Заручені

Мандзони Алессандро

— Підійдіть до мене ви, котра молодша,— сказала синьйора Лючії, поманивши її пальцем.— Я знаю, що устами отця настоятеля глаголить істина, проте ніхто не може бути обізнаний у цій справі краще за вас. Тож ви повинні сказати нам, чи справді цей кавалер виявився мерзенним переслідувачем.

Що стосується першого бажання синьйори, то Лючія відразу послухалась і підійшла до неї, але дати відповідь — це була зовсім інша справа. Якби таке запитав Лючію навіть хтось із своїх, вона й тоді б дуже зніяковіла; коли ж таке запитала значна синьйора, та ще з якимсь відтінком насмішкуватого сумніву, в дівчини відразу пропала всяка охота відповідати.

— Синьйоро... вельмишановна... мати....— лепетала вона, ніби їй не було більше чого сказати. Але уже Аньєзе вирішила, що необхідно прийти дочці на допомогу, оскільки теж була обізнана в цій справі не менше від неї.

— Ясновельможна синьйоро,— сказала вона,— я можу

підтвердити, що моя дочка боялася цього кавалера, як чорт ладану, тобто я маю на увазі, що оцей кавалер — сущий диявол. Ви вже мені вибачте, якщо я говорю нескладно, адже ми прості люди. Річ у тім, що моя бідна дівчинка була засватана за одного хлопця нашого ж стану, богобоязливого, скромного хлопця. І якби наш синьйор курато був справжнім чоловіком, як я це розумію... я знаю, що говорю про особу духовну, але ж падре Крістофоро, друг отця настоятеля, також особа духовна, як і наш курато, а він чоловік милосердний і якби був тут, то міг би підтвердити...

— Які ж бо ви скорі говорити, коли вас не питають! — гордо й гнівно урвала її синьйора і при цьому зробилась майже потворною.— Мовчіть, я і без вас знаю, що батьки завжди квапляться давати відповіді за своїх дітей.

Уражена Аньєзе кинула на Лючію погляд, мовляв: «Бачиш, як мені перепадає через твою забарність». Настоятель і собі велемовно подивився на дівчину й кивнув головою на знак того, що настав час якось виплутуватися й не кидати на мілині бідну матір.

— Вельмишановна синьйоро,— мовила Лючія,— все, що сказала вам моя мати, щира правда. Юнак, який залицявся до мене...— і при цих словах вона густо почервоніла,— я йшла за нього без примусу. Пробачте, що я висловлююсь про це так безсоромно, але я не хочу, щоб ви кепсько подумали про мою матір. А щодо того синьйора (хай простить йому Господь!)... то я готова радше вмерти, аніж потрапити йому в руки. І якщо ви будете такі милостиві й прихистите нас, коли вже нам доводиться йти на це — шукати притулку й турбувати добрих людей (нехай буде на все воля Господня!),— то будьте певні, синьйоро, ніхто не молитиметься за вас палкіше від нас, бідних жінок.

— Вам я вірю,— мовила синьйора злагіднілим голосом.— Але мені хотілося б вислухати вас віч-на-віч. Не тому, звісно, що мені потрібні подальші пояснення або докази, щоб удовольнити палке прохання отця настоятеля,— провадила вона,— про це я вже подумала. Ось як, думається мені, найкраще вчинити на перший час. Монастирська воротарка кілька днів тому віддала заміж свою останню дочку. Ці жінки можуть зайняти звільнену нею кімнату й виконувати ті нехитрі обов'язки, які виконувала вона. Сказати правду...— тут вона зробила знак настоятелеві, котрий підійшов до решітки, й стиха вела далі: — Сказати правду, з огляду на поганий урожай спершу були хотіли нікого не брати на місце тієї дівчини, але я поговорю з матір'ю абатисою, а одне моє слово... та й до того ж палке прохання отця настоятеля... Отже, я вважаю цю справу залагодженою...

Настоятель почав був дякувати, але синьйора урвала його:

— Не треба ніяких церемоній: якби виникла така потреба, я теж змогла б удатися до підтримки отців капуцинів. Зрештою,— провадила вона з усмішкою, де проглядала якась гірка насмішка,— зрештою, хіба ми не брати й сестри?

Мовивши це, зона покликала одну з двох послушниць, приставлених до неї, як виняток, для особистих послуг, і наказала повідомити про своє рішення абатису, а потім домовитися з воротаркою і з Аньєзе. Вона відіслала останню, відпустила настоятеля й затримала Лючію. Настоятель провів Аньєзе до воріт, давши їй дорогою нові настанови, а сам пішов писати листа своєму другові падре Крістофоро.

«Велика дивачка ця синьйора! — думав він дорогою.— Цікава особа! Але хто зуміє зачепити її за живе, той зможе примусити її зробити що завгодно. Крістофоро, либонь, і не сподівався, що мені пощастить так швидко й спритно влаштувати все. Дивний він чоловік! Нічого з ним не вдієш, завжди він заклопотаний, роблячи добрі справи. Добре, що цього разу він знайшов друга, який вмить усе залагодив, тихо й без особливих клопотів. Добряга Крістофоро буде задоволений і побачить, що й ми тут на дещо придатні».

Синьйора, котра в присутності бувалого капуцина зважувала свої рухи й слова, зоставшися віч-на-віч із молоденькою недосвідченою селянкою, більше не вважала за потрібне стримуватися; і її речі помалу-малу стали такі дивні, що ми, замість наводити їх, вважаємо за зручніше коротко розповісти історію нещасної, бо це необхідно для розуміння всього незвичайного й таємничого, пов'язаного з нею, і для пояснення її подальшої поведінки.

