Заручені

Мандзони Алессандро

Потім, відкликавши Аньєзе вбік, на майданчик перед монастирем, він поставив їй кілька запитань, на які та відповіла ствердно. Повернувшися з нею до Лючії, він сказав їм обом:

— Я спробую, дорогі сестри, знайти вам притулок не тільки надійний, але й почесний, поки бог не потурбувався про вас якнайкраще. Чи не бажаєте ви пройти зі мною?

Жінки шанобливо виказали свою згоду. Чернець провадив далі:

— Гаразд, тоді я негайно відведу вас у монастир до синьйори. Проте йдіть за мною на деякій відстані — знаєте, народ полюбляє полихословити, і бог знає, які підуть плітки, якщо отця настоятеля побачать на вулиці з молодою красунею... Я маю на увазі, з жінками взагалі.

І, мовивши це, він пішов уперед. Лючія зашарілася, візник усміхнувся

й глянув на Аньєзе, яка, не можучи втриматись, усміхнулася й собі. Коли чернець трохи відійшов, усі троє рушили слідом за ним, витримуючи відстань кроків десять. Тоді жінки спитали у візника (розпитувати отця настоятеля вони не зосмілились), хто така ця синьйора.

— Синьйора,— відповів він,— проста черниця, але не така, як усі. Не подумайте, що вона абатиса або настоятелька, навпаки, судячи з розмов, вона одна й наймолодших черниць, але вона — від Адамового ребра, і предки її були великі люди, прибулі з Іспанії, звідки родом уся тутешня влада,— тим-то її й звуть «синьйорою». Цим хочуть показати, що вона — велика панія, і весь окіл величає її так, бо, кажуть, у цьому монастирі ніколи не бачили подібної особи. Та й уся її теперішня рідня, там, у Мілані, не абихто — це люди, які завжди у всьому мають рацію, а в Монці й поготів: її батько, дарма що не живе тут, вважається першим в околі, через це й вона може робити в монастирі все, що їй потрібно, та й за монастирськими стінами народ дуже поважає її, і якщо вже вона за що береться, то неодмінно домагається свого. Отож якщо цьому доброму ченцеві вдасться передоручити вас їй і вона вас прийме, то можу сказати вам прямо: ви будете як у бога за дверима.

Діставшися до воріт містечка, в ті часи захищених збоку напіврозваленою старовинною вежею та рештками якоїсь маленької фортеці, так само розваленої (можливо, декотрі мої читачі пригадають, що бачили все це ще цілим), настоятель зупинився, озирнувся, чи за ним ідуть інші, потому зайшов у ворота й попрямував до монастиря, де знову спинився на порозі, чекаючи своїх супутників. Потім він попросив візника години за дві-три повернутися з відповіддю; візник пообіцяв і попрощався з жінками, котрі засипали його словами вдячності й дорученнями до падре Крістофоро.

Настоятель запросив матір з дочкою зайти в перший дворик монастиря, завів їх до келії воротарки, а сам вирушив клопотатися в їхній справі. Через деякий час він повернувся радісний і сказав їм іти за ним. З'явився він якраз вчасно, бо дочка й мати вже не знали, як відчепитися від настирливих розпитів воротарки. Поки вони перетинали другий дворик, чернець напучував їх, даючи настанови, як потрібно поводити себе з синьйорою.

— Вона настроєна дуже прихильно до вас,— сказав він,— і якщо захоче, може зробити вам багато добра. Будьте смиренні й поштиві, відповідайте щиро на всі запитання, які вона вважатиме за потрібне поставити вам. Якщо ж вас ні про що не питатимуть, то покладіться в усьому на мене.

Вони опинились у кімнаті нижнього поверху, звідки двері вели до приймальні. Перш ніж зайти туди, настоятель, показавши на двері, мовив упівголоса: «Вона тут»,— як би ото ще раз нагадуючи про свої настанови.

Лючія, яка ніколи не бувала в монастирі, потрапивши до приймальні, стала озиратися, шукаючи очима синьйору, щоб уклонитися їй, і, не виявивши нікого, стояла, мов зачарована. Але, помітивши, що чернець і Аньєзе попрямували в куток, вона подивилася за ними й побачила вікно незвичайної форми з двома товстими й густими залізними решітками, а за решітками — черницю.

