Заручені

Мандзони Алессандро

Синьйор попрямував туди, зайшов у дворик — там зібралося багато священиків, які з подивом і підозрою розглядали новоприбулого. Просто перед собою він побачив розчинені навстіж двері до невеликої приймальні, де також товпились священики. Він зняв з плеча карабін і прихилив до стіни в кутку дворика, потім зайшов до приймальні; і тут те саме: переморгування, перешіптування, кілька разів промовлено його ім'я, а тоді — глибока мовчанка. Звернувшись до якогось священика, він спитав, де кардинал, додавши, що йому хотілося б побесідувати з ним.

— Я тут людина стороння, — відповів той і, роззирнувшись довкола, покликав капелана-хрестоносця, який саме перешіптувався зі своїм співрозмовником у кутку приймальні: «Він? Отой знаменитий? Чого йому тут треба? Якомога далі від нього!» Проте капеланові довелося підійти на поклик, що голосно пролунав серед запалої мовчанки. Він уклонився Безіменному, вислухав його і, з неспокійною цікавістю звівши очі на це обличчя, відразу потупив їх. Помовчавши хвилинку, він сказав,

або ж, скорше, промимрив:

— Не знаю вже, як найсвітліший монсиньйор... чи вільний від справ... як почуває себе... чи зможе... З вашого дозволу, я піду довідаюсь.

І, згнітивши серце, він пішов виконувати доручення до сусідньої кімнати, де перебував кардинал.

В цьому місці нашої розповіді ми не можемо не затриматися на якийсь час, мов той подорожній, стомлений і змучений довгою мандрівкою через безплідну й суху пустелю, котрому раптом захотілося спинитися ненадовго в затінку розкішного дерева, на траві, біля струмочка з джерельною водою. Ми зустрічаємося тут з людиною, пам'ять про яку, виринаючи в нашій свідомості, щоразу викликає в душі благоговійну пошану й радісне розчулення. Ці почуття найбільше виявляються саме тепер, після стількох скорботних образів, після споглядання таких численних і згубних мінливостей долі! Цій людині ми безумовно повинні присвятити кілька рядків. А хто не має бажання їх читати, але все ж хоче знати, як розгорнуться подальші події нашої історії, той хай відразу переходить до наступного розділу.

Федеріго Борромео, народившись 1564 року, належав до тих рідкісних людей, що всі свої незвичайні здібності, свій величезний статок, усі переваги свого привілейованого становища, все своє невичерпне завзяття віддають на пошуки добра і на служіння йому. Його життя схоже на джерело, яке, б'ючи чистим із скелі, ніколи не застоюється й не каламутніє під час довгого шляху через різні землі й таким самим чистим впадає в річку.

Оточений достатком і пишнотою, він іще з дитинства прислухався до слів самозречення й покори, до тих повчань про марність мирських утіх, про гріховність гордині, про істинну гідність та про істинне благо, які, незалежно від того, чи зустрічають вони відгук у серцях, чи ні, незмінно передаються від покоління до покоління в найпростіших заповітах віри. Він прислухався, повторюю, до цих повчань з усією серйозністю, оцінив їх, визнав непогрішними й сприйняв їх. Він зрозумів, що, отже, не можуть бути істинними інші, протилежні слова й інші вислови, які так само передаються від покоління до покоління з тією ж певністю й часом тими ж устами; і він поставив собі за мету керуватися в своєму поводженні й способі мислення отими, які вважав самою істиною. Певний того, що життя повинне бути не ярмом для багатьох і святом для декотрих, а однаковим для всіх — служінням ближньому, за яке кожному доведеться звітуватися, він іще з дитячих років почав замислюватись над тим, як би зробити своє життя корисним і праведним.

У 1580 році він висловив тверде рішення віддати себе служінню церкві й прийняв посвяченням рук свого двоюрідного брата Карло, котрий уже в той час вважався в народі святим. Невдовзі після цього Федеріго вступив до колегії, яку заснував у Павії Карло Борромео і яка й досі зветься іменем його роду. Там, ревно віддаючись усім приписаним заняттям, він доброхіть узяв на себе ще два: навчання основ християнського вчення найбільш темних, відсталих людей і відвідини, втішання, догляд хворих і турбота про них. Завдяки своєму авторитету, який він здобув серед товаришів, він залучав їх собі на поміч у цій благородній справі. І в кожному корисному й чесному починанні він завжди був на першому місці, і навіть якби він посідав найнезначніше громадське становище, то ця першість була б йому забезпечена, дякуючи його особистим якостям. А всяких інших переваг, пов'язаних з його високим становищем, він не тільки ніколи не шукав, але й, навпаки, ухилявся від них усіма способами. Його стіл був скорше бідний, ніж простий, і одежу він носив скорше бідну, ніж просту. З цим і узгоджувалися весь спосіб його життя і його поводження. Він ніколи й не думав змінити їх, хоч би скільки кричали й скаржилися його родичі, вважаючи, що цим він принижує гідність свого дому.

Другу боротьбу йому довелось провадити зі своїми наставниками, які часом крадькома й ніби ненароком намагалися оточити Федеріго такими побутовими речами, панська розкіш яких вирізнила б його з-посеред інших вельмож і дозволила б йому виступати в ролі місцевого володаря. Чи то вони сподівались врешті здобути цим його прихильність; чи то їх спонукало до цього рабське схиляння, прагнення купатися в блиску чужої пишноти; чи то вони належали до тих обережних людей, які боязко цураються як чесноти, так і пороку, вічно проповідують, що довершеність — у золотій середині, і керуються цим усе своє життя, вважаючи себе щасливими. Федеріго замолоду не тільки не піддавався таким спокусам, але й, навпаки, ганив тих людей, що не гребували ними.

