираз його обличчя говорили про те, що він вимовив ім'я свого великого друга. Треба сказати, що наш добрий падре Крістофоро в своєму листі дуже палко відгукувався про жінок і зворушливо повідомляв їхню історію, бо ж настоятель, читаючи листа, часом виказував подив і обурення і, відводячи очі від паперу, дивився на жінок із жалем і співчуттям. Скінчивши читати, він дещо замислився, а тоді сказав: «Тут не обійтися без синьйори; якщо синьйора візьметься за цю справу...»