Заручені
Шрифт:
— Тихше, тихше! Так буде краще й вам самій. Ми не збираємось кривдити вас, та якщо ви не замовкнете, то доведеться вас примусити.
— Пустіть мене! Хто ви такі? Куди ви мене везете? Навіщо ви схопили мене? Пустіть мене, пустіть!
— Кажу ж вам: не бійтеся. Ви ж не дитина і повинні зрозуміти, що ми не збираємося кривдити вас. Хіба ви не бачите, що ми вже сто разів могли б вас убити, якби мали лихі наміри? Тож поводьтеся спокійніше.
— Ні, ні, відпустіть мене, і я піду своєю дорогою. Я вас не знаю.
— Зате ми вас знаємо.
— Пресвята діво! Звідки ж ви мене знаєте? На бога, відпустіть мене. Хто ви такі? Навіщо схопили мене?
— Бо нам так наказано.
— Хто? Хто міг
— Спокійно! — сказав Ніббіо з суворим виразом обличчя.— Таких запитань нам не ставлять.
Лючія зробила ще одну спробу несподівано кинутися до дверцят, але, побачивши, що це марна справа, знову вдалася до благань. Вона низько похилила голову, по щоках їй текли сльози, ридання уривали голос; благально згорнувши руки, вона просилася:
— Заради самого бога, ради пресвятої діви, відпустіть мене! В чому я провинна? Адже я бідне створіння і нічого вам не вчинила. А те, що ви заподіяли мені, я пробачаю вам від щирого серця й молитиму за вас бога. Якщо у вас є донька, дружина, мати, подумайте лишень, як страждали б вони, опинившись на моєму місці. Згадайте: всім нам судилося померти, настане день, коли й ви захочете, щоб Господь виявив до вас своє милосердя. Відпустіть же мене, залиште мене тут. Господь вкаже мені дорогу.
— Не можемо.
— Не можете? Господи! Але чому ж? Куди ви хочете відвезти мене? Навіщо...
— Не можемо, та й годі. Та ви не бійтеся, ми вас не скривдимо. Заспокойтеся, й ніхто вас не зачепить.
Пригнічена, змучена, в розпачі від того, що її слова не справляли ніякого враження, Лючія звернулася до того, в чиїх руках серця людськії, хто може пом'якшити навіть найскам'яніліші з них. Вона забилася якнайдалі в куток карети, склала на грудях руки хрестом і якийсь час молилася подумки, а потім дістала чотки й почала молитися по них з такою палкою вірою, як досі ніколи в житті. Час від часу в сподіванні, що їй пощастить виблагати милосердя, до якого вона закликала, Лючія починала благати своїх мучителів, однак намарне. Потім знов непритомніла й знов приходила до тями — для нових тривог і страждань. Та нам бракує духу описувати їх далі: глибоке співчуття квапить нас до кінця цієї подорожі, що тривала понад чотири години, а нам же й після неї доведеться пережити чимало тривожних хвилин. Тож перенесімося до замку, де дожидали нещасної. Безіменний чекав її з неспокоєм, з якоюсь незвичайною для нього душевною розгубленістю. Дивна річ! Цей чоловік, що холоднокровно порядкував життям стількох людей і в усіх своїх вчинках не переймався нічиїми стражданнями, хіба тільки подеколи відчуваючи дику насолоду від помсти,— тепер цей чоловік, коли мав зустрітися з незнайомою бідною селянкою, відчув ніби дрож, я сказав би, майже страх. З високого вікна свого замку він уже давно дивився туди, де починалася долина. Аж ось з'явилася карета, що повільно посувалась уперед: скажений чвал на початку подорожі вичерпав запал коней і вимотав їхні сили. І хоча звідти, звідки він спостерігав, карета здавалася не більшою від іграшкового візка, він одразу впізнав її, і серце в нього закалатало.
