Заручені

Мандзони Алессандро

І, щоб примусити себе заспокоїтися, він намагався придумати якусь важливу справу, таку, яка б могла захопити його, якій він віддався б цілком; але нічого не міг придумати. Йому здавалося, що все змінилось. Те, що раніше мало для нього таку притягальну силу, тепер уже не вабило його. Пристрасть, як ото кінь, що став дибки перед тінню, не давала йому нестися вперед. Згадуючи про задумані справи, він, замість прагнути до їхнього завершення, замість гніватися через можливі перешкоди (сам гнів у ту мить видався б йому раєм), відчував смуток, майже жах перед тим, що вже вчинив. Майбутнє уявлялось йому безглуздим, без мети, без бажань, воно ніби було повне самих тільки нестерпних спогадів, а всі години — схожими на цю годину, яка тяглася так повільно і так болісно чавила йому голову. Безіменний заходився перебирати подумки своїх розбійників і не міг спинитися на жодному, кому б він наважився дати якесь важливе доручення; навіть сама думка, що він знов може побачити їх, перебувати серед них, була йому нестерпно тяжка й викликала тільки почуття досади

та огиди. А коли він починав вигадувати собі заняття на завтрашній день, яку-небудь невідкладну справу, то незмінно вертався до думки, що завтра відпустить на волю цю бідну дівчину.

«Так, я звільню її, неодмінно звільню. Тільки-но займеться день, я прийду до неї й скажу: ідіть, ідіть. Я дам їй проводаря... А як же обіцянка? А слово? А дон Родріго? Але, власне, хто такий цей дон Родріго?»

Ніби заскоченнй зненацька важким запитанням старшого, Безіменний раптом вирішив будь-що дати сам собі відповідь, скорше не він сам, а той чоловік, який несподівано виріс, ніби постав для суду над попереднім.

І Безіменний почав дошукуватися причини, чому він з доброго дива вирішив узяти на муки незнайому бідолашну дівчину, не почуваючи до неї ні злоби, ні остраху, а тільки через бажання догодити донові Родріго; і ніяк не міг знайти виправдання своєму вчинкові чи бодай якось пояснити собі, як таке могло статися. Адже це рішення, швидше бажання, було миттєвим поривом його душі, тоді ще підвладної старим, звичним почуттям, було наслідком багатьох колишніх подій; і ось тепер, жорстоко допитуючи самого себе, намагаючись усвідомити тільки один свій вчинок, він заглибився в споглядання свого минулого життя. Все далі й далі назад, від року до року, від сварки до сварки, від кровопролиття до кровопролиття, від лиходійства до лиходійства,— кожний з отих вчинків поставав у його оновленій душі, відірваний від почуттів, які примусили колись зробити його; поставав в усій жахливості, що її тоді ці почуття заважали виявити. Але ж це були його вчинки, це був він сам. Жах від думки, яка виникла при спогляданні тих картин і була нерозлучна з ними, вкинув його в повний розпач. Він швидко підхопився, гарячково простяг руки до стіни біля ліжка, схопив пістолет, звів курок і... Та в цю мить, коли він був готовий розлучитися з віднині нестерпним для нього життям, його думка, перейнята немовби забобонною тривогою, раптом перенеслася в майбутнє безпосередньо після його смерті. Він із жахом уявив собі свій спотворений, непорушний труп під владою найнижчого із смертних; подив, переполох назавтра в замку; навкруги метушня, а він — безсилий, безмовний, кинутий невідь куди. Він уявив собі, які підуть розмови і тут, і в околі, й далеко-далеко, бурхливу радість своїх ворогів. Морок і безмовна тиша довкола додавала в його очах цій картині смерті ще більшої скорботи, ще більшого жаху. Йому здавалося, що якби це було вдень, привселюдно, під відкритим небом, то він би без вагання кинувся в річку й зник назавжди. Охоплений цими болісними роздумами, він то зводив, то відпускав курок судомним рухом великого пальця. Та раптом у його свідомості майнула нова думка: «А що, коли те, загробна життя, про існування якого мені так багато говорили в дитинстві, а що, коли його немає, і все це — попівські вигадки? Що ж це я тоді роблю? Навіщо вмирати? Адже це чисте безумство!.. А якщо все-таки оте інше життя існує?..»