Вона була молодша дочка князя ***, відомого міланського аристократа, який вважався одним з найбагатших людей в місті. Та через високу думку про своє звання все його багатство видавалось йому недостатнім, ба навіть мізерним

для підтримання блиску їхнього давнього роду. Тому його думки були скеровані на те, щоб спробувати, принаймні оскільки це залежало від нього, зберегти це багатство таким, яким воно було,— неподільним довіку. Скільки він мав дітей, про це наша історія з певністю не говорить: вона лише дає на здогад, що він прирікав на чернече життя молодших дітей обох статей, щоб залишити весь статок своєму первісткові, призначеному продовжувати рід, тобто понароджувати дітей, мучитись самому й мучити їх у такий самий спосіб.

Наша нещасливиця була ще в череві матері, коли її долю було вирішено безповоротно. Залишалося тільки дізнатися — буде то чернець чи черниця, для чого була потрібна не згода дитини, а тільки поява її на світ. Коли народилась дівчинка, князь, її батько, бажаючи дати їй ім'я, яке безпосередньо викликало б думку про монастир і яке носила свята знатного походження, назвав її Гертрудою. Першими її іграшками були ляльки, вбрані черницями, потім — маленькі зображення святих, так само в чернечому вбранні. Ці подарунки завжди супроводжувались довгими напученнями берегти їх як коштовність і риторичним запитанням: «Адже ж гарно, еге?» Коли князь, княгиня або княжа — єдиний із хлопчиків, виховуваний удома,— хотіли похвалити квітучий вигляд дівчинки, вони ніби не знаходили для цього інших слів, крім: «Шо за мати абатиса!» Однак ніхто ніколи не казав прямо: «Ти повинна стати черницею». Це була сама собою зрозуміла думка; її зачіпали побіжно, при всякій розмові щодо майбутнього дівчинки. Якщо Гертруда часом дозволяла собі який-не-будь зухвалий і визивний вчинок, до чого вона за своєю вдачею була досить схильна, їй казали: «Ти — дівчинка, тобі не личить поводитися так; от коли станеш матір'ю абатисою, тоді й перевертатимеш усе догори дном». А подеколи князь, вичитуючи дочці за надто вільне й невимушене поводження, над яким вона не задумувалася, казав їй: «Ох-ох! Дівчинці твого звання не слід поводити себе так; якщо ти хочеш, щоб у свій час тобі виказували належну повагу, учись замолоду володіти собою: пам'ятай, що в монастирі ти у всьому повинна бути першою — адже знатна кров повинна виявляти себе всюди».

Усе це навіювало дівчинці думку, що її доля — стати черницею. Але батькові слова діяли на неї сильніше, ніж будь-які інші слова. Князь у всьому виявляв себе повновладним господарем, а коли заходила мова про майбутнє дітей, то його обличчя, кожне його слово виказували несхитну рішучість і невблаганну, сувору владність, які справляли на оточення враження фатальної необхідності.

З шести років Гертруду віддали на виховання, а вірніше, для підготовки до покликання, на яке її прирекли,— до монастиря, де ми її й зустріли. Саме місце було обрано з певним наміром. Добрий наставник наших двох жінок сказав, що синьйорин батько був першою людиною в Монці. Додавши це свідчення до деяких інших, які наш анонім ніби ненавмисне наводить то тут, то там, ми можемо твердити, що князь був дуже впливовий місцевий феодал. У всякому разі, він тішився своєю значимістю і не без підстави припускав, що в тому монастирі скоріше, ніж деінде, його дочку буде прийнято з надзвичайною люб'язністю й вишуканістю, що має спонукати її обрати монастир місцем свого постійного перебування. І він не помилився: абатиса та деякі інші черниці-інтриганки, котрі, як ото кажуть, верховодили в монастирі, зраділи, побачивши, що до них у руки потрапляє запорука заступництва, такого цінного за всяких обставин, такого славного в будь-який час. Вони прийняли пропозицію з виявами вдячності, хоч і не надмірними, зате досить виразними, й цілком підтримали згадані князем в розмові плани щодо постійного влаштування дочки в монастирі,— ці плани цілком збігалися з їхніми власними.

Щойно Гертруда ступила до монастиря, як її стали називати не на йменя, а синьйориною. Їй відвели почесне місце за столом та в спальні, її поводження ставилося за взірець іншим дівчаткам, які там виховувалися; їй перепадали нескінченні подарунки й лагідне обходження, приправлене поштивим панібратством, яке так вабить дітей до тих, хто на їхніх очах ставиться до інших дітей трохи згорда. Не те щоб усі черниці змовились заманити бідолашну в сіті: серед них було чимало простих жінок, далеких від усяких інтриг. Навіть сама думка принести дівчинку в жертву якимсь корисливим цілям викликала б у них огиду. Та всі вони, поглинуті своїми особистими справами, або не помічали всіх отих хитрощів, або ж не розуміли, скільки в них таїться зла. Одні просто не замислювались над цією справою, інші мовчали, не бажаючи зчиняти даремного галасу. Дехто з них, згадуючи, як і їх свого часу в такий же спосіб доведено до того, в чому вони згодом каялися, співчували невинній бідолашці й знаходили вихід для свого почуття, виявляючи до неї ніжні й сумні пестощі,— а та й не запідозрювала, що під цим криється якась таємниця. І все йшло далі своїм чином.