«Чи вона там? — було його першою думкою.— Скільки ж з нею мороки! Швидше б спекатись її». І він був зібрався покликати одного зі своїх помічників, щоб вислати його назустріч кареті з наказом до Ніббіо повернути назад і відвезти Лючію до палацу дона Родріго. Але якийсь внутрішній голос владно примусив його відмовитися від цього наміру. Треба дати якийсь наказ: нестерпно було стояти отак і покірно дожидати цієї карети, що наближалася черепашою ходою, ніби якась зрада або ж — звідки знати — ніби відплата. І він наказав покликати стару служницю.
Ця жінка народилася в цьому самому замку, де її батько колись давно служив сторожем, і тут-таки прожила все своє життя. Те, що
Коли Безіменний, зробившися володарем, став так страшно застосовувати свою силу, служниця спочатку пройнялась якимсь почуттям огиди, але водночас іще більш глибокої покірності. З плином часу вона звикла до того, що їй доводиться бачити й чути щодня: могутня й неприборкна воля такого великого синьйора була для неї ніби невідворотною долею. Ставши дорослою дівчиною, вона вийшла заміж за одного з домашніх служників, який невдовзі по тому взяв участь в одній небезпечній вилазці й поліг кістьми на великій дорозі, залишивши її вдовою. Синьйор не забарився відомстити за свого слугу, і ця помста принесла їй кровожерну втіху, а воднораз і посилила в ній гордовиту свідомість того, що вона пробував під таким високим заступництвом.
Відтоді вона дуже рідко виходила за межі замку, і потроху в неї не лишилось інших уявлень про життя людей, крім тих, які вона діставала тут. Вона не виконувала ніякої певної роботи, але постійно то один, то другий з розбійничої ватаги синьйора давав їй якесь доручення, і це вимотувало її. То їй доводилося латати лахміття, то нашвидкуруч готувати страву для тих, що поверталися з якоїсь вилазки, то доглядати поранених. До того ж усі накази, докори й висловлення вдячності завжди супроводилися глумом та лайкою. Звичайно її називали просто «старою». А епітети, які кожний неодмінно додавав до цього прізвиська, мінялися щоразу залежно від обставин і настрою того, хто говорив. А вона, за натурою ледача та ще й доведена до сказу,— два основні її пороки,— інколи відповідала на ці люб'язності слівцями, в яких сам сатана впізнав би себе скоріше, ніж у словах тих, хто піднімав її на глум.
— Бачиш онде карету? — спитав її синьйор.
— Бачу,— відповіла стара, піднімаючи своє загострене підборіддя й витріщаючи глибоко запалі очі, які, здавалось, от-от мали вискочити з очниць.
— Скажи, хай негайно наготують ноші, сідай в них і накажи знести тебе до «Страшної ночі». Та мерщій, щоб дістатися туди раніше від карети: бач онде, якою черепашою ходою вона посувається. У цій кареті їде... тобто має їхати... одна дівчина. Якщо вона там, то перекажи Ніббіо, щоб він пересадовив її в ноші, а сам негайно з'явився до мене. Сама ж сідай разом з цією... цією дівчиною і, коли підніметесь сюди, відведи її до своєї кімнати. Якщо вона спитає, куди ти її ведеш, чий це замок,— дивись мені, не...
— Ну що ви! — урвала його стара.
— Але,— провадив далі Безіменний,— ти підбадьори її.
— Що ж маю їй сказати?
— Як це — що сказати? Я ж тобі кажу: підбадьори. Дожити до таких літ і не знати, як заспокоїти людину, коли це потрібно? Хіба ніколи серце твоє не завмирало від тривоги? Хіба ти ніколи не відчувала страху? Невже ти не знаєш слів, якими можна втішити в такі хвилини? Ось такі слова ти їй і скажи,— придумай їй, зрештою, чорт забирай! Іди!
Коли служниця пішла, він трохи постояв біля вікна, втупивши погляд у карету,— тепер вона здавалася вже набагато більшою; відтак звів очі до сонця, яке щойно сховалося за горами, потім подивився вище, на розкидані по небу хмари, що на мить із темних поробились майже вогняними. І відійшов від вікна. Далі зачинив його й став ходити туди й сюди по кімнаті кроками квапливого подорожнього.