Від таких сумнівів, перед таким ризиком його охопив відчай, похмурий та важкий, від якого не було порятунку навіть у смерті. Пістолет випав з рук, він схопився за голову, зуби в нього цокотіли, він весь дрижав. Аж зненацька йому згадалися слова, які він кілька разів чув іще зовсім недавно: «Бог багато чого прощає за один милосердний вчинок». Ці слова бриніли для нього тепер не як смиренне благання, з яким їх тоді вимовлено, а як владне твердження, де, однак, було приховано неясну надію. На якусь хвилину Безіменний відчув полегшення: він забрав руки від скронь, і, прийшовши до тями, полинув подумки до тієї, яка мовила ці слова, і побачив її не як свою бранку, що благала пощади, а як ту, хто дарує спокій і втіху. Він нетерпляче чекав ранку, щоб чимскоріше звільнити її й почути з її уст інші, живлющі слова з закликом до щастя; він уявив собі, як проведе її до матері. «А потім? Що робитиме він завтра решту дня? А післязавтра? А наступні дні? А вночі? Адже ніч настане через дванадцять годин! О боже, ніч! Ні, ні, тільки не ніч!»

І, вдивляючись у тяжку порожнечу майбутнього, він марно починав шукати, чим заповнити свій час — дні і ночі. То він вирішував покинути замок і податися в далекі краї, де ніхто не знав би його навіть на ймення,— але відчував, що від самого себе йому однаково не втекти; то в ньому займалося боязке сподівання, що до нього повернеться його колишня воля, колишня сила, і що все теперішнє — лише скороминуща маячня; то він жахався дня, коли його побачать таким нещасним; то він прагнув до нього, немовби цей день ніс світло в його змучену душу. І ось, коли стало розвиднятися, невдовзі після того, як Лючія заснула, а він усе сидів непорушно, до його вух долинула хвиля неясних звуків, несучи з собою щось непоясненно радісне. Він уважно прислухався. То був далекий урочистий благовіст; а за кілька хвилин він почув і гірське відлуння, яке то вторувало цим радісним звукам, то зливалося з ними. Через кілька хвилин знов залунав дзвін, але вже ближче й також святковий, потім іще один. «Що за веселощі?— подумав Безіменний.— З чого радіють ці люди?» Він скочив

зі свого ложа страждань, напіводягнений підбіг до вікна й виглянув назовні.

Гори стояли напівоповиті туманом; небо було не просто хмарне, воно само здавалося суцільною сірою хмарою. Але при світлі дня, що займався, можна було бачити, як дорогою в глибині долини рухалися люди; декотрі виходили із своїх будинків і потім усі прямували в один бік, до гаю, праворуч від замку; всі були вбрані по-святковому й незвичайно пожвавлені.

«Ну й чортівня! Що може бути веселого в цій клятій глухомані? Куди поспішає вся ця нечисть?» І, погукавши вірного браві, який спав у сусідній кімнаті, запитав у того, що означає вся ця метушня. Браві, знаючи не більше ніж хазяїн, відповів, що негайно піде довідатися. Синьйор стояв, прихилившись до вікна, весь поглинутий цим рухливим видовищем. Ішли чоловіки, жінки, діти, йшли гуртами, парами, поодинці. Декотрі, наздогнавши тих, що йшли попереду, приєднувались до них; інші, вийшовши з дому, приєднувалися до першого стрічного й далі йшли гуртом, як добрі друзі в заздалегідь домовленій мандрівці. Всі кудись поспішали, всіх єднала якась загальна радість. І цей різноголосий, але воднораз гармонійний перегук дзвонів, то близьких, то далеких, здавався ніби розмовою цього рухомого натовпу й правив за додаток до тих слів, які не могли долетіти сюди, нагору.

Він дивився й дивився, і в його душі розросталося щось більше, ніж проста цікавість, спонукало його довідатися, чим викликано цей одностайний порив такої кількості не знайомих одне одному людей.