На вигляд їй можна було дати років двадцять п'ять, і з першого погляду вона здавалася гарною, однак це була поблякла, відцвіла краса, і я б додав — із слідами руйнації. З-під напнутого на голову й обвислого обабіч обличчя чорного покривала видніла білосніжна полотняна пов'язка, до половини прикриваючи такого ж білого лоба; друга пов'язка, спадаючи брижами й обрамляючи обличчя, переходила під підборіддям у білий плат, який спускався на груди й прикривав весь комір чорного чернечого одіяння. На чоло черниці часто

набігали зморшки, мовби від гострого болю, і тоді чорні брови суворо сходились ближче. Очі, так само чорні, то впивалися в обличчя людей з якоюсь чванливою допитливістю, то квапливо втуплювалися в землю, ніби бажаючи сховатися. В певні хвилини уважний спостерігач виявив би, що ці очі шукали любові, жалю, співчуття; іншим разом він, можливо, зауважив би в них миттєвий спалах давньої, але притлумлюваної ненависті, щось погрозливе й жорстоке. Коли синьйорині очі були нерухомо скеровані в далечінь, одні могли вбачати в цьому горду відсутність будь-яких бажань, другі — биття прихованої думки про якусь внутрішню тривогу, що точила цю душу й володіла нею дужче всього на світі. Незвичайно бліде обличчя мало тонкі й вишукані обриси, однак було позначене слідами повільного виснаження. Ледь рожеві губи все ж чітко вирізнялись на цьому блідому тлі,— їхні рухи, як і очей, були раптові, жваві, повні виразності й таємничості. Велика, гарно збудована постать програвала від певної недбалості в поставі або видавалась іноді незграбною від поривчастих вайлуватих рухів, надто рішучих для жінки, не кажучи вже про черницю. В самому одінні де-де виявлялася якась вишуканість і вибагливість, засвідчуючи своєрідність цієї черниці: ліф було оброблено з якоюсь світською витонченістю, а з-під пов'язки на скроню спадало пасмо чорного волосся — обставина, яка промовляла про забутий або знехтуваний статут, бо ж правила приписували носити завжди коротке волосся — таке, як після урочистого обряду постригу.

Однак усе це не справило враження на жінок, не знайомих з монастирськими порядками, а настоятель, бачивши синьйору не вперше, як і чимало інших, уже встиг звикнути до дивацтв в усій її особі та в манерах.

Як ми сказали, в цю хвилину вона стояла біля решітки, недбало спершися на неї й стиснувши своїми безкровними пальцями її прути, і дивилася просто в вічі Лючії, яка нерішуче підступала до неї.

— Вельмишановна мати й ясновельможна синьйоро,— сказав настоятель, низько похиливши голову й склавши руки на грудях,— ось та бідна дівчина, якій ви, на моє прохання, обіцяли своє високе заступництво, а це її мати.

Обидві рекомендовані знай низько кланялися. Порухом руки синьйора показала, що, мовляв, досить, і звернулася до ченця:

— Я щаслива, що можу зробити приємність нашим добрим друзям, отцям капуцинам. Однак,— провадила вона далі,— розкажіть мені дещо докладніше історію цієї дівчини, щоб стало ясно, що можна зробити для неї.

Лючія зашарілася й похилила голову.

— Ви повинні знати, вельмишановна мати...— почала була Аньєзе, але настоятель поглядом урвав її й відповів:

— Ясновельможна синьйоро, цю дівчину, як я вже вам сказав, доручив мені один із моїх співбратів. Щоб уникнути різних небезпек, вона була вимушена потай залишити рідне село, і ось тепер вона тимчасово потребує пристановища, де можна б жити в невідомості і де ніхто не насміє потурбувати її, навіть коли...

— Що ж це за небезпеки? — урвала його синьйора.— Прощу, отче настоятелю, не говоріть загадками. Адже ви знаєте, що ми, черниці, дуже охочі до всяких історій та ще й з усіма подробицями.

— Небезпеки ці такі,— відповів настоятель,— що до слуху вельмишановної матері вони повинні дійти тільки у вигляді найслабкіших натяків.

— Так, звичайно,— квапливо мовила синьйора, злегка почервонівши. Може, то в ній заговорила соромливість? Той, хто спостеріг би миттєвий вираз досади, що супроводив цей рум'янець, міг би засумніватися в цьому, тим паче порівнявши його з рум'янцем, який часом заливав Лючіїні щоки.

— Досить буде сказати те, — провадив настоятель, — що один всемогутній кавалер...— не всі великі світу сього послуговуються дарами божими для слави божої й на користь ближньому, як це робить ваша світлість...— один всемогутній кавалер якийсь час переслідував цю дівчину ницими зваблюваннями, а потім, бачачи марність своїх домагань, вирішив удатися до відкритого насильства, аж бідолашка вимушена була втікати з власного дому.