Зрозуміла річ, не доводиться дивувати тому, що за життя кардинала Карло, який був старший на двадцять шість років, Федеріго (дитиною, а згодом і підлітком) прагнув наслідувати поводження й спосіб думання свого наставника. На нього справляла величезний вплив ця статечна, велична особа, що була живим втіленням святості

й підтверджувала це своїми діяннями, особа, перед чиїм авторитетом, коли б тільки це стало потрібно, в будь-яку мить шанобливо схилились би всі довкола — хоч би хто й скільки їх було. Проте заслуговує уваги те, що й після смерті кардинала ніхто не міг би подумати, що Федеріго, якому в той час було двадцять років, потребує керівника й порадника. Чимраз гучніша слава про його розум, ученість і побожність, а також зв'язки з багатьма впливовими кардиналами, престиж його родини, саме ім'я, з яким, дякуючи кардиналові Карло, звикли пов'язувати щось святе й велике,— все те, що повинне, й усе те, що може привести чоловіка до високого духовного служіння, пророчило йому успіх на цій ниві. Але, усім серцем повний того, чого не стане заперечувати жодний істинний християнин, а саме: що єдиним виправданням для піднесення чоловіка над іншими людьми може бути тільки служіння їм,— він страшився високих чинів і намагався ухилятися від них. Не тому, певна річ, що він уникав служити ближньому,— адже рідко чиє життя було так присвячене цьому, як його,— а через те, що не вважав себе ані таким гідним, ані таким здібним, щоб посісти який-небудь високий і відповідальний пост. Тим-то, коли в 1595 році папа Климент VIII запропонував йому архієпископство в Мілані, Федеріго був украй збентежений і без жодних вагань відмовився. Пізніше він поступився тільки перед настійливим повелінням папи.

Ось такі достойні вчинки — гай-гай! Декому вони можуть виявитися не під силу, та й усілякі лицеміри без великого розумового напруження можуть скористатися з них, так само як і зубоскали завжди знайдуть привід мимохідь висміяти їх. Але хіба вони від цього перестають бути істинним вираженням чесноти й мудрості? Життя — істина для слів, а слова, описуючи ці почуття, навіть якби вони сходили з уст усіх наклепників і насмішників світу, завжди залишаться прекрасними, коли їм передує життя, повне безкорисливої самопожертви.

Ставши кардиналом, Федеріго встановив для себе тверде правило: використовувати особисто для себе лише таку частку свого багатства, часу та всього іншого взагалі, яка була конче потрібна. Він твердив, як і всі твердять, що церковні прибутки — надбання бідних; з подальшого видно, як він втілював це правило в життя.

Федеріго висловив бажання дізнатись, які витрати йдуть на нього самого й на його слуг; і коли йому сказали, що вони становлять шістсот скуді (в ті часи назву скуді мала монета, яка, зберігаючи ту саму вагу й назву, пізніше стала зватися цехіном), він дав розпорядження, щоб цю суму щорік перераховували з його особистих коштів до кардинальської скарбниці, вважаючи, що йому, з таким величезним статком, негоже жити на церковні прибутки. Він був такий ощадливий і скупий стосовно себе самого, що уникав міняти одежу, не зносивши її до останку,— і все ж, як це відзначено письменниками, його сучасниками, він поєднував простоту з прискіпливою охайністю: дві риси, вкрай визначні в той неохайний і пишний вік. Так само, щоб нічого не пропадало із залишків його вбогого столу, він віддавав їх притулку для бідних,— за його розпорядженням, хтось звідти приходив щодня до трапезної й забирав усе, що залишалося. Такі турботи, певне, можуть викликати уявлення про якусь нікчемну, скупу й дражливу чесноту, про розум, який геть погруз у дріб'язкових речах і не здатний до високих задумів, коли б не було Амброзіани [113] — бібліотеки, яку Федеріго задумав з таким сміливим розмахом і вибудував від самісінького підмурка з величезними витратами. Щоб збагатити її книжками та рукописами, він (принісши як дарунок усе, що встиг доти зібрати сам з таким великим старанням і видатками) вибрав вісім дуже вчених і здібних людей, яких тільки зміг знайти, й вирядив їх купувати книжки по Італії, Франції, Іспанії, Німеччині, Фландрії, Лівану та Єрусалиму.

113

Амброзіана — знаменита міланська бібліотека, що носить ім'я св. Амброджо (Амвросія), якого вважали заступником міста.

В такий спосіб йому вдалося зібрати близько тридцяти тисяч друкованих книг і чотирнадцять тисяч рукописів. При бібліотеці він заснував колегії вчених (усього дев'ять) і утримував їх на власні кошти до кінця свого життя; згодом, коли звичайних прибутків на це забракло, кількість колегій було скорочено до двох,— їхнім завданням стало вивчення різних наук: богослов'я, історії, словесності, церковних старожитностей, східних мов, причім кожний учений був зобов'язаний опублікувати роботу з тієї галузі, яку взявся вивчати. Сюди він долучив і колегію, яку пойменував «тримовною»,— для вивчення грецької, латинської та італійської мов; колегію для вихованців, котрі навчалися всіх цих предметів і мов, щоб згодом викладати їх; створив і друкарню для східних мов, тобто єврейської, халдейської, арабської, перської, вірменської; заснував галерею картин, галерею скульптури та школу трьох основних образотворчих мистецтв. Для останньої він уже міг знайти досвідчених учителів; що ж до всього іншого, то ми вже знаємо, якої праці коштувало йому зібрати книжки та рукописи; звичайно, важче було знайти шрифти для цих мов, у той час набагато менше поширених у Європі, ніж тепер, а ще важче — підібрати людей.