Заручені

Мандзони Алессандро

— Хто сказав тобі, відьмо, жбурнути її туди, ніби мішок з ганчір'ям? — кинув він старій, гнівно насупивши брови.

— Де вона зволила, там і влаштувалася,— улесливо відповіла стара.— Я просто з сили вибилася, щоб заспокоїти її,— вона вам це сама скаже,— та тільки нічого путнього не вийшло.

— Встаньте,— звелів Безіменний, підступаючи ближче до Лючії.

Удар в двері, брязкіт засува, поява цього чоловіка та його слова змусили здригнутися від жаху і так украй злякану душу,— і Лючія ще далі забилася в куток, затуливши обличчя руками, не ворушачись, дрижачи

всім тілом.

— Встаньте, я не хочу робити вам зла... навпаки, я можу допомогти вам,— повторив синьйор.— Та встаньте ж! — гримнув він, розлючений тим, що обидва рази його наказ зостався невиконаний.

Бідолашка підхопилася, ніби жах додав їй сили, але тут же впала навколішки. Склавши руки, наче перед розп'яттям, вона одразу опустила їх і промовила:

— Я в вашій волі — убийте ж мене.

— Повторюю, я не хочу чинити вам ніякого зла,— відповів Безіменний, пильно дивлячись на це обличчя, спотворене страхом і горем.

— Бадьоріться, бадьоріться,— метушилася збоку стара.— Якщо вже він сам каже, що не хоче кривдити вас...

— А навіщо ж він завдає мені цих пекельних мук? — урвала її Лючія тремтячим від страху голосом, в якому, однак, бриніла безнадійна рішучість.— Що я йому зробила?

— Скажіть, може, з вами погано обходилися? Говоріть же!

— О боже, погано обходилися! Мене заманили, схопили силою! Навіщо! Навіщо вони мене схопили? Навіщо я тут? Де я? Я — бідна дівчина! Що я їм зробила? В ім'я бога,..

— Бог та бог, — урвав її Безіменний, — завжди — бог! Той, хто сам не може захистити себе, у кого немає сили, вічно тиче цього бога, ніби він з ним радився! Що ви хочете цим сказати? Примусити мене...— і він не закінчив фрази.

— О господи! Що я хочу сказати? Що я можу сказати, нещасна, крім того, щоб ви поставились до мене милосердно? Бог прощає стільки гріхів за один милосердний вчинок! Відпустіть мене, благаю вас, відпустіть! Людина, якій судилося також померти, не повинна змушувати отак страждати бідну істоту! О, ви, як господар, накажіть відпустити мене! Адже мене приставили сюди силою. Відішліть мене з цією жінкою до ***, там моя мати. О пресвята діво! Змилостивіться наді мною, відішліть мене до моєї матері! Можливо, вона й недалеко звідси. Я бачу рідні гори! Навіщо ви мене мучите? Нехай відвезуть мене до церкви. Я молитимусь за вас ціле життя. Що вам коштує сказати одно лиш слово? О боже, я бачу, ви готові зжалитись наді мною: скажіть одне тільки слово, скажіть його. Бог так багато прощає за один милосердний вчинок!

«Чому вона не дочка одного з тих псів, що змусили мене піти у вигнання! — подумав Безіменний.— Одного з тих негідників, що були б не проти бачити мене мертвим. Як би я тішився тоді її стогонами, а тепер...»

— Ой, не гоніть від себе доброго поривання,— палко провадила окрилена Лючія, помітивши миттєву нерішучість у погляді й у всьому поводженні свого мучителя.— Якщо ви не виявите мені цієї милості, мені її виявить господь — він дасть мені померти, і все для мене скінчиться. А ви! Настане колись і ваш день... Але ні, ні... Я завжди молитимусь творцеві, хай він вас оберігає від усякого зла... Що вам коштує

сказати тільки одно слово? Якби ви могли відбути ці муки!

— Ну годі, заспокойтеся,— урвав її Безіменний з незвичайною лагідністю, яка насторожила стару.— Хіба я чим скривдив вас? Погрожував вам?

— О ні! Я бачу, у вас добре серце, і ви пожалієте бідне створіння. Якби ви тільки захотіли, то могли б нагнати на мене більше страху, ніж усі інші, ви могли б... убити мене — а ви, навпаки, ви... трохи полегшили мені душу. Тож будьте милосердні до кінця. Бог віддячить вам за це. Звільніть мене, звільніть...

— Завтра вранці.

— Ні, зараз звільніть, негайно...

— Завтра ми побачимось, я обіцяю. Ну, годі вже, заспокойтеся. Відпочиньте. Вам треба підкріпитися. Зараз вам принесуть попоїсти.

— Ні, ні, я помру, коли хто-небудь зайде сюди, я помру. Відведіть мене до церкви... Господь зарахує вам цю дещицю.

— Я пришлю жінку, яка принесе вам попоїсти,— провадив далі Безіменний і, мовивши це, аж сам здивувався, як могла йому прийти до голови така хитрість і навіщо було вдаватися до неї тільки задля того, щоб заспокоїти якесь дівчисько.

— А ти,— сказав він до старої,— умов її попоїсти та вклади спати ось у це ліжко. Якщо вона захоче лягти з тобою, нехай, а ні,— ти чудово зможеш переспати одну ніч і долі. Заспокой же її. Кажу тобі: трохи розвесели дівчину, щоб їй не довелося скаржитись на тебе!

За цими словами він швидко попрямував до дверей. Лючія підхопилась і була кинулася за ним, щоб затримати, але він уже зник...

— Ох, я нещасна! Замикайте, замикайте ж мерщій! — І, почувши, як захряпнулися двері й забряжчав засув, вона повернулася до свого кутка й знову вклякла там.— О горе мені! — вигукнула Лючія, захлинаючись від ридань.— Кого мені тепер благати? Де я? Скажіть мені, на бога, скажіть, хто цей синьйор... що оцей, говорив зі мною?

— Хто він? Хто він? Ви хочете, щоб я вам сказала? Атож, так я вам і скажу! Він до вас милостивий, а ось ви невідь що уявляєте про себе. Вас бере цікавість, а розплачуватися доведеться мені. Самі спитайте в нього! Коли я зроблю по-вашому, то мені, либонь, не чути більше тих приємних слів, які він нашіптував вам... Я ж бо стара... стара,— бурмотіла вона крізь зуби. — Хай будуть прокляті всі молоді, їм усе можна: і плакати, й сміятися,— і завжди вони мають рацію.

Але, зачувши Лючіїні ридання й згадавши грізний наказ свого господаря, вона нахилилася до бідолашки, що. забилася в куток, і знов ласкавим голосом провадила далі:

— Ну годі, заспокойтеся, адже я нічого поганого вам не сказала, розвеселіться. Не ставте мені запитань, на які я не можу відповідати, а головне — не занепадайте духом. Якби ви тільки знали, скільки людей вважали б себе щасливими, коли б він розмовляв з ними так, як щойно з вами. Ну-бо, розвеселіться. Ось-ось вам принесуть попоїсти, і, скільки я розумію... судячи з його розмови з вами, це будуть смачнющі речі. А потім ви вкладетеся в ліжко, і, сподіваюсь, залишите трішечки місця й для мене,— докинула вона голосом, в якому, мимо її волі, бриніла стримана ненависть.