Розділ двадцять другий

Незабаром браві повернувся й повідомив, що напередодні кардинал Федеріго Борромео, архієпископ міланський, прибув до *** і пробуде там цілий день; що звістка про його прибуття поширилась по всьому околу того ж таки вечора, й усім захотілося піти подивитися на цього чоловіка, а дзвонять не стільки щоб сповістити населення, як з радості. Зоставшися на самоті, синьйор у глибокій задумі й далі дивився на долину.

«Через одного чоловіка! Усі радіють, усі поспішають, аби побачити одного чоловіка! Та, мабуть, у кожного є щось таке, що не дає йому спокою! Але ні в кого, ні в кого немає такого, як у мене; ніхто, певно не провів такої ночі, як я! Тільки ж чим цей чоловік зумів викликати загальну радість? Ну, кине кілька сольдо навмання... Але ж не всі побіжать за цією подачкою? Ну, благословить когось, мовить якесь слово... О, якби в нього знайшлись утішливі слова й для мене! Якби ж то! А чому б і мені не піти? Чому? Піду, піду неодмінно. Я хочу поговорити з ним — віч-на-віч. Що ж я йому скажу? Ну, те, що... Побачимо, що скаже мені цей чоловік». Він прийняв рішення в якомусь хаосі почуттів, квапливо скінчив одягатися, надягши куртку, яка своїм кроєм нагадувала військовий одяг, узяв кинутий на ліжко маленький пістолет і почепив до пояса з одного боку, а з другого — другий пістолет, зірвавши його зі стіни; потім заткнув за пояс свій кинджал; зняв — так само зі стіни — карабін, такий же знаменитий, як і його хазяїн, і повісив через плече, взяв капелюха, вийшов з кімнати й попрямував відразу туди, де залишив Лючію. Поставив карабін зовні, в кутку біля дверей, постукав і щось сказав, щоб дати знати про себе. Стара одним стрибком зіскочила з ліжка, кинулася відчиняти. Синьйор зайшов і, обвівши поглядом кімнату, побачив непорушну Лючію, яка забилася в свій куток.

— Спить? — пошепки спитав він стару.— Спить отам? То це ти так виконуєш мої накази, стара відьмо?

— Та я вже всяк старалася,— відповіла стара,— але вона нізащо не захотіла ні попоїсти, ні зрушити з місця...

— То нехай спить собі спокійно; дивись не розбуди її; а коли вона прокинеться... Марта буде в сусідній кімнаті, і, якщо дівчині щось буде потрібно, ти покличеш її. Коли вона прокинеться, скажеш, що я... що господар, мовляв, пішов ненадовго, незабаром повернеться й... зробить усе, що вона захоче.

Стара зовсім остовпіла й подумала собі: «Чи вона, бува, не принцеса якась?»

Синьйор вийшов, узяв карабін, звелів Марті дожидати в передпокої, наказав першому стрічному браві стати на варті й не дозволяти нікому, крім Марти, навіть ногою ступити до цієї кімнати, потім вийшов із замку й швидкою ходою став спускатися в долину.

В рукописі не сказано про те, як далеко було від замку до села, де спинився кардинал, але, судячи з усього перебігу подій, про які ми маємо розповісти, ця відстань була не більша за ту, яку долають протягом тривалої прогулянки. Певна річ, такий висновок стосується лише жителів долини, а не людей з віддаленіших місць, бо зі спогадів сучасників нам відомо, що народ натовпами сходився миль за двадцять, а то й більше, щоб подивитися на Федеріго.

Браві, що траплялися назустріч Безіменному по його дорозі вниз з гори, поштиво спинялися, коли синьйор проходив мимо, й чекали, може, він дасть які-небудь накази або візьме їх із собою на якийсь зухвалий набіг; вони не розуміли, що означало його поводження та погляди, які він кидав на них у відповідь на їхні уклони.

Коли Безіменний опинився на великій дорозі, перехожі дивувались найбільше з того, що бачили його без звичайного супроводу. Втім, кожен шанобливо скидав капелюха й відступався, даючи йому стільки дороги, що, либонь, вистачило б для цілого почту. Діставшися до села, Безіменний опинився перед величезною юрбою; але його ім'я швидко передалося з уст в уста, і юрба розступилася. Підійшовши до першого стрічного, він спитав, де кардинал. «У будинку курато»,— уклонившись, відповів той і показав, де саме.