Заручені
Шрифт:
— Побачимо, побачимо...
— Там у них є один чернець-капуцин, він має щось проти Родріго, й справа дійшла до того, що...
— Скільки вже разів я говорив вам, одному й другому: залиште ви цих ченців варитися у власній юшці! Вони завдають досить клопотів і тим, кому доводиться... кого це стосується...— Тут він засопів.— А ви, здається, могли б уникнути...
— Синьйоре дядечку, в даному разі — і мій обов'язок сказати це — Родріго був би радий з ним не зв'язуватися, але чернець має зуб проти Родріго й усіляко його зачіпає.
— Якого ж дідька той чернець хоче від мого небожа?
— Насамперед це чоловік в'їдливий, ця його риса добре всім відома.
— Розумію,— мовив дядечко-граф, і в його очах крізь тупість, майстерно замасковану навичками багаторічної дипломатії, раптом зблиснуло щось підступне, що справляло неприємне враження.
— З деякого часу цей чернець утовк собі в голову, що Родріго накинув оком на цю...
— Втовк собі в голову... втовк собі в голову... але я також знаю синьйора Родріго. Щоб виправити його, потрібен, мабуть, адвокат куди досвідченіший за вашу милість.
— Шановний синьйоре дядечку! Я, звичайно, готовий повірити, що Родріго, можливо, дозволив собі якийсь жарт стосовно цієї дівчини, зустрівши її на вулиці, — адже ж він молодий і, врешті, не капуцин. Але ж це дрібниці, на яких, синьйоре дядечку, не варто й зупинятися. Важливо те, що цей чернець почав говорити про Родріго, ніби про якогось пройдисвіта, й намагається нацькувати на нього весь окіл.
— А що інші ченці?
— Та вони в ці справи не втручаються, бо знають його як дуже гарячу голову й до того ж ставляться з великою повагою до Родріго. Проте, з другого боку, цей чернець має великий вплив на селюків, бо він, до речі, розігрує з себе святого і...
— Гадаю, він не знає, що Родріго мій небіж?
— Знає! Саме це його найбільше й розпалює.
— Як? Чому?
— Та він, бачте, дістає особливу втіху в тому, щоб накапостити саме Родріго, який має надійного заступника, та ще й з таким величезним впливом, як ваша милість. Він каже, що йому наплювати на всяких вельмож і політиків, і що вірьовка Сан-Франческо спиняє навіть мечі, і що...
— Зухвалий чернець! Як його ім'я?
— Фра Крістофоро з ***,— відповів Аттіліо. Дядечко-граф, узявши з коробочки на столі пам'ятну книжечку, сопів, сопів та й записав-таки в неї це безталанне ім'я. Тим часом Аттіліо вів далі: — Цей чернець завжди був такої вдачі, адже його життя добре відоме. Він простого звання, але, маючи деякі грошенята, захотів у себе на батьківщині змагатися з кавалерами; розлютований тим, що це виявилось йому не під силу, він убив одного з них, а потім, щоб уникнути шибениці, постригся в ченці...
— Ач, який молодець! Чудово! Побачимо, побачимо,— казав дядечко-граф, знай сопучи далі.
— А тепер,— підхопив Аттіліо,— він розлютований більше ніж будь-коли, бо один задум, який він так плекав, не вдався. Уже тільки з цього, синьйоре дядечку, ви можете судити, що це за чоловік. Він, бачте, хотів віддати ту дівку заміж; чи то щоб урятувати її від світових спокус,— ви мене розумієте,— чи то з якоїсь іншої причини, але будь-що хотів віддати її заміж; і знайшов... підхожого чоловіка — також свого улюбленця, особу, яку, можливо, і навіть напевно, ви, синьйоре дядечку, знаєте на ймення, бо ж Таємна рада, я переконаний, мала займатися цією достойною особою.
— Хто ж це такий?
— Та один прядильник шовку, Лоренцо Трамальїно, той самий, що...
— Лоренцо Трамальїно! — вигукнув дядечко-граф,—
— Скажу вам щиру правду й цього разу,— провадив Аттіліо.— З одного боку, знаючи, скільки клопотів, скільки важливих справ у голові в синьйора дядечка (тут дядечко, засопівши, поклав руку на голову, ніби бажаючи показати, як важко вмістити там усі оті справи), він не зосмілився завдати вам іще одного зайвого клопоту. А потім, скажу відверто, Родріго такий сердитий, так усі ці підлості з боку ченця йому наостогидли, що він готовий розправитися з ним сам і не домагатися законного правосуддя, спираючись на підтримку синьйора дядечка. Я намагався заспокоїти його, але, бачачи, що справа обертається погано, я вважав своїм обов'язком попередити про все вас, синьйоре дядечку,— адже, зрештою, ви голова й стовп усієї нашої родини.
— Ти вчинив би краще, поговоривши зі мною раніше.
— Ваша правда! Але я весь час думав, що справа залагодиться сама собою,— чернець або набереться розуму, або залишить цей монастир; як це в них завжди буває — сьогодні тут, а завтра там; усе на цьому й скінчилося б. Однак...
— Тепер я сам візьмуся залагоджувати цю справу.
— Я так і думав, що дядечко-граф з його розважливістю, з його авторитетом зуміє відвернути скандал і водночас врятувати честь Родріго, бо ж це і його власна честь. Цей чернець, казав я собі, вічно носиться з вірьовкою Сан-Франческо, та якщо вже користуватися нею доречно, оцією вірьовкою Сан-Франческо, то немає потреби неодмінно носити її круг черева. У синьйора дядечка, певно, знайдеться сотня засобів, яких я не знаю (знаю тільки, що падре провінціал — як і належить — ставиться до вас з глибокою пошаною), і коли синьйор дядечко вважає, що в даному випадку найкращим засобом було б примусити ченця змінити клімат, то досить вам сказати два слова...
— Надайте змогу, ваша милість, подумати про це тим, кого це стосується,— дещо грубувато зауважив дядечко-граф.
— Воістину так! — вигукнув Аттіліо, злегка похитавши головою з поблажливою усмішкою на свою адресу.— Чи ж гоже мені давати поради синьйорові дядечку? Лише палка турбота про честь нашої родини змусила мене говорити. І боюся, чи не зробив я другої помилки,— докинув він із глибокодумним виглядом,— боюся, чи не завдав я шкоди Родріго, бо ж завдяки мені у вас може скластися про нього хибна думка, синьйоре дядечку. Я втратив би спокій, якби через мене ви почали думати, що Родріго не відчуває до вас тієї довіри, тієї пошани, які він зобов'язаний відчувати до вас. Повірте, шановний синьйоре дядечку, що саме в даному випадку...
— Годі, годі! Що за дурниці? Як можете ви нашкодити один одному? Коли ви такі нерозлучні друзі, то й залишайтеся друзями, доки хтось із вас візьметься за розум. Джиґуни ви обидва — ось хто ви, вічно викидаєте коники, а мені потім доводиться розплутувати. Ох, та годі вже... ви мало були не змусили мене бовкнути казна-що... адже й справді ви обидва завдаєте мені набагато більше клопотів, ніж (уявіть собі тільки, яке було потім зітхання)... ніж усі оці кляті державні справи.
Аттіліо ще раз попросив вибачення, розсипався в люб'язностях, потім попрощався й пішов, супроводжуваний словами: «Ну, будьмо розсудливі»,— це було звичайне напучення, з яким дядечко-граф відпускав своїх племінників.